Росія ще далеко не переможена

Вислів «кількість має свою якість» часто (можливо, помилково) приписують Йосипу Сталіну, і він влучно відображає характерну рису російського та радянського ведення війни.

На першому місці — чисельність, а все інше — вже потім. Війна Володимира Путіна проти України ведеться за тією самою логікою.

Москва намагається придушити Україну за допомогою більшої кількості солдатів, зброї та переваг, що випливають із значно більшої чисельності населення, економіки та оборонно-промислової бази.

Цей дисбаланс змусив Київ імпровізувати та шукати способи компенсувати його.

Частково це вдалося завдяки інноваційним формам асиметричної війни, а розширювана кампанія з використанням дронів та ударів на великі відстані вже протягом тижнів щодня вражає російські нафтопереробні заводи, паливні склади, порти, кораблі та логістичні об’єкти, розташовані далеко за лінією фронту.

Ці атаки порушили постачання палива, змусили Москву перенаправити ресурси на протиповітряну оборону та продемонстрували, що Україна здатна завдати серйозних втрат.

Прихильники України відчувають очевидне задоволення, бачачи, як Росія зазнає ударів з такою частотою й з таким ефектом.

Але завжди є «але». Західні союзники Києва не повинні давати волі надмірному ентузіазму. Успіхи України співіснують із темнішою стороною, де Росія продовжує завдавати тяжких збитків своїй жертві.

Це має кілька аспектів.

Поле бою

Хоча Росія й не досягла бажаного швидкого прориву на полі бою, а її наступ залишається повільним, дорогоцінним і нерівномірним, вона чинить серйозний тиск на оборонний пояс у Донецьку, навколо Костянтинівки, Дружківки, Краматорська та Слов’янська.

Невеликі штурмові групи постійно прощупують українські позиції, а безпілотники, артилерія та плануючі бомби ускладнюють утримання доріг, шляхів постачання та прилеглих населених пунктів.

Росія також підтримує тиск у Сумському, Харківському, Лиманському та Запорізькому секторах, змушуючи Україну розподіляти і без того обмежені людські ресурси та засоби протиповітряної оборони на фронті протяжністю 1 200 км (750 миль).

Повітряна кампанія

Москва також посилила свою повітряну кампанію, запускаючи послідовні комбінації дронів типу «Шахед», приманки, крилаті та балістичні ракети, плануючі бомби та дрони ближнього радіусу дії.

Хоча Україна здатна протистояти багатьом загрозам (2 серпня вона повідомила, що з початку повномасштабної війни перехопила понад 450 000 повітряних цілей), балістичні ракети залишаються серйозною вразливістю, оскільки кількість перехоплювачів «Патріот» обмежена і вони не можуть захистити кожне місто, промисловий об’єкт чи стратегічний об’єкт.

Гірка правда полягає в тому, що Україні бракує засобів перехоплення балістичних ракет, і вона практично беззахисна перед ними.

АЗС та склади

Росія також зосереджує свої удари на цивільній інфраструктурі, яка забезпечує функціонування країни.

Було вражено понад 200 заправних станцій, і зараз Росія регулярно наносить по них удари в прифронтових та прикордонних регіонах.

Хоча це ще не спричинило загальнонаціонального дефіциту палива, такі атаки уповільнюють і роблять місцеві пересування небезпечнішими, знижують надійність та ставлять під загрозу роботу служб екстреної допомоги, генераторів та військового транспорту.

Схожу роль відіграють склади, поштові об’єкти та центри доставки, що забезпечують постачання продуктів харчування, ліків, електроніки, запасних частин та генераторів до вразливих регіонів.

Російські удари поєднують економічний збиток із тиском на логістику, що потенційно може мати подвійне призначення, тоді як безпосередні витрати лягають на плечі працівників, підприємств та цивільного населення.

Порти та судноплавство

Порти є частиною тієї самої кампанії, і російські атаки вразили Одесу, Чорноморськ, Ізмаїл та Миколаїв, а також портові складські комплекси та цивільні судна.

У липні компанія Maersk призупинила перевезення через Чорноморськ, перенаправивши вантажі через Румунію, тоді як інші судновласники призупинили заходження суден.

Понад 90 % сільськогосподарського експорту України відвантажується через порти Одеської області, а це означає, що навіть обмежені перебої підвищують витрати на страхування, відлякують комерційних операторів та послаблюють головний експортний коридор країни.

Москва стверджує, що деякі з цих атак є відповіддю на українські удари по російських нафтопереробних заводах, розподільчих вузлах та судноплавстві, але війська Путіна націлювалися на українську енергетику та інфраструктуру задовго до того, як Київ розвинув свої можливості нанесення ударів у глибину території.

Ширша військова логіка полягає в тому, що у війні на виснаження обмежені територіальні здобутки та повторювані збитки поступово накопичуються.

У щомісячних оцінках російські успіхи часто здаються незначними: російські війська просуваються лише на кілька кілометрів, втрачаючи при цьому тисячі бійців і велику кількість техніки, але Москві не потрібно, щоб кожна наступальна операція приводила до негайного прориву.

Вона може продовжувати чинити тиск, доки окремі позиції, маршрути постачання та міста стануть для України неможливими для утримання.

Маріуполь впав після руйнівної облоги у 2022 році. У 2023 році за ним пішов Бахмут, де Росія зазнала десятків тисяч втрат, а в лютому 2024 року — Авдіївка. Кожна втрата зміщувала лінію фронту далі на захід, позбавляла Україну ще однієї оборонної чи логістичної бази та давала Росії змогу зосередитися на наступній.

Якщо врахувати Крим та райони Донбасу, захоплені до 2022 року, то Росія наразі окупує майже п’яту частину міжнародно визнаної території України.

Її останні успіхи можуть здаватися незначними у відсотковому вираженні, але Росія вимірює війну — яка спочатку мала тривати кілька тижнів — роками, а не місяцями. Ці просування також мають чіткий напрямок.

Москва претендує на всю територію Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, тоді як повний контроль над Донбасом залишається її найяснішою найближчою територіальною метою.

Тому міста в Донецькій області, що досі перебувають під контролем України, мають ключове значення для нещодавно повтореної Путіним мети — захоплення всього регіону.

Росія може поглинати значні втрати та залучати більший резерв мобілізованих і військових виробників, щоб легше замінювати особовий склад і техніку, ніж Україна. Лише якщо Україна зможе вбити та поранити більше росіян, ніж може поповнити система призову, як це було в червні та липні, Кремль зіткнеться з кризою кадрового забезпечення.

Це може спричинити чергову російську мобілізацію.

27 липня Зеленський попередив, що українська розвідка очікує, що після вересневих виборів до Державної Думи Росія мобілізує ще від 300 000 до 500 000 осіб.

Незалежно від того, чи досягне мобілізація таких масштабів, Москва все одно має ресурси для продовження — і, можливо, розширення — війни, спираючись на значно більшу чисельність населення, глибший резерв людських ресурсів та більшу здатність, ніж Україна, до поповнення особового складу та техніки.

Це аж ніяк не означає, що Україна програє, але це змушує тверезо оцінити реальність. Незважаючи на свої успіхи, Україна все ще бореться з набагато сильнішим супротивником. Водночас Україна все ще має вирішити чимало проблем — від кадрових ресурсів і протиповітряної оборони до логістики та економічної стійкості.

Їй потрібна більш стійка система військового кадрового забезпечення, передбачувані поставки боєприпасів і засобів протиповітряної оборони, надійніший захист логістичної інфраструктури, а також західна підтримка, запланована на роки вперед, а не надавана у вигляді повторюваних екстрених пакетів допомоги.

Загальна військова ситуація виглядає кращою, ніж була протягом певного часу, і є чимало приводів для оптимізму. Україна далеко не переможена і ще далеко від того, щоб її змусили піти на невигідний мир. Але Кремль розраховує цю війну на роки, а не на місяці.

Якщо не відбудеться якогось раптового й несподіваного краху, Україні та її партнерам доведеться робити те саме.

Джерело: cepa.org/article/russia-is-far-from-defeated/