Найменш вільне місце на землі: окупована Україна

Оскільки дискримінаційна політика Росії проникає в усі аспекти життя місцевих мешканців, багато хто задається питанням, чи залишиться щось від України, і якщо так, то що саме.

Жодної свободи слова. Жодного захисту від таємного ув’язнення без доступу до родичів, адвоката чи лікаря. Жодного захисту від депортації. Ласкаво просимо до окупованої Росією України.

Вже другий рік поспіль американська організація Freedom House, що відстежує стан демократії, заносить окуповані східні та південні території України до списку найменш вільних місць у світі — випереджаючи Південний Судан, Північну Корею та сектор Газа.

За даними Freedom House, мешканці цих територій підпадають під дію репресивного російського законодавства, зокрема щодо примусового надання громадянства та застосування антитерористичного законодавства проти політичних дисидентів і релігійних меншин.

Саме ця система стеження, репресій, індоктринації та державного розкрадання виводить окуповану Україну на перше місце у рейтингу.

Дискримінаційна політика, публічно закріплена в російському законодавстві, пронизує кожен аспект життя мешканців — ці заходи, як видається, змінюють демографічну ситуацію в регіоні.

Росія «навмисно змінює етнічний склад населення, щоб знищити культуру або порушити політичний баланс на користь іншої групи», — зазначається у звіті.

Міжнародне гуманітарне право забороняє будь-якій окупаційній державі вносити постійні зміни на окупованих нею територіях, особливо у демографічній, соціальній та економічній сферах.

Однак Москва стверджує, що ці території не є окупованими — вони просто є частиною Росії і тому підпадають під дію російського законодавства.

«Ця окупація є однією з найбільш добре задокументованих систем репресій, гноблення та порушень прав людини, оскільки про це так багато відомо громадськості», — сказала Даніель Белл, голова Місії ООН з моніторингу ситуації з правами людини в Україні.

«Це системний підхід до обмеження прав та основних свобод людей».

З 2022 року Місія ООН з моніторингу прав людини в Україні зафіксувала щонайменше 16 російських законів та указів, що обмежують права українських громадян на цих територіях.

У школах викладають російську версію історії, прищеплюючи російську ідентичність та цінності.

«Український націоналізм», що включає висловлення симпатій до України або використання української мови, карається як «екстремістська діяльність».

Водночас активно заохочується переселення з Росії до цих територій.

Режим має «усі ознаки культурного геноциду», — зазначив журналіст Андрій Дихтяренко, уродженець нині окупованої східної України. Починаючи з 2014 року Росія окупувала близько 20 відсотків території України на півдні та сході країни — землі, які Москва називає «новими історичними територіями».

І одним із процесів, що сприяють русифікації цих територій, є паспортизація.

Офіційно визнаючи українців, які проживають на окупованих Росією територіях, «іноземцями», окупаційні власті змушують їх набувати російського громадянства — що можна зробити за спрощеною процедурою — для того, щоб отримати доступ до основних прав, таких як медичне обслуговування, соціальні послуги, працевлаштування чи право власності на нерухомість.

Для Людмили Чуб усе почалося з роботи.

У розмові з журналістами Politico Чуб розповіла, що у 2023 році її роботодавець у Мелітополі — місті, розташованому в окупованій Херсонській області — повідомив їй, що вона мусить отримати російський паспорт, щоб продовжувати працювати в його магазині, інакше на нього накладуть штраф.

Чуб пішла до паспортного столу, де зняла гнівне відео про те, як її змушують отримати «курячий паспорт» — це була іронія щодо емблеми з двоголовим російським орлом. Охоронець паспортного столу відвів її прямо до окупаційної поліції. Наступні вісім місяців Чуб провела під вартою в Херсоні, а суди регулярно продовжували термін її арешту, звинувачуючи її в порушенні військової комендантської години.

Зрештою їй дали заяву, яку вона мала зачитати на камеру, в якій йшлося про те, що вона не хоче жити в Росії; після цього їй дали 15 хвилин, щоб забрати речі зі своєї квартири, і під озброєною охороною її доправили до російського кордону з Грузією.

Депортована з дому, в якому прожила все своє життя, Чуб все одно вважає себе щасливицею.

Вона розповіла, що інші, з ким вона зустрічалася у в’язниці, пройшли процедуру отримання російського громадянства, лише щоб потім бути звинуваченими у шпигунстві чи зраді за російським законодавством, що карається суворими вироками.

«Вони прив’язують цей паспорт до тебе, а потім за його допомогою роблять тебе зрадником своєї країни», — сказала вона.

«Усе в мені було проти отримання того паспорта, і мені пощастило, що я його не отримала. Це врятувало мене».

Наразі HRMMU задокументувала понад 400 таких затримань, пов’язаних із звинуваченнями у державній зраді та шпигунстві на окупованих Росією територіях, але неможливо відстежити кількість випадків утримання під вартою в ізоляції.

Саме це сталося з 59-річним ІТ-фахівцем Сергієм Грищенковим із Севастополя в окупованому Криму. Після того як у травні 2025 року російські силові структури забрали його з дому, родині Грищенкова не вдалося з’ясувати, де він перебуває, розповіла журналістам Politoco його дочка Дарина.

За її словами, її батько, який не приховував своєї проукраїнської позиції, протягом року утримувався в ізоляції та зазнавав тортур, а в червні 2026 року йому зрештою висунули звинувачення у державній зраді. Родина не знає подробиць звинувачень.

За словами Дарини, коли її батько знову з’явився в слідчому ізоляторі, він розповідав про співв’язнів, яких і досі таємно утримують уже три чи чотири роки.

«Їхні родичі навіть не знають, чи вони живі».

Деякі мешканці, яких, за твердженням Росії, було депортовано, вважаються зниклими безвісти і, можливо, перебувають у в’язниці, як і Грищенков, зазначає HRMMU.

Тисячі інших були опосередковано депортовані — їх змусили виїхати за допомогою залякування, насильства та дискримінації.

Однією зі стратегій, що сприяє демографічним змінам на окупованих територіях України, є офіційна конфіскація житла мешканців, які втекли від війни, що унеможливлює їхнє повернення.

Нові закони, прийняті після окупації, дозволяють російським властям у цих районах конфісковувати порожнє, «безгосподарне» майно, якщо воно не було перереєстровано особисто власником, який, до того ж, має бути громадянином Росії.

Українці, які намагаються дотриматися цього нового правила та повернутися додому, потрапляють під російську «фільтрацію» — їх заарештовують або забороняють в’їзд у московському аеропорту «Шереметьєво», який є єдиним можливим пунктом в’їзду на окуповані території, оскільки сухопутні кордони для них закриті.

Журналістка Олена — якій було надано анонімність з міркувань безпеки щодо її родичів, які живуть під окупацією — розповіла POLITICO, що втекла з окупованого Донецька разом із родиною у 2014 році.

Завдяки допомозі співчутливого керуючого багатоквартирним будинком вона протягом наступних 12 років сплачувала рахунки за комунальні послуги за свою квартиру та квартиру батьків, сподіваючись, що одного дня вони зможуть повернутися додому.

Пізніше Олена дізналася з окупаційних ЗМІ, що її публічно внесли до «чорного списку» як «ворога».

Тим часом її знайомій у аеропорту «Шереметьєво» було винесено рішення про 50-річну заборону на в’їзд, коли та намагалася повернутися до свого дому в окупованій Україні.

«З цим новим законом нам уже ніщо не допоможе», — сказала Олена.

За даними моніторингу HRMMU, станом на липень цього року понад 60 000 об’єктів приватної власності на окупованій території України було визнано «безгосподарними».

Щонайменше 6 500 з цих об’єктів було експропрійовано; часто їх передавали ветеранам російської «спеціальної військової операції» або продавали іммігрантам з Росії на пільгових умовах.

Кадрові записи на окупованих територіях свідчать, що адміністративні, державні та управлінські структури поступово переходять під контроль новоприбульців із Росії.

Це сильно позначилося на освіті в регіоні, зокрема через запровадження у школах мілітаризованої російської навчальної програми.

Нові підручники пропагують офіційну версію Кремля про те, що окуповані регіони ніколи не підтримували незалежності України і завжди були російськими.

Батьків, які відмовляються віддавати дітей до цих шкіл або записують їх на онлайн-навчання за українською програмою, штрафують та погрожують позбавленням батьківських прав.

Ці навчальні заклади іноді можуть направляти учнів безпосередньо до лав російських збройних сил.

Як тільки людина отримує російський паспорт — без якого, за умов нав’язаної системи, вижити майже неможливо — її можуть призвати воювати проти України.

Така практика, як і депортація, прямо заборонена Женевськими конвенціями.

Сукупний ефект усіх цих заходів призвів до викорінення видимих проявів української ідентичності та ширшого інакомислення, зазначила журналістка Дихтяренко.

«Люди, які хочуть вижити, мусять прийняти правила гри».

У HRMMU найбільшим страхом Белл є те, що світ перестане чути про ці порушення або помічати їх.

«Коли атмосфера стає настільки примусовою й обмежувальною, а людей настільки змушують мовчати, саме тоді ми перестаємо бачити повідомлення, бо люди перестають наважуватися висловлюватися», — сказала вона.

З плином часу деякі мешканці замислюються, чи залишиться щось українське, навіть якщо їхній дім колись знову перейде під контроль Києва.

Однак, незважаючи на нав’язане російське громадянство, Діхтіяренко зазначив, що більшість мешканців досі зберігають свої українські паспорти, ховаючи їх під підлогою або закопуючи в саду.

«Це їхній маленький квиток до свободи», — сказав він.

Джерело: www.politico.eu