У той час, як війна в Україні наближається до п’ятого року, будь-яку серйозну спробу покласти край кровопролиттю слід вітати. Однак існує колосальна різниця між прагненням до миру та вимогою, щоб жертва капітулювала перед агресором.
Будь-яка спроба змусити Київ піти на територіальні поступки лише для того, щоб заспокоїти Володимира Путіна, стала б не лише глибокою образою для українського народу, який так багато пожертвував, а й небезпечним сигналом до розгортання набагато ширшої війни по всій Європі.
Путін опинився в скрутному становищі. Надзвичайне видовище, коли американські посланці Стів Віткофф і Джаред Кушнер, судячи з усього, намагаються кинути йому рятівний круг, має викликати занепокоєння у всіх. Якщо це, зрештою, спроба забезпечити президенту Трампу кілька пунктів рейтингу перед проміжними виборами, то вся ця операція виглядає жалюгідно й підступно. Якщо ж за цим стоїть серйозна стратегія, то надзвичайно важко зрозуміти, у чому вона може полягати.
Погляньте на зовнішній вигляд ситуації. Віткофф, головний переговорник Трампа, багато разів бував у Москві, але в Київ завітав лише один раз — у неділю. Це навряд чи можна назвати збалансованим підходом до посередництва між двома країнами, особливо з огляду на те, що країна, якій надають перевагу, вторглася на територію іншої.
У Москві Віткофф і Кушнер виглядали майже зачарованими в присутності Путіна, обсипаючи російського президента посмішками, похвалами та привітністю. У Києві, навпаки, їхні чоловічі обійми з Володимиром Зеленським — лідером у часи війни, який майже чотири роки бореться за виживання своєї країни, — були незручними та соромливими.
Цю символіку було важко не помітити. Віткофф і Кушнер прилетіли безпосередньо до Москви на борту літака «Air Force Two». Зеленський гарантував їм безпечний проїзд до України, проте, оскільки Росія продовжує обстрілювати все, що бачить у повітряному просторі України, вони змогли дістатися лише до Польщі, а далі продовжували подорож поїздом.
Незважаючи на всі позитивні заяви, що лунають із Вашингтона та інших місць, насправді мало що змінилося. Путін продовжує вимагати весь Донбас і визнання територій, які Росія незаконно захопила з 2014 року, включаючи Крим. Зеленський висловився не менш чітко: віддання суверенної української території російському загарбнику є питанням виживання для його нації. Чесно кажучи, це має бути питанням виживання й для Європи.
Навіть російські ЗМІ сьогодні, здається, розуміють реальність. Коментатори відкрито припускають, що Трампу швидка мирна угода потрібна набагато більше, ніж Путіну. Це, безперечно, є досить влучною оцінкою балансу сил.
Російська стратегія залишається пригнічуюче звичною. Москва вірить, що тривалі атаки на енергетичну інфраструктуру України та життя цивільного населення зрештою підірвуть моральний дух українців. Саме таку методику ми бачили в Сирії: завдавати населенню сильних ударів достатньо часто, і зрештою воно вимагатиме, щоб власний уряд капітулював. Школи, лікарні та електростанції стають легітимними цілями в російському лексиконі, оскільки, за розрахунками Кремля, терор є зброєю війни.
Отже, на перший погляд ситуація для України виглядає безрадісною. Але це не вся картина. Росія дедалі важче захищає свої міста, а що важливо — у війні дронів на території самої Росії Україна досягла чогось на кшталт локальної переваги в повітрі. Я не є теоретиком повітряної сили, але, командуючи бронетанковими військами, знаю одну фундаментальну істину: контроль над повітрям — один із найшвидших шляхів до успіху на полі бою.
А поза полем бою російська економіка хитається. Навіть російські газети дедалі частіше пишуть про бідність та економічні труднощі. Кремль може приховувати втрати, цензурувати негативні новини та створювати пропаганду, але він не може нескінченно приховувати економіку, яка ледве витримує військову машину, що поглинає величезну кількість людей і матеріальних ресурсів.
Тому цирковий номер Віткоффа та Кушнера ризикує підтвердити те, чого багато хто з нас дедалі більше побоюється: що підтримка України з боку Америки за президентства Трампа залишається скоріше порожніми словами, ніж реальною військовою силою. Якщо Вашингтон не змінить курс, це має зробити Європа.
Вже є очевидні ознаки того, що європейські країни готові це зробити. Дрони британського виробництва відіграють дедалі важливішу роль у запеклій боротьбі проти Росії, ще раз демонструючи, що європейські технології та винахідливість можуть справді змінити хід подій.
Не слід також забувати, що ми вже перебуваємо в стані гібридної війни з Росією, яка набирає обертів. Міністр закордонних справ Путіна Сергій Лавров завжди із задоволенням підливає масла у вогонь протистояння і вкотре попередив, що в Європі можлива масштабніша війна. Ми маємо ставитися до його слів серйозно.
Відповідальність тепер повністю лежить на Європі. Разом ми маємо економічну вагу, промисловий потенціал і, дедалі більше, військові технології, щоб змінити баланс сил. Цієї зими Україні потрібні не слова співчуття від західних політиків, а перехоплювачі, дрони, боєприпаси, системи протиповітряної оборони та все інше, що необхідно для того, щоб витримати чергову російську кампанію проти її цивільної інфраструктури.
Якщо ми надамо таку підтримку, Україна зможе продовжувати боротися з позиції сили. І це єдина основа, на якій можна побудувати тривалий мир.
Зрештою, приносити страждання можуть обидві сторони. Можливо, якщо Європа нарешті знайде в собі рішучість, до весни постане питання: чи готовий російський народ витримати ще один рік катастрофічної війни Путіна і чи саме Москва, а не Київ, шукатиме нового лідера.
Джерело: www.telegraph.co.uk
Ми збираємо новини з Reuters, BBC, Bloomberg та інших світових ЗМІ.
Коротко, факти, без фейків та зайвого галасу.
👉 Підписуйтесь у Telegram
