У розтерзаній війною Україні освіта є джерелом надії

Попри бомбардування та постійну загрозу атак віддана своїй справі вчителька допомагає своїм учням не втрачати віри у власні сили.

Прогноз погоди на перший день навчання у східноукраїнському місті Харкові був сприятливим. 1 серпня 2026 року мала бути тепла погода з легким вітром та частково сонячною погодою.

Але близько 22:00 31 липня мобільні телефони загуділи, сповіщаючи про надзвичайну ситуацію, що порушила вечірній спокій. Наталія, вчителька однієї з міських початкових шкіл, уважно прочитала повідомлення: заняття вранці скасовуються.

Наталія, яка погодилася на інтерв’ю з «Transitions» за умови, що буде вказано лише її ім’я, згадує, як її охопило хвилювання після прочитання повідомлення, адже вона знала, з яким нетерпінням її учні чекали на уроки. Вона вже підготувала урок української мови на цей день. Однак через вибухи російських бомб освітянам не залишилося нічого іншого, як відкласти заняття.

«Я хочу їх навчати, хочу давати їм знання, але це не виходить», — сказала Наталія. «Особисто я дуже важко це переживаю, бо хочу, щоб у дітей було дитинство».

У той час, як повномасштабне вторгнення Росії в Україну наближається до п’ятої річниці, життя українців перетворилося на низку компромісів. Для 3,5 мільйона дітей шкільного віку в країні це означає долати перешкоди в навчанні, спричинені повітряними нальотами, пошкодженими класами та вимушеним переселенням. А для однієї вчительки навчання учнів означає пристосовуватися до реалій війни та знаходити способи, щоб діти продовжували навчатися, навіть коли вони розкидані по всій країні, за її межами — або глибоко під землею.

У класі Наталії перебої у навчанні пов’язані з потрясіннями та переселенням. Її 22 учні, віком шість і сім років, 22 години на тиждень вивчають математику, українську мову, світову історію, мистецтво та англійську. Але лише декілька з них приходять до школи особисто; решта приєднуються онлайн. Семеро її учнів переїхали до Німеччини, Туреччини та Іспанії. Решта застрягли вдома.

Наталія лаконічно описує артилерійський обстріл під час шкільних занять. Він починається, потім, можливо, настає 10-хвилинна пауза тиші, перш ніж загудуть сирени, і все повторюється. Це триває годинами.

Те, наскільки ефективно відбувається навчання, часто залежить від того, наскільки вправно учні та їхня вчителька вміють визначити, чи є ракета балістичною і куди вона, ймовірно, влучить. Багато російських ракет націлені на Одесу чи Київ, каже Наталія, але батьки все одно дзвонять, щоб оцінити небезпеку.

Закінчення уроків приносить лише невелике полегшення, а ночі минають у «молитвах до Бога, щоб усе це скінчилося», — каже Наталія. Вона часто рахує ракети, наче це вівці.

Покидання дому

Приїзд Наталії до харківського класу відбувся за звичним для українців, які втікають від російського вторгнення, сценарієм — історією, якою вона ділилася у серії повідомлень у WhatsApp та телефонних дзвінків з середини 2025 року до середини 2026 року.

Наталія, яка народилася й виросла в Куп’янську, що за 120 кілометрів на південний схід від Харкова, втекла зі свого рідного міста у квітні 2022 року. У неї було лише дві години, щоб зібрати речі й виїхати.

Коли росіяни окупували її місто у 2022 році, мости були зруйновані, а їжу та інші предмети першої необхідності — хліб, мило, шампунь — стало важко знайти. Українці почали вирощувати власну картоплю та моркву, розповіла Наталія, порівнявши ці труднощі з радянськими часами.

Її батьки не хотіли залишати Куп’янськ. Але коли російська присутність у місті посилилася, і за наполяганням її чоловіка, підполковника Збройних сил України, Наталія переконала їх, що настав час.

Навіть коли над головою гуркотіли російські винищувачі, Україна все ще контролювала частину Куп’янська, що полегшило евакуацію до Дніпра. По дорозі Наталія приєдналася до колони автомобілів, заповнених біженцями — багато з яких везли дітей із Харкова, Донецька та Луганська — які також тікали від російської окупації.

Наталія та її родина переїхали до Харкова у 2023 році після того, як українська контрнаступальна операція дозволила відвоювати частину регіону. Вона майже відразу знайшла роботу вчителькою.

Якийсь час її батьки спали на дивані в кухні, а вона — разом із донькою на дивані у вітальні. Згодом сім’я переїхала в іншу квартиру в місті, де у кожного є своя кімната.

«Я не могла уявити, що їхня старість буде такою», — сказала вона, згадуючи про труднощі, які довелося пережити її батькам, яким обом по 70 років. «Ми поїдемо, якщо обстріли стануть частішими. Але нам нікуди конкретно їхати, і немає коштів, щоб поїхати кудись далеко».

Це рубрика «Як ми живемо»

11 червня 2025 року внаслідок удару російського безпілотника поблизу школи Наталії загинуло щонайменше троє людей, а понад 60 отримали поранення. «Було дуже страшно, бо «Шахеди» вибухали біля будинку — за 50, 100 метрів від мене», — розповіла вона, маючи на увазі російські безпілотники іранської розробки. «Постраждало багато сімей з дітьми… Навіть шестирічні діти з мого класу налякані».

Вона додала: «Ось так ми живемо. Іноді здається, що нас просто знищують, а світ не бачить, що відбувається. Харків — це [суцільні] нерви, тривога, біль».

Нещодавно Наталія розповіла, що постійні удари безпілотників та ракетні обстріли змусили таких освітян, як вона, перенести свої школи під землю. Тут її учні мають доступ до їдальні, класів та вентиляції. Вони сидять на лавках біля стін, пофарбованих у оливково-зелений та персиковий кольори, тримаючи на колінах м’які іграшки та зошити.

Наталія каже, що такі підземні школи стають дедалі поширенішими. За її словами, найновіша з них відкрилася 1 вересня: там є чимало класів, читальні зали, їдальня і навіть спортзал. Разом з іншими школами міста вчителі мають змогу проводити заняття для понад 2 000 учнів у гібридному режимі, коли деякі уроки відбуваються на поверхні, а за потреби їх можна перенести в підземні приміщення.

«День минає важко, бо між кожним обстрілом залишається дуже мало часу», — сказала Наталія. «Батьки у Харкові настільки звикли до цих [атак], що вже розуміють, коли починається обстріл, коли він закінчується і коли не варто хвилюватися».

Наталія розповіла, що багато її учнів плачуть, коли не можуть відвідувати школу, і часто благають батьків дозволити їм ходити на очні заняття. Чим довше триває війна, — сказала вона, — тим сильнішою стає ця потреба.

Найважче для Наталії — спостерігати, як діти страждають у соціальному плані. Оскільки вони можуть відвідувати школу очно лише двічі на тиждень, а решту днів — онлайн, це негативно впливає на їхні соціальні навички. Незважаючи на труднощі, вона намагається відтворити атмосферу звичайного класу. «Діти звикли до цього, їм подобається вчитися», — сказала вона. «Навіть попри небезпеку вони з радістю хочуть ходити до школи й навчатися очно».

Незламна відданість

Для Наталії хвилі відволікаючих факторів насуваються хвилями. Вона розповіла, що з весни, коли обстріли в Харкові були особливо інтенсивними, приймає антидепресанти. Під час сильних обстрілів вона одягає навушники, щоб заглушити шум. Вона сказала, що наступного разу, коли заняття скасують, сподівається, що це буде через щось буденне — наприклад, погоду — а не через постійний шквал російських снарядів і ракет, що сиплються під час навчального дня.

Але, можливо, найважливішим відволіканням для неї є саме викладання. Вона віддана освіті своїх учнів, — сказала вона. Жодна війна не триває вічно, і вона сподівається, що одного дня її учні знову отримають своє майбутнє.

Джерело: tol.org