Лариса Крушельницька: археологиня, яка продовжила справу великого роду

Лариса Крушельницька належить до тих постатей, чиє життя саме по собі могло б стати історією кількох поколінь. Вона походила зі славетного українського роду, пережила війну, примусову працю в нацистській Німеччині, втрати близьких і роки радянських переслідувань. Та попри все знайшла в собі сили повернутися до науки й присвятити життя археології.

Крушельницька організувала й провела понад 50 археологічних експедицій, у ході яких відкрила та дослідила близько 60 пам’яток минулого. Її наукові інтереси охоплювали археологію бронзової та ранньозалізної доби Центральної й Східної Європи. Вона започаткувала масштабні дослідження археологічних пам’яток Північно-Східного Прикарпаття й Західної Волині, а також однією з перших систематично досліджувала давні пам’ятки гірських районів Карпат, зокрема осередки солеваріння.

Та її спадщина не обмежується археологією. Крушельницька залишила по собі наукові праці, спогади й публіцистику, в яких зберегла пам’ять про трагедію своєї родини та долю галицької інтелігенції ХХ століття. Її книга «Рубали ліс…» стала особистим свідченням епохи, у якій нищили родини, ламали людські долі й намагалися стерти українську культурну пам’ять.

Її життєвий шлях пролягав від Львова й окупованої Європи до археологічних експедицій у Карпатах, а згодом — до кабінету директорки Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. У 1991 році вона очолила бібліотеку й керувала нею понад десятиліття.

Хто ж була Лариса Крушельницька — науковиця, яка десятиліттями досліджувала українське минуле, і жінка, якій довелося пройти крізь одну з найтяжчих сторінок історії ХХ століття?

Спадкоємиця великого роду, яка стала остарбайтеркою

Лариса Крушельницька народилася 5 квітня 1928 року у Стрию в родині, де мистецтво й українська культура були частиною щоденного життя. Її мати, Галя Левицька, була відомою піаністкою та педагогинею, професоркою Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка та Львівської консерваторії. Батько, Іван Крушельницький, — поет, перекладач, мистецтвознавець і графік. Лариса зростала в родині Крушельницьких — одній із найпомітніших українських інтелектуальних родин Галичини.

Здавалося, її майбутнє було визначене наперед. Проте дівчина не пішла ані музичним шляхом матері, ані літературним шляхом батька. Її чекала власна дорога — спочатку зовсім не схожа на академічну кар’єру, а згодом пов’язана з археологією.

Дитинство Лариси припало на надзвичайно тривожний час. У 1930-х роках родина жила у Львові, який тоді входив до складу Польщі. Її батько зазнавав переслідувань через свої політичні погляди, а сама родина дедалі більше захоплювалася ідеєю життя та праці в радянській Україні.

У 1934 році Антін Крушельницький разом із родиною переїхав зі Львова до Харкова. Це рішення, яке здавалося спробою долучитися до розбудови української культури, стало для родини трагедією. Майже всіх дорослих членів сім’ї невдовзі репресували. Батька Лариси, Івана Крушельницького, заарештували й розстріляли в Києві 17 грудня 1934 року. Через три роки, у листопаді 1937-го, така сама доля спіткала її діда Антіна Крушельницького — письменника, видавця та колишнього міністра освіти УНР.

Ларисі дивом вдалося вижити. У 1937 році вона нелегально повернулася з Харкова до Львова — до матері, яка залишилася чи не єдиною близькою людиною, що вціліла з родини. У майбутньому Лариса опише ці події у своїх спогадах «Рубали ліс…», перетворивши особисту історію родини на болісний документ цілої епохи.

Та випробування для неї лише починалися. У 1943 році, коли Львів уже був окупований нацистською Німеччиною, п’ятнадцятирічна Лариса разом із матір’ю виїхала на захід. Спочатку вони опинилися у Відні, а потім перебралися до Штутгарта. Там Лариса вступила до художньої академії як вільна слухачка. Вона мріяла навчатися мистецтва, але пробула там недовго: через своє українське походження змушена була залишити навчання.

Попереду на неї чекала зовсім інша реальність. У 1944 році Ларису відправили на примусові роботи до Зінґен-Гогентвіля. П’ятнадцятирічна дівчина опинилася на алюмінієвому заводі в нацистській Німеччині. Робота була важкою, а життя — небезпечним. Під час авіанальотів союзників Ларисі доводилося чергувати на дахах заводських корпусів і гасити запалювальні бомби, які падали на підприємство.

Ще зовсім недавно вона була донькою відомого поета й онукою колишнього міністра УНР. Тепер — примусовою робітницею на чужій землі, яка щодня ризикувала життям. Війна забрала в неї дитинство, родину і можливість спокійно здобути освіту. Але не змогла відібрати головного — здатності вчитися, пам’ятати й шукати власний шлях. Згодом саме це допоможе Ларисі Крушельницькій пройти ще один, уже післявоєнний, шлях — від художниці-реставраторки до однієї з найвідоміших археологинь України.

Від реставраторки — до археології

Після закінчення Другої світової війни Лариса Крушельницька повернулася до Львова. Місто було вже зовсім іншим — радянським, із новою владою, новими правилами й постійним наглядом. Для дівчини, яка пережила репресії своєї родини, нацистську окупацію та примусові роботи в Німеччині, це був черговий початок із нуля.

Та Лариса не звикла здаватися. У повоєнному Львові вона почала працювати художницею-реставраторкою в Музеї українського мистецтва. Водночас мусила надолужувати те, чого була позбавлена війною: формальної освіти. Середню школу вона завершила екстерном, а згодомступила на історичний факультет Львівського університету, навчаючись заочно.

Саме робота реставраторки поступово привела її до археології. Працюючи з давніми предметами, Лариса не просто повертала їм первісний вигляд. Вона дедалі більше прагнула зрозуміти, хто створив ці речі, як ними користувалися і що вони можуть розповісти про людей, які жили задовго до нас.

Важливим етапом стало її залучення до роботи в Інституті археології Академії наук УРСР у Львові. За деякими біографічними свідченнями, цьому сприяв її родич — відомий фотограф, краєзнавець і художник Юліан Дорош. Саме тут реставраційні навички Лариси почали поєднуватися з історичними знаннями та дедалі сильнішим інтересом до археологічних досліджень.

Перед нею відкривався зовсім інший світ. Стародавні речі вже не були для неї просто предметами, які потрібно очистити, відновити й зберегти. Кожна знахідка мала власну історію, а разом вони складали величезну, ще далеко не прочитану книгу минулого.

Так поступово художниця-реставраторка перетворювалася на археологиню. Спочатку вона допомагала давнім речам повернути їхній первісний вигляд, потім почала сама шукати ці речі в землі, досліджувати їх і встановлювати зв’язки між окремими знахідками.

Попереду були десятки експедицій, роки польової роботи й відкриття, які змінювали уявлення про давню історію західноукраїнських земель. Але найважливіше — Лариса Крушельницька нарешті знайшла справу, у якій могла поєднати все, чого навчило її життя: мистецтво бачити деталі, історичну пам’ять і здатність відновлювати те, що здавалося назавжди втраченим.

Рятувала те, що мало зникнути під водою

Про Ларису Крушельницьку-археологиню можна було б розповідати ще дуже довго. За роки наукової роботи вона керувала близько пів сотнею археологічних експедицій, досліджуючи пам’ятки від Прикарпаття й Волині до Середнього Придністров’я та Карпат. Їй доводилося працювати не лише з археологічними знахідками, а й із радянською бюрократією, яка могла забрати чимало часу та сил. Попри це, Крушельницька залишила по собі величезний науковий доробок.

Одним із найважливіших епізодів її кар’єри стали дослідження в Непоротовому на Дністрі. На початку 1970-х років масштабне будівництво гідровузла поставило під загрозу цілий пласт археологічної спадщини. Території, які мали опинитися під водою, потрібно було встигнути дослідити, поки це ще було можливо.

Крушельницька очолила експедицію, яка працювала тут у 1974–1980 роках. Археологи відкрили значну частину пам’ятки: поселення різних епох, житла та господарські споруди, могильники й городища. Найбільш насиченим виявився шар ранньозалізної доби, датований кінцем X — початком VII століття до нашої ери.

Ці розкопки мали значення далеко за межами однієї археологічної пам’ятки. Вони дали Крушельницькій матеріал для ґрунтовного дослідження чорноліської культури в Середньому Придністров’ї. Результатом багаторічної роботи стала монографія «Чорноліська культура Середнього Придністров’я (за матеріалами непоротівської групи пам’яток)», яка побачила світ 1998 року.

Її праця допомогла чіткіше окреслити своєрідність середньодністровського варіанта чорноліської культури. Комплекс пам’яток біля Непоротового став одним із ключових для розуміння цього археологічного явища.

Але Крушельницька не обмежилася Придністров’ям. Після завершення Непоротівської експедиції її увага дедалі більше зверталася до Карпат. Вона вирушала на Гуцульщину та Сколівщину, досліджувала гірські поселення, проходила перевалами й намагалася побачити в карпатському ландшафті не перешкоду, а своєрідний міст між різними регіонами.

Для тогочасної археології це було важливе переосмислення. Поширене уявлення про Карпати як про майже непрохідний бар’єр між давніми спільнотами поступово відходило в минуле. Крушельницька висунула й обґрунтовувала гіпотезу про існування транскарпатських торговельно-обмінних шляхів у добу бронзи — раннього заліза. Її польові дослідження давали підстави припускати, що гірські перевали могли бути не кордоном між культурами, а каналами їхнього спілкування.

Так археологія для Лариси Крушельницької ставала не просто пошуком давніх речей. Вона намагалася відновити за уламками кераміки, залишками поселень і слідами давніх доріг цілий світ — побачити, як люди жили, торгували, подорожували й контактували одне з одним тисячі років тому.

І саме в цьому полягала сила її роботи: вона не дозволяла минулому зникнути — навіть тоді, коли над ним уже підіймалася вода.

Бібліотекарка і хранителька наукової спадщини

Коли Україна здобула незалежність, перед Ларисою Крушельницькою відкрилася нова сторінка життя. У 1991 році вона очолила Львівську наукову бібліотеку імені Василя Стефаника — установу, у фондах якої зберігалися тисячі безцінних документів, рукописів, стародруків та книжок. Через три роки бібліотека отримала статус наукової установи НАН України.

Для Крушельницької це була не просто адміністративна посада. Вона чудово розуміла, що бібліотечні фонди — це значно більше, ніж полиці зі старими книгами. Це пам’ять народу, зібрана сторінка за сторінкою. А пам’ять, особливо після десятиліть тоталітарного режиму, потребувала захисту.

Одним із найскладніших питань стала доля колекції Оссолінеуму — знаменитої бібліотеки та наукової збірки, значна частина якої до Другої світової війни зберігалася у Львові. Війна, нацистська окупація та радянська влада завдали фондам величезних втрат: частину колекції вивезли, частину знищили, інші матеріали опинилися в різних установах і приватних зібраннях.

Уже в незалежній Україні постало питання про збереження того, що вціліло. Крушельницька наполягала на тому, що ці документи та книги є невід’ємною частиною української культурної спадщини. Вона відстоювала інтереси бібліотеки не лише у Львові, а й у міжнародних контактах, домагаючись збереження та повернення культурних цінностей. Її діяльність стала важливою частиною роботи зі збереження історичних фондів бібліотеки.

Та навіть на посаді директорки Крушельницька не залишила археологію. Вона продовжувала писати, досліджувати, виступати на захист культурної спадщини й порушувати незручні питання — зокрема про долю археологічних пам’яток та знахідок, які за радянських часів могли замовчуватися або використовуватися для чужої історичної інтерпретації.

Не менш важливою частиною її спадщини стали спогади. У книзі «Рубали ліс…» вона повернулася до власного дитинства, трагедії родини Крушельницьких і страшних років, коли українську інтелігенцію фізично знищували, висилали та змушували мовчати. Її особиста історія стала свідченням того, як великі політичні катастрофи проходять крізь життя окремої людини.

Лариса Крушельницька прожила довге й непросте життя. Вона народилася в родині українських інтелектуалів, пережила радянські репресії, нацистську окупацію та примусову працю, а згодом стала археологинею, яка десятиліттями досліджувала минуле України. Уже в незалежній державі вона взялася за іншу, не менш важливу справу — збереження її культурної та наукової пам’яті.

Лариса Крушельницька померла 12 листопада 2017 року у Львові, на 90-му році життя.

Вона все життя повертала з небуття те, що могло бути втрачене: давні поселення, археологічні знахідки, книги, документи, родинні історії. І, можливо, саме тому її власна історія сьогодні також заслуговує на те, щоб її не забули.

Якщо після статті про Ларису Крушельницьку хочеться продовжити знайомство з видатними українськими жінками, радимо прочитати історію Єлизавети Чавдар — однієї з найяскравіших українських оперних співачок XX століття. Її голос підкорював сцени багатьох країн, а серед її учнів були видатні українські вокалісти.