Чому великі держави зазнають невдач?

Ядерні держави, такі як США та Росія, вважаються непереможними. Однак війни в Україні та Ірані показують, що навіть маючи ядерний арсенал, можна зазнати поразки.

Коли у росіян в Україні справи йдуть не дуже добре, Володимир Путін із задоволенням презентує нову ракету. Кілька днів тому Путін пообіцяв, що ядерна ракета «Сармат» успішно пройшла випробування і до кінця року буде готова до використання. Такими новинами він хоче налякати європейців. Однак на полі бою в Україні такі погрози вже не мають відчутного ефекту — якщо, звичайно, вони його коли-небудь мали.

Війни нашого часу виявляють певну закономірність: глобальна ядерна держава нападає на набагато меншу, набагато слабшу країну. Планується військова «екскурсія» з великою кількістю феєрверків і повітряних ударів, «спеціальна операція», яка має швидко привести до успіху. Тоді відбувається те, що Гельмут фон Мольтке знав ще понад 100 років тому: «Жоден план не виходить напевно за межі першого зіткнення з ворогом». Ядерна держава зазнає болючих поразок, набагато менша країна дивовижним чином тримається, обидві сторони втягуються у патову ситуацію, війна триває і не має кінця.

Саме це переживають росіяни в Україні — і так само американці, які раніше здавалися всемогутніми, зараз зазнають приниження від Ірану. З огляду на їхні амбітні цілі, Володимир Путін і Дональд Трамп зараз програють свої війни. Ні так звані Кремлем фашисти в Україні не ліквідовані, ні країна не демілітаризована. Путін далекий від того, щоб військово контролювати анексовані ним території. А тим часом Україна обстрілює цілі по всій Росії, як це сталося в неділю в передмістях Москви.

Великі держави гальмуються через необізнаність своїх правителів

Трамп обіцяв знищити іранську ракетну потужність, запобігти збагаченню урану для створення ядерної зброї і навіть повалити режим. Нічого з цього він не досяг. Навпаки, він витратив значну частину боєприпасів США, тоді як Іран, блокуючи Ормузьку протоку, перетворився на силу зі світовим впливом.

Тому виникає питання: чому ядерні великі держави зазнають поразки у своїх війнах проти середніх держав, які не мають ані авіаносців, ані глобального охоплення, ані ядерної зброї?

По-перше, їх гальмує проста необізнаність. Дональд Трамп, здається, проігнорував усі попередження радників та експертів з Ірану, цей нерозумний правитель знову знав усе краще за інших. Потім він пішов у бій без стратегії, без планування і без союзників, крім Беньяміна Нетаньяху. У випадку з Володимиром Путіним ця необізнаність дивує ще більше. Адже він, мовляв, автократ, який цілком може взяти до рук досьє або звіт про ситуацію. Але й він уражений самовпевненістю. Путін, щоправда, багато читав про українську та російську історію — але зробив з цього неправильні висновки. Про сучасну Україну він, очевидно, має лише бліде уявлення.

Крім того, погрози з використанням тих о-так грізних ядерних ракет у російській війні проти України виявилися абсолютно марними. Так само, як і заяви Трампа про «знищення іранської цивілізації», які скоріше здивували весь світ, ніж змусили Тегеран змінити курс.

Крім того, і Путін, і Трамп стикаються з проблемою: їхні народи не готові до багаторічної великої війни, пов’язаної з численними поневіряннями. Переважна більшість американців виступає проти нападу на Іран. Хоча в 2022 році думку російського населення не запитували, а з того часу державна пропаганда налаштовувала його на підтримку, все ж воно в різних варіаціях каже: «Нехай це швидко закінчиться». Той, хто оголошує про похід або операцію, не може очікувати, що народ з розвіваючимися прапорами піде за ним у вічну війну.

Хоча й у країнах, що зазнали нападу, велика втомленість від війни, але є інша мотивація до оборони. При цьому Україну та Іран у цьому плані не можна ставити в один ряд. Існує колосальна різниця між демократично керованою Україною, яка нікому не загрожувала, коли Росія напала на неї, та тоталітарним ісламістським Іраном, який своїми ракетами та ядерними програмами загрожує Ізраїлю, США та Європі.

Проте в цих двох дуже різних державах можна спостерігати стійкість самосвідомих середніх держав. Російські масовані бомбардування в Україні, масові атаки дронів та спроби знищення життєво важливої інфраструктури не змусили українське населення здатися. Навпаки, українська самосвідомість у війні лише посилилася. Єдиний справді помітний протест проти уряду Зеленського спалахнув, коли той хотів скасувати антикорупційне відомство НАБУ – але, звичайно, не для того, щоб змусити Зеленського капітулювати (як це безперервно роблять німецькі політики як з крайньої правої, так і з лівої сторони).

Натомість в Ірані ще на початку року відбувалися повстання, які ісламістський режим жорстоко придушив. Але з часу американо-ізраїльського нападу нових заворушень не виникло — всупереч очікуванням Трампа. Його фантазії про знищення не викликали у іранського населення симпатій до американських цілей.

Стійкість України та Ірану можна також пояснити тим, що обидві країни є індустріальними державами. Їм не потрібно імпортувати все, вони можуть виробляти багато товарів у власній країні. Але перш за все вони мають власне військове виробництво. Воно частково настільки розвинене, що навіть придатне для експорту. Іранські дрони та ракети використовувалися Росією проти України. Українські дрони є найсучаснішими у світі, а виробництво української зброї дальнього бою стає дедалі потужнішим.

Іран, у свою чергу, обстрілював своєю зброєю арабські країни Перської затоки, пошкоджував нафтогазову інфраструктуру та атакував американські бази в Перській затоці. Революційна гвардія в протоці Ормуз взяла світову економіку в заручники. Україна знищила або пошкодила нафтопереробні заводи та портові споруди по всій Росії.

Україна бореться за саме виживання

До того ж, агресивна війна завжди залучає до конфлікту інші держави. Іран має двох ядерних держав-союзників: Росія постачає дані про цілі та оборонні ракети, Китай купує іранську нафту та постачає технології для виробництва зброї. У свою чергу, Україна отримує від Європи фінансову підтримку для виплати зарплат і наповнення соціальних фондів, а також військове спорядження.

Ні Іран, ні Україна не здадуться. Для Ірану йдеться про збереження своїх експансіоністських претензій на роль домінуючої регіональної держави. Українці ж борються за саме виживання – як незалежна держава і як народ.

Оскільки великі ядерні держави не хочуть визнавати своїх прорахунків і фактичних поразок, ці війни поки що тривають. Доки агресивний правитель не визнає поразку – або його наступник нарешті не покладе край війні.

Джерело: www.zeit.de