Смерть і Кремль

Тим, хто розмірковує над майбутнім Росії, слід спиратися на факти, і смерть Іванова лише підкреслила нагальність цього питання. Колишньому генералу КДБ було 73 роки — стільки ж, скільки й його молодшому колезі по КДБ, Путіну. Він був розумним, жорстким, впливовим і не надто приємним у спілкуванні; проте ніщо з цього не врятувало його від долі, яка чекає на всіх людей.

Якщо тільки Путін не відкрив секрет вічного життя (про що, як повідомляється, він обговорював з іншим 73-річним — китайським диктатором Сі Цзіньпіном), смерть забере й його. За відсутності призначеного наступника існує ризик, що країна, озброєна ядерною зброєю, та еліта, яка неодноразово висловлювала своє невдоволення 21 століттям, можуть залишитися без керівництва.

Був час, коли Іванова вважали можливим наступником. Ці двоє знали один одного ще з 1970-х років, коли обидва служили в Ленінградському управлінні радянського КДБ.

Хоча кар’єри цих двох колишніх радянських шпигунів, а також їхній спосіб мислення на перший погляд здаються досить схожими, їхні шляхи розійшлися після розпаду радянського режиму, і вони мали дуже різний досвід бурхливих 1990-х років. Путін покинув КДБ під час державного перевороту 1991 року, щоб приєднатися до демократично налаштованого мера Ленінграда Анатолія Собчака, тоді як Іванов продовжив службу в розвідувальному відомстві, яке згодом перетворилося на СЗР.

У 1991 році Путін очолив Комітет із зовнішніх зв’язків мерії Санкт-Петербурга, відповідаючи за постачання продовольства — робота, що вимагала маневрування між злочинними угрупованнями та новими капіталістичними структурами в місті, — іноді смертельно небезпечна гра, яка дала йому сумнівний досвід для його майбутнього керівництва. Тим часом Іванов маневрував довгими коридорами московського штабу зовнішньої розвідки.

У середовищі ветеранів КДБ Іванов завжди займав вищу посаду, ніж Путін. Адже під час «холодної війни» Іванов служив у Західній Європі та Африці, на відміну від Путіна, який до розпаду Радянського Союзу ніколи не залишав комуністичного Сходу. У радянській розвідувальній ієрархії Іванов досяг звання генерала, на відміну від Путіна, чиє останнє звання в КДБ було підполковника.

До 1999 року, коли Іванов опинився в центрі національної уваги завдяки своїй близькості до Путіна, який призначив його секретарем Ради безпеки, російська розвідка значною мірою домоглася того, щоб як російська, так і міжнародна аудиторія повірили у цілком вигадану версію: що зовнішньорозвідувальне управління КДБ слід вважати найбільш ліберальною та найменш жорстокою частиною радянського апарату безпеки — подібно до його західних аналогів — оскільки воно не брало участі в репресіях усередині країни та було під впливом західних цінностей. Ця версія була хибною в обох аспектах, але, попри це, багато хто сприймав її як факт. Як високопоставлені фігури в цьому нібито менш ідеологічному русі, вигоду отримали як Путін, так і Іванов.

Ретельно плекаючи свій публічний імідж, Іванов також дбав про те, щоб журналісти відзначали його вільне володіння англійською мовою та любов до гурту «The Beatles». У сукупності ці якості робили Іванова ідеальним продуктом КДБ — світським, раціональним, досвідченим і не схильним до насильства. Принаймні, саме такий образ він створював. Реальність була іншою, що незабаром стало очевидним.

У травні 2005 року, коли Іванов обіймав посаду міністра оборони в уряді Путіна, його 28-річний син Олександр на своєму «Фольксвагені» збив на вулиці Москви 69-річну жінку. Вона загинула на місці.

Офіційне розслідування визнало Іванова-молодшого невинним, і багато хто запідозрив, що справу намагаються приховати. Коли родичі жертви відмовилися визнати вирок, поліція розпочала нове розслідування — цього разу проти зятя жертви, звинувативши його в нападі на молодшого Іванова на місці аварії. Це фактично змусило родину замовкнути, і вона перестала спілкуватися з журналістами. Іванов-старший першим заявив, що саме його син, а не загибла жінка, став жертвою жорстокості.

Зіткнувшись із кризою, що зачепила його власну родину, Іванов виявився мстивим і жорстоким — хоча й не досяг рівня свого друга Путіна. Метою Іванова було змусити родину жертви замовкнути, і він наслідував підхід, який застосовувало КДБ у пізній радянській епосі, коли Комітет державної безпеки за допомогою різноманітних засобів змушував радянських дисидентів мовчати й підкорятися, але не йшов так далеко, щоб їх вбивати. Проте це було дуже ефективно.

На інституційному рівні Іванов не надто відрізнявся.

За рік до того, як його син вбив пенсіонера, Іванов санкціонував перше в пострадянську епоху вбивство, здійснене російською військовою розвідкою за кордоном. У лютому 2004 року Зелімхан Яндарбієв, чеченський воєначальник і колишній віце-президент сепаратистської республіки, загинув, коли його білий «Тойота Ленд Крузер» вибухнув у столиці Катару, Досі.

Операцію провели офіцери новоствореного підрозділу російської військової розвідки, заснованого Івановим, який на той час обіймав посаду міністра оборони. Він пишався цією операцією, хоча вона й була провальною. Вбивць заарештували катарські власті, і Кремлю знадобилися чималі й ганебні зусилля, щоб повернути їх до Москви — де їх зустріли як героїв.

Іванов значною мірою зазнав невдачі у своїх спробах реформувати російську армію, але на посаді міністра оборони він все ж досягнув певних результатів: вбивство в Катарі започаткувало довгу традицію вбивств за кордоном, що здійснювалися військовою розвідкою за підтримки Кремля. Вони часто були недбалими, погано організованими та виконаними, але завжди жорстокими.

Що могло б статися — у Грузії, а згодом і в Україні — якби Путін обрав Іванова своїм наступником? Адже в такому разі він був би президентом у 2008–2012 роках. Чи міг би Іванов, генерал КДБ, бути раціональним і менш агресивним лідером?

Спокусливо уявити собі таке. За всіма оцінками, він був менш необачним, ніж Путін. Судячи з усього, мрією Іванова було створити якусь націоналістичну державу в межах російських кордонів, а не агресивну імперську військову машину Сталіна, на яку дедалі більше схожа путінська Росія.

Але Іванов поділяв із Путіним ту саму визначальну травму — приниження КДБ внаслідок розпаду Радянської імперії. І, так само як і Путін, він вірив, що Росією мають керувати спецслужби та військові, бо це були єдині інституції, яким він справді довіряв.

Однак, на відміну від Путіна, Іванов ніколи не мав власної команди. Навіть будучи міністром оборони, він постійно піддавався маніпуляціям і вводився в оману своїми генералами.

За іронією долі, ця слабкість, ймовірно, зробила б конфронтацію із Заходом більш, а не менш імовірною. Навіть якби сам Іванов утримався від насильницької реакції на тригери параної КДБ, такі як «Арабська весна» чи народні революції в Україні та Грузії, спецслужби вимагали б такої конфронтації — з його згоди чи без неї.

І це, мабуть, головний урок для тих, хто сьогодні розмірковує про наступника Путіна. У воєнний час перші кандидати неминуче з’являться з лав спецслужб або військових.

Надзвичайно малоймовірно, що хтось із представників спецслужб, який підніметься до Кремля, буде зацікавлений у припиненні війни Росії із Заходом.

Джерело: cepa.org