Коли Америка відступає, Європа тепер залежить від України

Європейці моделюють свою майбутню оборону, і без Києва це немислимо.

Європа готується до забезпечення своєї майбутньої безпеки практично без допомоги Сполучених Штатів. І в багатьох таких сценаріях, які зараз моделюють європейські стратеги, Україна виступає стрижнем оборони континенту. Чим слабкішою стає гарантія безпеки з боку Вашингтона, тим більше Європа потребує Києва. Незабаром європейцям доведеться зіткнутися з абсолютно новим питанням розподілу навантаження: Що вони повинні запропонувати Україні в обмін на її допомогу у захисті Європи від Росії?

Ще донедавна європейські лідери ледь приховували свій страх перед перспективою чергового гострого саміту НАТО, який має відбутися в Анкарі на початку липня. Рани від нещодавніх трансатлантичних суперечок — зокрема щодо мит президента США Дональда Трампа, його спроб змусити Данію віддати Гренландію та нещодавнього виведення американських військ з Європи — досі не загоїлися. Війна Трампа проти Ірану та його звинувачення на адресу європейських союзників у недостатній підтримці свого головного гаранта безпеки ще більше поглибили ці рани. Цього місяця держсекретар США Марко Рубіо похмуро попередив: «Я вважаю, що наступна зустріч НАТО… ​ймовірно, стане найважливішою в історії альянсу, оскільки є певні питання, ​які потрібно ⁠вирішити та виправити».

Побоювання щодо скандалу на саміті наступного місяця дещо вщухли. Очевидна угода про перемир’я між США та Іраном, оголошене відкриття Ормузької протоки та пропозиція Європи допомогти у патрулюванні протоки після укладення остаточної мирної угоди дещо пом’якшили напругу. Ще одним позитивним знаком став дружній тон цьогомісячного саміту «Великої сімки» у Франції, де Трамп, здавалося, поводився якнайкраще. Тут на сцену виходять давні прихильники трансатлантичного партнерства, які, безсумнівно, стверджуватимуть, що це доводить стійкість партнерства між США та Європою — і що черговий «досвід на межі смерті» для НАТО вдалося відвернути.

Таке мислення, однак, не враховує, наскільки швидко змінюються погляди європейців на трансатлантичний альянс. Для політиків континенту НАТО нагадує легендарного кота Шредінгера — одночасно живого й мертвого. Вони ставляться до альянсу як до живого в тому сенсі, що й досі роблять і кажуть усе те саме, що й раніше, аби продемонструвати свою віру в його існування, не в останню чергу для стримування Москви. Але вони також вважають його мертвим у тому сенсі, що більше не можуть покладатися на Вашингтон так, як раніше.

Європейські лідери розробляють плани щодо забезпечення безпеки свого континенту без допомоги США. Вони більше не сприймають серйозно запевнення Метью Вітакера, постійного представника США при НАТО, що скорочення американської присутності не залишить «стратегічних прогалин». Вони відмовилися від ідеї, що адміністрація Трампа погодиться на «дорожню карту» передачі відповідальності за звичайну оборону Європи передбачуваним і скоординованим чином. Тож вони імпровізують. На рівні Європейського Союзу чиновники моделюють, як можна застосувати статтю 42.7 — найближчий аналог статті 5 НАТО про взаємну оборону — у разі паралічу НАТО. Лідери задаються питанням, що станеться, якщо структури командування та управління НАТО просто не існуватимуть. Париж і Берлін створили координаційну групу з ядерних питань, щоб обговорити можливу роль французького ядерного арсеналу в загальноєвропейському стримуванні.

У багатьох із цих навчань особливо виділяється роль України в центрі європейської безпеки. Зміцнення власної оборони та стримування Європи в умовах ослаблення зобов’язань Вашингтона займе багато років. Під час сценарієвих навчань, які Рада з міжнародних відносин нещодавно провела разом із європейськими посадовцями та експертами (які ми обидва розробляли і в яких один із нас брав участь), стало цілком очевидним, що Україна є оплотом європейської оборони в час відступу США.

У нашому навчанні, дія якого розгортається у 2029 році, вихідною точкою для учасників було хитке перемир’я в Україні та ізоляціоністський уряд США, який прагне нормалізації відносин із Росією, одночасно ще більше віддаляючись від НАТО, зокрема шляхом виведення верховного головнокомандувача ОЗС НАТО зі штаб-квартири альянсу в Бельгії. Переконана в тому, що США не прийдуть на допомогу, Росія відчуває можливість для маневру і поступово ескалює конфлікт проти Європи: спочатку вимагаючи переговорів на основі проектів договорів Кремля від грудня 2021 року (які, серед іншого, передбачали фактичний вихід НАТО з 14 країн Східної Європи та Балкан), а потім ескалюючи конфлікт за допомогою атак звичайними засобами та ядерних погроз. У нашому сценарії США залишатимуться осторонь і вимагатимуть, щоб Європа вела переговори з Росією.

Європейські учасники мали вирішити, як реагувати на пасивність США та ескалацію нападів з боку Росії. Деякі європейці спочатку намагалися зберегти підтримку Вашингтона і продовжували брати участь у навчаннях, обмірковуючи свою відповідь. Британські та французькі учасники взяли на себе керівну роль, тоді як деякі європейці виявляли обережність і побоювалися ескалації конфлікту з Росією без підтримки Сполучених Штатів. Як і слід було очікувати, оцінка того, чи ескалація російської агресії досягла порогу, необхідного для застосування статті 5 Уставу НАТО, стала ще одним джерелом суперечок серед понад 10 європейських країн-членів НАТО, представлених у навчаннях.

Управління та координація «драбини ескалації», яка могла б призвести до застосування ядерної зброї без участі США, стали величезним викликом. Оскільки Вашингтон перешкоджав залученню НАТО, європейські учасники здебільшого обирали формат координації у вигляді коаліцій добровольців. Вони не вважали ЄС відповідним механізмом у ситуації швидко розвиваючої кризи безпеки. Однак їхні тимчасові коаліції не мали налагоджених структур прийняття рішень, що могло б перешкодити або уповільнити європейську реакцію в разі реальної кризи.

Учасники одностайно відхилили російські пропозиції щодо переговорів як такі, що не мають достовірності та добросовісності. Хоча вони погодилися з необхідністю контактів між військовими для уникнення ненавмисної ескалації, будь-які переговори з Росією на основі її вимог 2021 року були малопривабливими для європейських учасників, навіть попри те, що Вашингтон підштовхував їх до переговорів. Ключова вимога Кремля — припинення будь-якої підтримки України та передача її під контроль Росії — навіть не розглядалася під час навчань. Учасникам було зрозуміло: якщо Україна впаде, наступною буде Європа. Багато учасників сподівалися, що Китай зможе покласти край російському ядерному шантажу.

У міру розвитку сценарію та розробки європейцями своїх заходів реагування вони значною мірою покладалися на Україну як на плацдарм для наступальних контрзаходів у відповідь на російські атаки на територію НАТО, що потенційно могло включати поновлення фронту в Україні. Під час навчань українська сторона висловила думку, що її збройні сили також можуть відігравати роль у захисті східного флангу Європи.

Навчання продемонстрували, що Україна відіграє вирішальну роль у майбутній безпеці Європи за умов зменшення підтримки з боку США. У мирний час, до виникнення будь-якої майбутньої кризи, Україна може притиснути російські сили та виграти час для Європи, щоб та змогла відновити власний оборонний потенціал. Інтеграція оборонної промисловості України з її європейськими партнерами має вирішальне значення для майбутньої оборони Європи. У разі війни Україна має найпотужнішу в Європі сухопутну армію звичайного озброєння, загартовану роками інтенсивних бойових дій. Її можливості у сфері безпілотників, протиповітряної оборони та штучного інтелекту перевірені в бою так, як це не може похвалитися жоден європейський арсенал.

Уже в ході поточної війни баланс витрат і вигод змінюється. Саме Європа й досі підтримує Україну в цій боротьбі. Європейці значною мірою заповнюють прогалину, що утворилася внаслідок припинення Вашингтоном майже всієї військової допомоги, — або постачаючи зброю самостійно, або купуючи її у Сполучених Штатів, зокрема перехоплювачі протиповітряної оборони, яких стало не вистачати з початком війни з Іраном. З січня по квітень європейські країни виділяли приблизно 2 мільярди євро на місяць на нову військову підтримку України на додаток до 90 мільярдів євро фінансової допомоги, яку вони надали Україні.

Однак оборонна підтримка дедалі частіше стає двосторонньою. Технології безпілотників — зокрема, що швидко розширюється спільне виробництво як в Україні, так і за її межами — виходять на перший план у військових відносинах Європи з Києвом. Обсяг європейських коштів, виділених Україні на безпілотники, зріс у чотири рази — з 400 мільйонів євро у 2022 році до 1,6 мільярда євро лише за перші чотири місяці цього року. Це, звісно, допомагає Україні, але також цілком відповідає інтересам самої Європи. Після вторгнення російських дронів на територію Польщі у вересні минулого року та слабкої реакції США на це європейці почуваються вразливішими, ніж будь-коли. Чим далі США віддаляються від Європи, тим більше на перший план виходить значення України не лише як постачальника технологій безпілотників, а й як гаранта традиційної безпеки.

Були часи, коли деякі європейці ставилися до військових зусиль України з поблажливістю і розглядали допомогу Європи як благодійність, навіть попри те, що вони захоплювалися імпровізованими, але потужними засобами, за допомогою яких Україна стримувала російську військову машину. Армін Паппергер, генеральний директор німецького виробника озброєння Rheinmetall, не так давно назвав українську протидронну оборону «грою з Лего» — нібито не порівнянною з передовими технологіями західної оборонної промисловості.

Європейські військові стратеги знають, що не варто бути настільки зарозумілими. Вони розуміють, що Україна тримає оборону за них — і що закінчення нинішньої війни дозволило б російським військам загрожувати східному флангу НАТО. Європейці знають, що їхні власні армії не витримали б навіть кількох тижнів виснажливої війни з використанням дронів, яку українські солдати ведуть щодня. Тим часом авторитет конвенційних засобів стримування НАТО підривається з кожним оголошенням Пентагону про чергове скорочення американських військ та ресурсів, доступних для реагування на кризу в Європі. Все це посилює спокусу в Москві перевірити альянс на міцність.

Слабка позиція Європи підвищує цінність України. Чим більше США відступають, тим більше Європа потребує України, і тим обґрунтованішою стає вимога України про щось натомість, наприклад, про повноправне членство в ЄС. Україна добре усвідомлює свою новознайдену цінність; на саміті «Великої сімки», що відбувся цього місяця, президент України Володимир Зеленський наполягав на прискореному вступі своєї країни до ЄС: «Не всі лідери люблять такий формат — прискорений — тому що вони хочуть дуже зрозумілих, чітких кроків для всіх. Але ми не «всі», з усією повагою. … Ми перебуваємо у стані війни, і нам потрібні більш креативні кроки».

Згодом на горизонті з’являється навіть перспектива членства України в НАТО, якщо альянс стане організацією під європейським керівництвом, у якій США не відіграватимуть жодної ролі або їхня роль буде меншою. Україні все ще бракує ядерної, повітряної та морської потужності Франції та Великої Британії. Але у боротьбі проти Росії жодна європейська держава не є такою сильною. Як показали наші сценарії, неможливо уявити майбутню оборонну архітектуру Європи без США, в якій Україна не була б ключовим елементом.

Оскільки НАТО в тому вигляді, у якому ми його знаємо, перебуває в підвішеному стані, нагальним завданням є прискорення інтеграції України в європейську оборону — чи то офіційно через ЄС, чи то в рамках коаліції добровольців. Дискусія щодо розподілу тягаря, яку Європі потрібно провести, — це не звична розмова про витрати на підтримку Києва. Йдеться про тягар, який Україна вже несе не лише для захисту власної території, а й для захисту континенту, який ще далеко не готовий до того дня, коли Сполучені Штати відійдуть. Європейські лідери повинні почати запитувати, що вони можуть запропонувати Україні, а не що Україна їм винна.

Джерело: foreignpolicy.com