Раптова смерть Путіна, що тоді?

Президент України Володимир Зеленський з іронією зазначив, що Кремль побоюється, що «над Червоною площею можуть пролетіти дрони», оскільки Москва ввела жорсткі обмеження напередодні параду до Дня Перемоги 9 травня.

Президент Росії Володимир Путін має чимало причин озиратися через плече і дивитися вгору. У витоку документа європейської розвідки, про який повідомили британська Financial Times та російське видання Important Stories, стверджується, що Путін дедалі більше часу проводить у безпеці в бункерах, побоюючись замаху або державного перевороту.

За даними розвідки, охорона навколо Путіна різко посилилася: більше перевірок, менше помічників, обмеження пересувань та зв’язку. Багато хто в західному світі, а особливо в Україні, з радістю сприйме цю новину і почне мріяти про те, як дрони принесуть справедливість щодо російського президента.

Але приємна фантазія зіткнеться з суворою реальністю. Правитель, який довіряє меншій кількості кімнат, телефонів та помічників, не керує спокійною системою передачі влади. І в цьому полягає велика проблема. Ексцентрична система гангстерської політики Росії побудована навколо однієї людини: Путіна. Найнебезпечнішим буде той момент, коли ця людина раптово зникне.

Держава, яку побудував Путін

Путін провів чверть століття, стаючи рефері, покровителем і останньою інстанцією російської системи, нацьковуючи елітні угруповання одне на одне, щоб вони змагалися за його прихильність — ключ до багатства та успіху в сучасній Росії. Майже нічого політично суттєвого не відбувається без його явного чи мовчазного схвалення.

І Путін побудував цю величезну особисту владу, суттєво зменшивши контрольний вплив інституцій та осіб навколо нього. Зараз він є центром всесвіту в російській державі, і його крах залишив би чорну діру, в яку поглинуло б усе інше.

Україна, без сумніву, становить серйозну загрозу для Путіна і продемонструвала здатність вражати цілі глибоко всередині Росії, включаючи Москву, чи то за допомогою дронів, чи то спеціальних операцій із встановлення автомобільних бомб.

Але найсерйозніша загроза для Путіна, ймовірно, походить зсередини величезної мафіозної держави, яку він створив; це опортуністичний, амбітний суперник, який відчуває як перевагу, так і вікно можливостей (хоча в Росії краще уникати відкритих вікон) у зв’язку з жахливим станом економіки та невдалим веденням війни в Україні.

Потенціал для цього явно є. Достатньо поглянути на недавнє минуле. У червні 2023 року бійці «Вагнера» Євгена Пригожина захопили військовий штаб у Ростові-на-Дону та рушили в бік Москви, перш ніж раптово повернути назад. Це було нагадуванням про те, що лояльність у системі Путіна може з вражаючою швидкістю перетворитися на збройний важіль впливу.

Пізніше Пригожин загинув у підозрілій авіакатастрофі. Цього разу Путін взяв гору.

Нові обличчя путінізму

Згідно з розвідувальним звітом, зараз між російськими спецслужбами виникли гострі суперечки, зокрема між ФСБ, військовим керівництвом, Росгвардією та Федеральною службою охорони щодо забезпечення безпеки високопосадовців від вбивць.

У тому ж звіті занепокоєння щодо мережі Сергія Шойгу та ризику державного перевороту проти Путіна пов’язувалося з арештом колишнього заступника міністра оборони Руслана Цалікова в березні 2026 року.

Шойгу, якого у 2024 році перевели з посади міністра оборони на посаду секретаря Ради безпеки Росії, був однією з найпомітніших фігур у воєнній еліті Путіна, перш ніж його усунули з цієї посади на тлі загострення ситуації у війні в Україні.

Росії не бракує імен тих, хто міг би сподіватися замінити Путіна, коли настане час, чи то природним чином, чи то в результаті змови. Можливо, це буде Олексій Дюмін, колишній охоронець Путіна та помічник президента. Або Сергій Кирієнко, кремлівський чиновник, який курує внутрішню політику, пропаганду та керовані вибори.

Можливо, навіть Дмитро Патрушев, віце-прем’єр-міністр і син давнього близького друга та помічника Путіна Миколи Патрушева, який уособлює молодіжну форму спадкоємності старіючої еліти «силовиків», до якої належить його батько.

Старші прихильники жорсткого курсу, такі як Микола Патрушев або Олександр Бортніков, нинішній директор ФСБ, можуть мати більше значення як гравці, що мають право вето щодо певних претендентів, ніж як спадкоємці самі по собі.

Але жодне з цих імен не вирішує центральної проблеми системи, якою є незамінна роль Путіна як її стрижня. Він є своєрідним об’єднувачем фракцій, використовуючи патронат і погрози, щоб утримувати їх у рівновазі та заспокоювати консенсусом, що він і тільки він є легітимним правителем. Хто з елітних фракцій міг би справді повторити або реформувати це?

Прем’єр-міністр, яким зараз є Михайло Мішустін, згідно з конституцією виконував би обов’язки президента у разі смерті Путіна. За Мішустіним, де зосереджена справжня влада, між елітними кланами розпочалася б жорстока боротьба за російську державу — високомілітаризовану й агресивну ядерну державу, про що не можна забувати.

Інстинкт «хто завгодно, тільки не Путін» є спокусливим, але занадто спрощеним. Росія — це не парламентська система, яка чекає, поки лідер опозиції увійде через парадні двері й виступить із демократичною промовою перед вільним електоратом, здатним голосувати виключно за совістю.

Це воєнна автократія з керівниками спецслужб, військовими командувачами, президентською гвардією, олігархічними інтересами та регіональними посередниками, чиї статки залежать від близькості до примусової влади, і які часто змагаються один з одним.

Прийняття елітою будь-якого виконуючого обов’язки президента може бути непевним, оскільки російські інститути слабкі, а президентська влада надзвичайно зосереджена.

Найбільш імовірним претендентом на виживання є той, хто найкраще вміє залякувати інших.

Протилежний аргумент заслуговує на увагу: раптовий відхід Путіна міг би створити можливість для наступника, який прагне скасування санкцій, перепочинку на полі бою або менш руйнівних відносин із Заходом. У цьому плані є чимало можливостей.

Але така можливість належить до пізнішої фази, після того, як хтось виживе у першій сутичці. Навіть тоді це вимагатиме кардинальної зміни мислення серед чиновників у системі, яку Путін створював за своїм образом понад 25 років.

І більшість потенційних наступників, здається, підтримали геополітичну стратегію Путіна, що базується на імперському експансіонізмі, антизахідному антагонізмі та реалізмі «жорсткої сили».

Найближчим випробуванням для наступника Путіна буде не поміркованість чи рефлексія, не якась десталінізація для 21 століття. Це буде необхідність взяти під контроль силові структури, елітні фінанси, командування на полі бою та гіпернаціоналістичну риторику про велич Росії.

Простіше кажучи, путінізм з іншим обличчям, і, можливо, ще більш гнівним.

Розпал російської нестабільності

Структурні слабкості Росії не обмежать її вибуховий потенціал у боротьбі за владу. Навпаки, вони можуть перетворити вогонь на пекло. Стан російського суспільства та виклики, що стоять перед ним, змушують задуматися.

Проект «Russia Matters» Гарвардської школи ім. Кеннеді зазначає, що оцінки щодо російських жертв значно різняться, але за однією із західних оцінок наприкінці лютого 2026 року, кількість загиблих та поранених становила близько 1 мільйона осіб. Це означає, що війна особисто торкнеться багатьох російських сімей.

Емоційна реакція може обернутися проти Кремля. Але якщо більшість росіян звинувачуватимуть у війні НАТО, це може, навпаки, посилити антизахідну лють, підживлюючи ще агресивнішу позицію Москви.

До того ж є економічні труднощі. Процентні ставки та інфляція болісно високі. Резерви Росії вичерпані. Державні ресурси спрямовуються на підтримку війни в Україні людьми та матеріальними засобами. Санкції сильно вдарили, зростання слабке. Історія вчить, що авторитарні суспільства з націоналістичними тенденціями та слабкою економікою часто вдаються до насильства, сповненого ненависті.

Демобілізація додасть ще одну вибухонебезпечну змінну: Інститут вивчення війни (ISW) стверджує, що Кремль, ймовірно, розглядає відчужених ветеранів як загрозу стабільності режиму.

В окремому звіті Global Initiative йдеться про те, що ветерани війни в Україні, які повертаються додому, включаючи засуджених злочинців, вже підживлюють насильство, організовану злочинність та тиск на російську поліцію та соціальні служби.

Післявоєнна Росія не просто поверне солдатів додому; вона впустить у цивільне життя сотні тисяч чоловіків, навчених, травмованих та поранених жорстокою війною, лише для того, щоб вони озлобилися через бідніший та невдячний мир.

Держава, що перебуває під таким поєднанням військового тиску, підозр еліти, розгулу злочинності та економічних конфліктів, може стати менш передбачуваною, але не менш агресивною. Путін мав би труднощі з утриманням цих сил під контролем. А тепер уявіть собі замість цього лідера, чия влада є спірною, або фракційну війну на верхівці. Це рецепт хаосу, наслідки якого поширяться по всій Європі.

Одне рішення, десяток проблем

Захід уже добре знає методи Путіна, навіть якщо він повільно реагує на загрозу, яку вони становлять. Він має справу з ним з початку тисячоліття і розуміє, що Путін поважає лише жорстку силу — саме так, на його думку, насправді працює світ — а не слабкість чи покірність.

Європейські союзники по НАТО, можливо, повільно налаштовували свою реакцію на загрозу Путіна, але вони працюють над цим, здійснюючи переозброєння та інші форми стримування. Все частіше російський саботаж і шпигунство обходяться Москві дорожче.

Чи була б ситуація між Росією та НАТО менш конфронтаційною, якби Путіна не було? Чи було б легше укласти мирну угоду в Україні без Путіна? Можливо. Але це старий диявол, якого союзники добре знають. Це краще, ніж нова, неперевірена фігура, яка вийшла з жорстокої палацової боротьби і прагне утвердитися як новий сильний чоловік у місті.

Ніщо з цього не вимагає м’якості щодо Путіна. Справа в тому, що Захід не повинен плутати катарсис від його падіння зі стратегією. Іноземні держави мають незначний прямий вплив на процес наступництва в Росії, але повинні готуватися до непередбачених обставин.

Ця підготовка має включати координацію союзників щодо ядерних сигналів, безперервності санкцій, ризиків ескалації на полі бою та політики визнання, якщо фракції в Москві будуть змагатися за право виступати від імені держави.

Раптова смерть Путіна поклала б кінець правлінню однієї людини, не поклавши кінець системі, яку він створив. Американці можуть прагнути справедливості для України і водночас розуміти, що неконтрольований колапс у верхівці російської держави не буде справедливістю. Це буде криза з ядерною зброєю, озброєними угрупованнями та війною, що вже триває.

Будьте обережні у своїх бажаннях. Смерть Путіна може вирішити одну проблему. Але вона може створити ще з десяток інших.

Джерело: www.newsweek.com/vladimir-putin-death-assassination-russia-kremlin-war-11918666