Підтримка Росії — це подвійна зрада

Америка відвертається від своїх союзників і своїх цінностей.

У неділю президент Дональд Трамп виправдав своє рішення призупинити введення нових санкцій проти Росії. Він повторив свій аргумент: «Я зараз веду переговори про мир у війні між Росією та Україною і не хочу робити нічого, що безглуздо відштовхне Росію від столу переговорів… Я ХОЧУ, ЩОБ ЦЯ ВІЙНА ЗАКІНЧИЛАСЯ!» Він запекло критикував атаки України на російські нафтопереробні заводи та натякнув, що президент України Володимир Зеленський не хоче закінчувати війну і сприяє зростанню цін на пальне для американських фермерів та підприємств. На перший погляд, деякі з цих тверджень можуть здатися обґрунтованими. Однак у контексті це є тривожним і ганебним зреченням не лише потенційного союзника, який потребує допомоги, а й найкращих та найблагородніших традицій американської зовнішньої політики, що сягають у глибину століть.

Будь-який військовий командир, який пережив війну, розуміє цінність дипломатії, і я бачив достатньо смерті та руйнувань, щоб знати: переговори, навіть із жахливими супротивниками, іноді є необхідними. Але дипломатія вимагає розуміння інтересів тих, хто сидить по той бік столу, а ефективні переговори — наявності важелів впливу. Замість того, щоб використовувати економічну потужність США для тиску на країну, яка розпочала цю війну, але не демонструє здатності її виграти, Трамп пропонує цій країні економічну допомогу, водночас критикуючи націю, яка успішно захищає себе.

Відповідь Зеленського була надзвичайно прямою. В інтерв’ю програмі NBC «Meet the Press» він попередив, що якщо Сполучені Штати офіційно стануть на бік Росії, Україна «не переможе». Це був не просто емоційний заклик лідера, виснаженого майже п’ятирічною війною; це була його прагматична оцінка наслідків дій американського президента, який, здається, зрештою не зміг встояти перед спокусою стати на бік агресора, а не жертви.

Я охоче визнаю, що моя особиста упередженість схиляє мене до того, щоб вболівати за Україну. Коли я командував Збройними силами США в Європі, одним із наших найважливіших партнерств було партнерство з українськими збройними силами, особливо з їхнім головнокомандувачем, який став моїм близьким другом, генерал-полковником Геннадієм Воробіовим. Він попросив нас допомогти йому реформувати збройні сили, які успадкували значну частину своєї структури, доктрини та культури від Радянського Союзу, і ми витратили значні ресурси саме на це. Ми обговорювали тактику, підготовку та розвиток лідерських якостей, а також допомагали їм сформувати професійний корпус унтер-офіцерів, надати повноваження молодшим командирам і створити збройні сили, які слугували б своїм громадянам, а не могутньому правителю. Він розумів, що трансформація армії вимагає трансформації її культури, і завдяки нашому партнерству я багато дізнався про історію України та прагнення її народу.

Деякі з наших найпам’ятніших розмов стосувалися страждань України під радянським пануванням. Воробйов ділився особистими історіями про те, що пережила його родина під час Голодомору — катастрофічного голоду, спричиненого сталінською політикою у 1932–1933 роках, який забрав життя мільйонів українців. Ці історії не були віддаленими історичними абстракціями; це були події, які пережили його дідусь і бабуся, і вони стали частиною національної свідомості, що сформувала ставлення українців до Москви. Їхня країна занадто довго жила під радянським гнітом, і через це страждали цілі покоління. Проголосивши незалежність від Радянського Союзу в 1991 році, Україна була рішуче налаштована йти іншим шляхом. Її політичні інститути були недосконалими, корупція залишалася проблемою, а збройні сили потребували суттєвих реформ. Проте існувало безсумнівне прагнення побудувати країну, демократичну у своїх прагненнях і незалежну у своїх рішеннях.

Я також роками мав справу з російськими військовими керівниками, і контраст був разючим. Російська військова культура залишалася вкоріненою в централізованій владі та жорсткій ієрархії, з недовірою до уряду та його авторитарних лідерів, тоді як нові лідери України дедалі більше сповідували ініціативність та відповідальність. Я не хочу ідеалізувати ті зустрічі. Україна мала тоді серйозні проблеми, і вони залишаються й досі. Але я побачив щось, що варте підтримки: націю, яка бореться за те, щоб сама визначати своє майбутнє, а не дозволяти своєму більшому сусідові визначати його за неї.

Майже через п’ять років після того, як Путін розпочав повномасштабне вторгнення, українці досі борються за право самостійно обирати свій уряд і визначати свою долю, вільну від іноземного контролю. Незважаючи на руйнування їхніх міст, безпричинне й цілеспрямоване вбивство цивільних, вимушене переселення мільйонів людей, викрадення десятків тисяч дітей та сотні тисяч військових жертв, їхня воля залишається незламною, бо вони вірять, що їхня країна належить їм.

У недавніх заявах Трампа приховано певний аргумент. Росія вторглася до сусідньої країни, намагається повалити її уряд, анексує території, атакує цивільну інфраструктуру та продовжує вбивати її громадян. Україна у відповідь завдає ударів по енергетичній інфраструктурі, яка допомагає фінансувати та забезпечувати ці військові операції. (Дизельне паливо, звісно, є не лише товаром для торгівлі, а й паливом, яке використовується у військовій техніці.) І американський президент критикує Україну за те, що вона захищається, водночас пропонуючи Росії економічні вигоди?

Існує важлива різниця між бажанням припинити бойові дії та прагненням миру. У військовій стратегії ми говоримо про цілі, шляхи та засоби: про мету, про те, як її досягти, та про ресурси, що для цього використовуються. Якщо метою є тривалий мир у Європі, стратегія має враховувати фундаментальну причину війни: рішучість Путіна позбавити Україну (та інших країн) суверенітету. Натомість підхід Трампа, здається, розрахований на те, щоб зробити агресію більш терпимою для Путіна, водночас ускладнивши опір для Зеленського. Винагороджувати примус — це не рецепт тривалого миру.

Зеленський це розуміє. Україна продемонструвала надзвичайну стійкість і здатність до адаптації, але здатність нації чинити опір агресії залежить не лише від результатів на полі бою. Вона також залежить від політичної та моральної підтримки, впевненості в тому, що партнери дотримаються своїх зобов’язань, а також від доступу до ресурсів, які дають можливість командувачам захищати свої війська та цивільне населення.

Нещодавнє припинення обміну розвідданими з боку США та обмеження доступу до інтернет-сервісу Starshield показують, наскільки вразливими стають ці відносини, коли політичні розбіжності чи особисті суперечки заважають військовим операціям. Припинення доступу до цих ресурсів, навіть на короткий час, має смертельні наслідки, і Конгрес повинен негайно розслідувати, що сталося.

Оскільки Конгрес уже займається цим питанням, він також повинен більш наполегливо вимагати пояснень щодо рішення Трампа призупинити значні санкції проти Росії. Таке пояснення вимагається законом. Які зобов’язання взяла на себе Москва в обмін? Які докази свідчать про те, що економічні поступки приведуть до тривалого миру, а не посилять здатність Росії продовжувати бойові дії?

Адміністрація Трампа демонструє тривожну нездатність розрізняти особисті інтереси своїх чиновників, національні інтереси Сполучених Штатів та стратегічні інтереси Росії. Згідно з повідомленнями, посланці Трампа, Джаред Кушнер і Стів Віткофф, розглядали варіанти відновлення поставок російського природного газу на європейські ринки. Одна з їхніх пропозицій передбачає відновлення роботи газопроводів, якими раніше російський газ постачався до Європи через Україну, з розрахунком, що це принесе користь як Росії, так і Україні. Європейські чиновники, що цілком зрозуміло, відреагували з відразою. З моменту вторгнення європейські уряди докладали зусиль для зменшення залежності від російських енергоносіїв, усвідомлюючи, що Москва використовувала ці відносини як інструменти політичного тиску. Тепер американські переговірники, здається, зацікавлені в тому, щоб звести нанівець цей прогрес.

Доходи Росії від енергетики допомагають фінансувати її збройні сили та надають їй важелі впливу на європейську політику. (Як би почувалися американці, якби Сі Цзіньпін міг вирішити відключити опалення взимку?) Відновлення доступу до прибуткових ринків до того, як Москва продемонструє справжню готовність припинити агресію, ризикує поповнити ресурси, необхідні Путіну для продовження бойових дій, одночасно відновлюючи ту залежність, яка й дозволила Росії спочатку погрожувати європейським урядам.

Досить погано, що два роки тому ми вагалися, чи варто протистояти агресору на захист жертви. Тепер ми не тільки сказали жертві припинити опір, а й віддали агресору наші власні гроші на обід та заохотили його продовжувати агресію в майбутньому. Одним словом, це абсурдно.

Питання, що стоїть на порядку денному, стосується не лише України та Росії, чи Трампа, Зеленського та Путіна. Йдеться про те, що відстоюють Сполучені Штати. Декларація незалежності говорить про «окреме й рівне становище, на яке закони Природи та Бога Природи» надають право незалежному народу. Володимир Путін та російський уряд винні в набагато більшій кількості й гірших злочинів проти українців, ніж ті, в яких засновники звинувачували короля Георга III щодо колоній. Коли «довга низка зловживань та узурпацій, що незмінно переслідують одну й ту саму мету, свідчить про намір підкорити їх абсолютному деспотизму», що ж роблять українці, як не реалізують своє «право» та «обов’язок» «скинути такий уряд і забезпечити нові гарантії своєї майбутньої безпеки»?

Зараз питання полягає в тому, чи повинні Сполучені Штати використовувати свою надзвичайну економічну, дипломатичну та військову потужність для зміцнення міжнародних правил, що захищають суверенні держави, чи послабити ці правила, щоб піти на поступки диктатору, який неодноразово їх порушує.

Протягом 250 років американці сповідують ідеал, згідно з яким народи повинні самі визначати свою долю. З часів нашої революції ми віримо, що суверенітет, самовизначення та протидія територіальним завоюванням є основоположними принципами міжнародного порядку. Ці принципи — не просто вираз американської моралі; вони є основою нашої національної безпеки. Від найперших днів існування нашої Республіки — починаючи з Французької та Грецької революцій — і аж до сьогодні Сполучені Штати постійно намагалися знайти спосіб підтримати незалежні, демократичні країни по всьому світу. Нам не завжди вдавалося досягти поставлених цілей або дотримуватися наших цінностей. Але рідко коли ми так очевидно й ганебно від них відмовлялися.

Коли я командував армією США в Європі, майже кожна розмова з військовими та політичними лідерами країн, що раніше перебували під радянським пануванням, зрештою переходила на тему Росії. Лідери Польщі, країн Балтії, Румунії та інших держав розуміли історію залякувань з боку Москви, оскільки їхні народи пережили це на власному досвіді. Вони знали, що їхня безпека залежить від надійних союзів, і тепер усі вони усвідомлюють, що результат подій в Україні визначатиме європейську безпеку на десятиліття вперед.

Американська міць ґрунтується на військових можливостях, але також — на довірі союзників і розрахунках супротивників. Довіру в рамках альянсів важко побудувати, легко зруйнувати, а швидко відновити — майже неможливо. Щоразу, коли Вашингтон ставиться до суверенітету України як до незручності, про яку можна домовитися, одночасно пропонуючи Росії економічні вигоди, ця довіра підривається.

Я досі згадую Геннадія Воробйова, історії його родини та наші розмови про реформування збройних сил України. Він розумів, що реформа вимагатиме жертв і дисципліни, але вірив, що його країна заслуговує на можливість самостійно визначати свій шлях. Ось такою я пізнав Україну: недосконалу, але зрозумілу кожному американцеві.

Усі хочуть, щоб ця війна закінчилася; ми всі маємо прагнути, щоб українські та російські солдати перестали гинути, щоб українські діти спали без сирен повітряної тривоги, а європейці жили без постійної загрози російської агресії. Але мир не може означати дозвіл сильнішій державі забирати у слабшої все, що вона забажає.

Трамп, можливо, вважає, що надання Путіну економічних вигод при одночасному тиску на Зеленського є проявом дипломатичної витонченості. Це не так; насправді це гарантує протилежне.

Хулігани не стають менш небезпечними від того, що ми винагороджуємо їхню поведінку. Вони стають більш упевненими в собі й частіше погрожують іншим. Коли найпотужніша демократія світу починає допомагати хулігану замість того, щоб захищати принципи, що захищають його жертв, наслідки виходять далеко за межі України. Вони зачіпають саме питання того, за що виступає Америка, і чи ми все ще прагнемо бути тією нацією, якою нас вважали покоління американців і незліченні люди по всьому світі.

Джерело: thebulwark.com