Намагаючись відірвати Росію від Китаю, США можуть у підсумку втратити Європу

Пропозиція Путіна щодо проведення в Китаї тристоронньої зустрічі між США, Китаєм і Росією — без участі України та Європи — знову розпалила в Вашингтоні ентузіазм щодо ініціативи на кшталт «Кіссінджера навпаки», спрямованої на розрив зв’язків між Москвою та Пекіном. Доктор Ендрю Міхта стверджує, що ця історична аналогія не витримує критики в жодному аспекті: «Європейський концерт» став наслідком чверті століття воєн, які змусили кожну велику державу шукати рівноваги; сьогодні ж жодної подібної угоди не пропонується. Натомість такий саміт призведе до втрати авторитету НАТО, до того, що Європа почне дрейфувати в бік китайської «парадигми спонсорства», а ймовірність війни між США та Китаєм в Індо-Тихоокеанському регіоні не зменшиться, а навпаки — зросте.

Політика адміністрації Трампа щодо Росії та України продовжує розхитувати альянс НАТО, оскільки критика того, що Америка, здається, стає на бік Москви проти Києва, поглиблює недовіру в європейських столицях. Повідомлення про те, що президент позитивно ставиться до пропозиції Путіна провести в Китаї тристоронню зустріч між США, Китаєм і Росією для врегулювання війни в Україні — без участі України чи Європи — підсилили побоювання, що Вашингтон може бути готовий ризикнути згуртованістю альянсу НАТО, прагнучи налагодити нову співпрацю великих держав. Російська пропозиція — якщо її прийняти в такому форматі — поставила б Росію та Китай на один рівень з США за столом переговорів, водночас виключивши Україну з початкових обговорень. У разі реалізації це може мати серйозні наслідки для трансатлантичного альянсу.

Аргумент «Кіссінджер навпаки»

У Вашингтоні прихильники поточної політики адміністрації щодо Росії стверджують, що вона залишається на правильному шляху. Вони аргументують, що, подобається це комусь чи ні, світ рухається до нової парадигми сфер впливу, подібної до «Європейського концерту» XIX століття після Наполеонівських воєн, який відвернув ризик нової війни та дозволив великим державам співіснувати. Дехто стверджує, що визнання сфери впливу Росії у Східній Європі є неминучим і матиме додаткову перевагу: це збільшить розрив між Москвою та Пекіном, відкриє вигідні можливості для американського бізнесу з Росією та посилить вплив Америки щодо Китаю — і все це за відносно низьких витрат.

З початку другого терміну адміністрації Трампа цю концепцію «Кіссінджера навпаки», що нагадує рішення адміністрації Ніксона 1971 року налагодити відносини з КНР для перебалансування своїх відносин із СРСР, прихильники адміністрації рекламують як просто реалістичну та розумну геополітику. Прихильники стверджують, що в разі успіху це дозволить звільнити американські ресурси, які зараз задіяні в Європі, для Індо-Тихоокеанського регіону, одночасно значно ускладнивши геостратегічні розрахунки Пекіна в Азії.

Іншими словами, «Кіссінджер навпаки» ідеально вписується в стратегію «повороту до Азії» і не вимагає надмірних витрат.

Чому історична аналогія не спрацьовує

На папері такий погляд на історичний задум Кіссінджера виглядає як розумна політика великих держав. На практиці ж це ризикує позбавити Америку більшості її європейських союзників і зробити війну між США та Китаєм в Індо-Тихоокеанському регіоні більш, а не менш імовірною.

Москва вміло підтримувала мрії Вашингтона про новий концерт великих держав, який замінив би десятиліття ліберальних роздумів про міжнародний порядок, заснований на правилах. Справді, у міру занепаду лібералізму в усьому світі угода між США, Росією та Китаєм, безсумнівно, підтвердила б прихильність до жорсткого реалізму та поклала б кінець епосі нормативної, наповненої цінностями риторики в міжнародних відносинах. Проблема полягає в тому, що такої угоди ніхто не пропонує.

Історія не знає випадків, коли суперники-великі держави обирали б «м’яке приземлення» лише тому, що цього хотіла одна з них. «Європейський концерт» виник після серії руйнівних воєн, спричинених імперськими амбіціями Франції, що поширювалися по всій Європі й проникали в Росію.

Головні учасники — Велика Британія, Росія, Пруссія та Австрія — були зацікавлені в стримуванні Франції, припиненні кровопролиття і, що найважливіше, у запобіганні тому, щоб у майбутньому ще один Наполеон зруйнував крихкий баланс сил. Згодом до угоди було залучено й відновлену французьку монархію. «Європейський концерт» мав на меті відновити баланс сил, зруйнований чвертю століття воєн.

Eurofighter Typhoon у небі НАТО. Джерело зображення: Creative Commons.

Сьогодні ситуація кардинально інша: конфлікт між великими державами лише на початковій стадії, Китай стає дедалі впевненішим претендентом на верховенство США в Тихоокеанському регіоні, а Росія, як і раніше, рішуче прагне реалізувати свої неоімперські ревізіоністські цілі в Європі. На відміну від післянаполеонівської епохи, сьогодні немає підстав для великої стратегічної угоди, а є лише для тактичних коригувань, щоб здобути перевагу в майбутній війні, яка змінить систему.

Проведення такого саміту в Китаї послужило б насамперед інтересам Пекіна та Москви, підвищивши авторитет першого та підтвердивши прагнення другого до статусу великої держави. Для Сполучених Штатів такий саміт означав би значний крок назад у їхньому статусі великої держави, що спричинило б ланцюгові наслідки на ключових стратегічних театрах дій.

НАТО стане найбільшим невдахою

Найбільшим невдахою у разі впровадження такої політики стане НАТО, оскільки виключення Європи з переговорів щодо припинення війни в Європі може призвести до втрати сенсу існування самого альянсу. Дійсно, низка ключових європейських держав зволікає з наданням допомоги Україні та введенням санкцій проти Росії, ведучи подвійну гру: вони продовжують купувати російські енергоносії та ведуть таємні переговори з Москвою.

За кількома помітними винятками серед союзників на східному фланзі НАТО, особливо країн Північно-Східного коридору (скандинавських та балтійських держав), вони також протягом трьох десятиліть не виконували своїх зобов’язань щодо оборонних видатків, залишивши Європу практично беззбройною в час, коли ризик розгортання масштабної війни зростає в геометричній прогресії.

Друга адміністрація Трампа, цілком справедливо, наполегливо тиснула на Європу, щоб та знову інвестувала в оборону та взяла на себе основну відповідальність за ключові засоби звичайної оборони НАТО. Відносини зазнали додаткового напруження через мита та нібито плани захоплення Гренландії у Данії, але попри все це альянс втримався, оскільки європейці все ще вважали, що США є головним гарантом їхньої безпеки.

Якщо зараз Вашингтон має намір примусити європейців до дисципліни, він отримає протилежний результат: деякі союзники вже розглядають поведінку Америки як дозвіл відкрито відновити зв’язки з Москвою в галузі торгівлі та «домовитися про угоду» на власних умовах, якої можна досягти лише за рахунок України та країн Центральної Європи. Європейські політики вже говорять про необхідність відкрити власні канали комунікації з Москвою.

Китайський фактор у Європі

Ще важливіше те, що дедалі інтенсивніші пошуки адміністрацією Трампа угоди щодо України, ймовірно, посилять позиції Китаю в Європі, зробивши Пекін пріоритетним економічним партнером і, як наслідок, збільшивши його політичний вплив у Європі.

Жоден інший фактор не визначатиме трансатлантичні відносини в майбутньому більше, ніж те, як Європа позиціонує себе щодо Китаю, навіть відносини Європи з Росією. Попри всю гучну риторику про стратегічну автономію Європи чи перетворення ЄС на гаранта оборони та безпеки, Європа сьогодні не в змозі — і не буде такою щонайменше ще протягом десятиліття, якщо взагалі коли-небудь — стати єдиним, автономним суб’єктом національної безпеки.

Коротко кажучи, натомість, ймовірно, сформується мінлива «парадигма спонсорства»: у міру того, як вплив Америки в Європі слабшатиме, вплив Китаю — а, відповідно, й Росії — зростатиме. Це не той результат, якого повинні прагнути Сполучені Штати, оскільки постійний доступ до Європи та здатність не допустити, щоб ворожа держава домінувала над нею та над Євразійським континентом, залишаються життєво важливими національними інтересами. Сполучені Штати провели дві світові війни, а потім понад чотири десятиліття вели політику стримування під час «холодної війни», щоб запобігти саме такому результату. Якщо ця політика вступить у силу, ми ризикуємо спричинити те саме, чого намагалися уникнути, витративши на це десятиліття та трильйони доларів.

Літак Eurofighter Typhoon НАТО. Джерело зображення: Creative Commons.

Альянси ґрунтуються на спільних загрозах, а не на цінностях

Результат війни в Україні насамперед визначає майбутнє трансатлантичних відносин і, як наслідок, майбутнє Європи. Альянси ґрунтуються на спільних загрозах та інтересах; цінності та норми можуть їх підсилювати, але вони ніколи не є основною причиною, через яку держави об’єднуються.

Якщо й існувала якась одна всеосяжна основа НАТО під час Холодної війни, то це була тверда переконаність у тому, що Європа та Америка мають однакову позицію щодо російської загрози.

Незалежно від того, наскільки напруженими ставали трансатлантичні відносини і скільки напруги доводилося долати, спільна позиція у відносинах з Росією переважала навіть найгучніші обурення на континенті та невдоволення у Сполучених Штатах.

Європа довіряла Сполученим Штатам не просто тому, що це була демократія, а тому, що вони надавали найкращу гарантію проти домінування на континенті єдиної держави, ворожої до Заходу.

Після закінчення Холодної війни цей принцип став менш вираженим, оскільки пострадянська Росія перебувала у скрутному становищі, але після того, як Росія вторглася до Грузії у 2008 році, захопила Крим у 2014 році, втрутилася у Сирію у 2015 році та знову напала на Україну у 2022 році, цей основний принцип трансатлантичних відносин повернувся з подвоєною силою.

Адміністрація Байдена неправильно підійшла до питання підтримки України, зобов’язавши Сполучені Штати підтримувати її без стратегії та бачення перемоги, але вона все ж підтвердила основоположний принцип відносин між США та Європою.

Натомість адміністрація Трампа, хоча й справедливо прагне покласти край кровопролиттю та досягти мирного врегулювання в Україні, робить це таким чином, що ризикує втратити Європу на користь своїх супротивників. Довіра всередині альянсу, якої й так бракувало, знизилася до такого рівня, що ще один удар по системі може зруйнувати її остаточно.

Джерело: 19fortyfive.com