Мовчання, ілюзії та роботи: просування українських військ на схід

У травні, в умовах суворої секретності, 3-й український армійський корпус провів контрнаступ на півночі Донецької області — епіцентрі найзапекліших боїв у залитому кров’ю Донбасі.

Використовуючи слабкі місця на флангах двох російських польових армій, які наступали в районі міста Лиман у напрямку Слов’янська, українські війська під командуванням бригадного генерала Андрія Білецького пройшли через село Нове. Потім вони рушили на південь, прорвавшись у тил російських 20-ї та 25-ї загальновійськових армій (кожна з яких, принаймні на папері, налічувала десятки тисяч бійців), змусивши їх відступити, аби не ризикувати опинитися в оточенні.

До того часу, як 3-й армійський корпус наприкінці вересня офіційно оголосив про початок операції «Вівальді», його війська звільнили щонайменше 176 кв. км (68 кв. миль) окупованої території. І це була особливо важлива територія.

Відтіснивши ЗСВ за річку Жеребець, 3-й армійський корпус знівелював 18 місяців російського просування в напрямку Слов’янська — одного з ключових укріплених міст Донбасу. У найгіршому випадку захисники міста тепер мають більше часу, щоб підготуватися до майбутньої облоги.

Це сталося не швидко і не легко. Те, що це взагалі сталося, пояснюється майже бездоганною оперативною безпекою 3-го армійського корпусу, його активним використанням повітряних і наземних дронів практично для всіх можливих завдань, а також вічною істиною наземної війни: будь-яке швидке просування ризикує обернутися поразкою, якщо нападник надто розтягне свої сили і залишить фланги відкритими для контратаки.

1. Таємниця все ще має значення. Хоча інформаційна політика важлива у війні, де національний моральний дух є стратегічним ресурсом, Білецький та 3-й армійський корпус розуміли: щоб досягти успіху, операцію потрібно було готувати тихо.

Причина цього криється в схильності російських командирів, які прагнуть зберегти обличчя, брехати своїм начальникам щодо реального розташування своїх сил на полі бою. Як правило, російський полковник не визнає, що його батальйон втрачає позиції, доки не з’являться незаперечні публічні докази цього.

Якщо 3-й армійський корпус міг уникнути надання таких доказів, не публікуючи звичних пишних відеомонтажів про тактичні перемоги, його керівництво розуміло, що це допоможе російським командирам переконливо стверджувати, ніби все гаразд і Москві немає потреби надсилати додаткову авіаційну підтримку чи підкріплення.

І ця стратегія спрацювала. Хоча в мережу просочилося кілька відео про просування українців через Лиманський виступ — цього було достатньо, щоб найуважніші аналітики відкритих джерел розвідки зробили висновок, що на схід від Слов’янська відбувається щось серйозне, — мейнстрімні ЗМІ так і не звернули на це уваги. А росіяни так і не доклали серйозних зусиль для підкріплення армій загального призначення.

Коли 3-й армійський корпус оголосив про свій контрнаступ — через чотири місяці після його початку — для вищого російського командування було вже запізно щось із цим робити.

2. Роботи можуть керувати. Українські збройні сили, які відчувають гостру нестачу особового складу, впроваджують роботів шаленими темпами. А 3-й армійський корпус робить це ще швидше. «Дрони, роботи та мотивована піхота — ось як звучить перший сезон «Вівальді», — сказав Білецький.

Щоб зберегти свою піхоту та інженерно-саперні війська для ведення ближнього бою, для чого вони є незамінними, корпус спочатку розгорнув роботи. І під прикриттям вибухонебезпечних повітряних дронів він застосував деякі нові безпілотні засоби.

Наземні роботи-розмінувальники розчищали густі російські мінні поля, а старі бронетранспортери БТР-60, оснащені системою дистанційного керування та завантажені десятками протитанкових мін, мчали через спірну «сіру зону» і підривали російські укріплення.

Під прикриттям темряви важкі безпілотні бомбардувальники «Вампір» доставили до російських позицій невеликі наземні роботи на колесах, кожен з яких був налаштований на вибух за командою. Немов недорогі високоточні бомби, ці роботи в’їжджали у ворожі бункери й підривалися.

Що стосується чисельності живих солдатів, то російські сили майже напевно переважали 3-й армійський корпус, ймовірно, значно. Але українські війська з лишком компенсували цей дефіцит роботами — величезною кількістю роботів.

3. Прориви дають, а й забирають. Причина, через яку росіяни були вразливими до контратаки, полягала в тому, що вони здійснили прорив у напрямку Слов’янська. Але за понад рік наступальних операцій вони просунулися занадто далеко й занадто швидко, утворивши виступ площею 100 кв. км у напрямку міста.

Цей виступ на інакше прямій лінії фронту загрожував тим, що російські війська опиняться на порозі Слов’янська, який у найгірший період знаходився лише за кілька миль на захід від виступу. Виступ становив небезпеку для України, але водночас був і можливістю. Подовжуючи свої фланги, росіяни практично запрошували українців шукати слабкі місця в їхній обороні.

Українці виявили ці слабкі місця поблизу села Нового та завдали удару — спочатку за допомогою дронів, а потім із залученням піхоти та бронетехніки. Усе це відбувалося в умовах суворої таємності. Чотири місяці по тому росіяни відступали, а українці змогли здобути рідкісну вирішальну перемогу у війні. І наостанок: «Вівальді» ще не закінчився.

Джерело: cepa.org