Історія кличе Європу на допомогу Україні в битві з Росією. Чи прийде вона?

Є підстави вважати, що зараз з’явилася можливість досягти мирної угоди щодо України. Про це свідчить сам факт, що Росія погодилася взяти участь у новому раунді тристоронніх переговорів в Абу-Дабі цього тижня, а також прихід до влади нового, менш прихильного до Москви Конгресу США, стрімке зростання втрат серед військ Володимира Путіна та нестерпні збитки, яких зазнають українські міста та економіка. Раціональний висновок з усього цього — що ми стоїмо на порозі угоди про припинення війни — на жаль, є оманливим.

Проте щось дійсно змінилося, і, як сказав Володимир Зеленський у середу в Дубліні напередодні саміту Європейського політичного співтовариства, на якому зібралися близько 50 світових лідерів, континент має вирішити «у листопаді», хто буде виступати від його імені на цьому новому етапі конфлікту. Дональд Трамп і його команда, здається, нарешті усвідомили, що континент має бути залучений до процесу, оскільки будь-яка угода та будь-які гарантії безпеки, на які погодиться Путін, повинні враховувати ті ширші амбіції та занепокоєння, через які він розпочав війну. Справа ніколи не стосувалася лише України, а й амбіцій Росії щодо контролю та впливу в Європі. Як визнав Джаред Кушнер, один із посланців Трампа на переговорах, це буде тривалий процес — і це цілком влаштовує Кремль.

Путін має план перемоги і дотримується його, оскільки, як видається, цей план працює краще, ніж будь-що інше, що він пробував з перших годин війни. Змінилася лише тактика його вторгнення — і цю зміну можна простежити з того моменту, як у лютому США вступили у війну з Іраном і почали витрачати свої запаси дефіцитних, багатомільйонних перехоплювачів ППО «Патріот», на які Київ покладається для збивання балістичних ракет. За оцінками, зараз Росія виробляє ці ракети з рекордною швидкістю — до 200 на місяць, що створює їй смертельну перевагу.

Нездатність Києва захиститися від цієї потужної зброї означає, що російська стратегія більше не мусить покладатися на успіхи своїх військ на землі. Мета Путіна, як він публічно заявив, — звести інфраструктуру та економіку України до руїн. Він розраховує — і небезпідставно — що після цього буде укладено угоду на його умовах.

З точки зору Москви, переговори в Абу-Дабі — які передбачали одночасне обговорення питань обміну полоненими, заходів з деескалації та структур безпеки — є корисними, оскільки дозволяють їй продовжувати свою війну на знищення, не наражаючись на додатковий міжнародний тиск та санкції.

Україна робить те, що мусить за цих обставин, але її доля на даний момент у руках Європи. Поки що континент проявив більше рішучості, ніж очікував Путін чи практично будь-хто інший (включно зі мною) ще у лютому 2022 року. Але досягнутої єдності цілей недостатньо. Тепер Європі потрібно діяти й брати на себе лідерство так, як вона цього ніколи раніше не робила.

Спочатку про гроші: за словами голови Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн, наступного року Україна матиме загальний дефіцит бюджету в розмірі 70 млрд євро (77,7 млрд доларів), і більша частина коштів для його покриття повинна надійти з Європи. Лідери ЄС розглядають можливість надання додаткової позики в розмірі 45 млрд євро, щоб покрити більшу частину цього дефіциту, але внутрішньополітична ситуація навколо цього питання лише ускладнюється — ще одна причина, через яку Путін вважає, що час на його боці. Погроза канцлера Німеччини Фрідріха Мерца заблокувати бюджет ЄС (а разом з ним і десятки мільярдів фінансування, на які розраховують такі політики, як проросійський президент Словаччини Роберт Фіцо) звучить досить різко. Але саме цього й потрібно.

По-друге, Німеччина та інші країни мають об’єднатися, щоб вивести заморожені російські активи з Бельгії, яка заблокувала їхнє використання через побоювання помсти з боку Москви. Ці кошти необхідно використати для надання додаткових позик Україні. Це морально й політично правильний крок, особливо коли альтернативою є прохання до європейських платників податків оплатити рахунок за руйнування, спричинені Путіним.

Далі — про ці засоби протиповітряної оборони. Європа та Київ намагаються розвивати власні можливості, і є обіцянки щодо постачання додаткових систем «Патріот» у майбутньому. До того часу єдиний спосіб врятувати українські міста — це знищити ракетні пускові установки та заводи в Росії. Україна робить усе, що може, за допомогою роїв безпілотників дальнього радіусу дії, але їй потрібна допомога — як таємна, так і відкрита — щоб подолати складні системи оборони навколо цих об’єктів. Це не відповідь «око за око» на російські бомбардування цивільного населення та об’єктів життєзабезпечення. Це не вступ Європи у війну з Росією. Це допомога Україні в її самообороні.

Нарешті, Європі потрібен послідовний, авторитетний голос. Декілька лідерів, зокрема прем’єр-міністр Італії Джорджія Мелоні, зазначали, що метушня навколо конкуруючих лідерів, які по черзі претендують на право виступати від імені Старого Світу щодо України, є просто несерйозною. Буде спокуса створити «трійку» чи якийсь подібний колективний європейський орган, що є звичною практикою ЄС. Однак це практично гарантує провал у справах із такими фігурами, як Путін і Трамп, які сприймають це як слабкість.

Так само щодо ідеї використання інституцій ЄС, які були створені для цього завдання, але яким дуже рідко дозволяли або які не мали можливості його виконувати. Не маючи наміру ображати фон дер Ляєн та президента Європейської ради Антоніо Косту, слід зазначити, що це не повинні робити ані вони, ані їхні інституції. По-перше, ані американський, ані російський лідери їх не поважають. По-друге, вони виступають від імені ЄС, але не від імені деяких ключових учасників у сфері безпеки, зокрема Великої Британії.

Це важлива роль, яку має взяти на себе один із нинішніх європейських лідерів. Це не може бути жоден із «великої трійки»: Францію, ймовірно, незабаром очолить Марін Ле Пен, чия партія колись отримала мільйони євро фінансування від Росії. Це не може бути Мерц, який, можливо, добре впорався б із цією роллю, але занадто слабкий у власній країні. Британець Енді Бернем не має достатнього досвіду у зовнішній політиці.

На щастя, є хороші кандидати, зокрема Мелоні, яка зарекомендувала себе на посаді й має необхідну твердість характеру. Є також не менш рішуча й прагматична прем’єр-міністр Данії Метте Фредеріксен, яка проявила лідерство у пошуку креативних рішень для України — від відновлення в умовах війни портового міста Миколаїв до створення Данського фонду для України, щоб закуповувати зброю в українських виробників і надсилати її безпосередньо на фронт — механізм, до якого приєдналися й інші країни-донори. Однак фаворитом, ймовірно, є фінський політик Олександр Стабб, з огляду на довгу історію взаємодії його країни з Росією, спільний кордон та військову потужність, необхідну для його захисту. Не завадить і те, що він — партнер Трампа по гольфу.

Важливіше не те, хто саме з цих компетентних кандидатів отримає цю посаду, а те, щоб вибір було зроблено швидко. Усі ці рішення потрібно ухвалити в найближчі тижні, оскільки ситуація в Україні є критичною, а разом із нею — і перспективи європейської безпеки.

Джерело: bloomberg.com