Європа повинна позбутися залежності від американських супутників

Для цього їй доведеться відмовитися від старих звичок

Останні дні наочно продемонстрували безглуздість надмірної залежності національної безпеки США від примхливого приватного громадянина на ім’я Ілон Маск. Як повідомляється, Маск наказав частково обмежити роботу своєї служби супутникового інтернету на території України. Це мало два згубні наслідки. По-перше, це ускладнило і без того обмежену здатність України захищати свої міста та цивільне населення від швидких і смертоносних російських дронів. Це також ускладнило Україні можливість наносити удари у відповідь по російським окупаційним силам.

Якщо президент Дональд Трамп і заперечував проти цієї кричущої послуги, наданої Кремлю, то він про це промовчав. Союзники Америки, як у Європі, так і в інших регіонах, можуть цілком обґрунтовано запитати, наскільки вони можуть довіряти цій наддержаві. Якщо в майбутньому їм знадобляться космічні системи зв’язку для захисту від атак, чи можуть вони бути абсолютно впевнені, що Америка надасть їх без будь-яких умов? Проблема, на жаль, полягає в тому, що адекватної власної альтернативи не існує. Європа гарно говорить про прагнення досягти «автономії в космосі». Але це потребуватиме часу та коштів, а також вимагатиме від Європи покінчити з марнотратством, внутрішніми суперечками та дублюванням, які гальмують її космічні зусилля.

Як цього досягти? По-перше, Європа повинна мати стартові потужності для виведення на орбіту великої кількості супутників. У цьому плані її результати досі є незадовільними. Вона може виводити важкі корисні навантаження в космос на своїх ракетах «Аріана», але далеко не так дешево чи ефективно, як це робить компанія пана Маска.

Європейська ракетна програма є яскравим прикладом недоліків її космічних проектів. Затримки у розробці важкої ракети-носія «Аріан-6» залишили Європу без доступу до космосу майже на рік у 2023 та 2024 роках. Частково винна в цьому Європейська космічна агенція (ЄКА), яка фінансує програму. Вона не укладає контракти з найбільш інноваційними чи ефективними постачальниками, натомість надаючи перевагу компаніям із країн, які виділяють найбільше коштів. Програма також захищена від ринкових сил, отримуючи щорічно близько 300 млн євро (337 млн доларів) державних субсидій. Не дивно, що її з легкістю обігнала компанія SpaceX, яка минулого року запустила ракети «Фалкон-9» 165 разів, стягуючи з приватних клієнтів 70 млн доларів за кожен запуск, тоді як «Аріана» бере понад 90 млн доларів, незважаючи на ці субсидії.

Щоб виправити цю ситуацію, ЄКА намагається наслідувати приклад американського космічного агентства NASA, яке кілька десятиліть тому сприяло розвитку комерційних космічних компаній, перейшовши від контрактів за принципом «витрати плюс» на розробку ракет до закупівлі послуг із запуску за фіксованою ціною — саме ця політика дозволила процвітати компанії SpaceX пана Маска. Агентство уклало контракти з трьома стартапами, що розробляють ракети. Наступним кроком можуть стати злиття, такі як запропоноване об’єднання трьох найбільших європейських підприємств-виробників супутників. Але чи зможе Європа створити компанію, достатньо велику, щоб конкурувати на світовому рівні, не обмежуючи при цьому конкуренції на внутрішньому ринку?

Другим пріоритетом Європи має стати створення конкурента «Starlink» пана Маска, причому без впровадження політики, яка призведе до зростання цін та гальмування інновацій. Компанія OneWeb, часткою в якій володіють уряди Великої Британії та Франції, вже надає деякі послуги, подібні до послуг «Starlink». Європейський Союз продовжує реалізацію проєкту IRIS2 вартістю 16 млрд євро, який передбачає запуск 348 супутників для забезпечення захищеного зв’язку урядів та збройних сил. Проте навіть цей проєкт страждає від фрагментації та дублювання зусиль. Німеччина планує створити зграю зі 100 військових супутників зв’язку вартістю близько 10 млрд євро, тоді як Франція та Велика Британія інвестують у власні, менші за масштабом програми. Розумніше було б усім об’єднати свій попит на супутникові послуги.

Деякі уряди наполягатимуть на тому, щоб такі системи перебували під національним контролем. Проте їхні побоювання можна було б усунути шляхом створення супутників за загальними стандартами, що забезпечило б їхню взаємосумісність. Країни чи блоки могли б володіти цими супутниками, але, об’єднавши їх у єдину мережу, виграли б усі: більші флоти означатимуть вищу стійкість та ширше покриття. Приклади цього вже знаходяться на орбіті, наприклад, невеликі радіолокаційні супутники, побудовані фінською компанією Iceye. Вона пропонує клієнтам «федеративну модель», в рамках якої вони можуть обирати, в якій мірі ділитися розвідданими та координувати напрямки огляду своїх супутників. Такий підхід має заохотити до співпраці й однодумні середні держави за межами Європи, такі як Канада, Японія та Південна Корея.

Європі не варто зупинятися на цьому. Чим більше вона розбудовує власні космічні можливості та ділиться ними з Америкою, тим переконливіше може продемонструвати цінність альянсу демократій. У такому разі, попри інстинкти пана Трампа, Америка мала б багато чого втратити, тримаючи своїх союзників у заручниках.

Джерело: economist.com