Цирк ООН вже не смішний

Цей карнавал легковажності, ізраїлофобії та демонстрації моральної переваги є поганим знаком для майбутнього Заходу.

Чотири дні в дипломатичному божевільні. Тирани, демонстратори моральної переваги, нарциси, слабаки та пророки пліч-о-пліч у тьмяно освітлених залах Нью-Йорка, серед шампанських прийомів та аромату шкіряних інтер’єрів і дорогих готелів.

Ласкаво просимо на Генеральну Асамблею ООН. Клоунське шоу, що розпочалося з промови головного клоуна. На тлі зеленого мармурового подіуму Антоніу Гутерреш, генеральний секретар, що йде з посади, безсоромно описав Газу як масштаб руйнувань, «неподібний до нічого», що він бачив за майже десятиліття свого перебування на чолі організації.

Ця пропагандистська заява, можливо, й не викликала б занепокоєння у BBC Verify, але це була очевидна неправда. З 2017 року, коли Гутерреш обійняв посаду, світ став свідком жахливих воєн в Україні, Судані та Тиграї, які, безперечно, затьмарюють людські страждання в Газі. Яка ганьба для його посади.

Але делегатам це сподобалося. Звісно, що сподобалося! ООН відома своєю поширеною ізраїлофобією, яка є характерною рисою життя ще з часів Холодної війни, коли Кремль згуртував країни Третього світу проти Заходу, обравши Ізраїль своїм ворожим тотемом.

У 1975 році ООН ганебно ухвалила сумнозвісну резолюцію «Сіонізм — це расизм»; її скасували лише в 1991 році, після розпаду Радянського Союзу. Цей небезпечний дух знову витає у залі асамблеї.

Це підводить мене до наступної віхи в нашій божевільній подорожі: промови Реджепа Таїпа Ердогана, президента Туреччини, якому вдається бути одночасно союзником НАТО та ісламістом. Газа, як він заявив, є «найнелюдянішим і найганебнішим концентраційним табором нашого часу», а єврейська держава перебуває у полоні «геноцидного мислення».

З огляду на те, що Туреччина виганяла й винищувала курдів, захоплювала їхні землі, ув’язнювала політичних опонентів і журналістів, підтримувала лідера джихадистів у Сирії, плекала неоосманські експансіоністські амбіції та продовжує окупацію північного Кіпру, я вважаю це все дещо гіперболізованим. Але, знову ж таки, делегатам це дуже сподобалося, не кажучи вже про внутрішню аудиторію Ердогана.

Потім естафету перейняв самозакоханий Захід. На сцену вийшов Еммануель Макрон, який у вівторок, як ви вже здогадалися, виступив, щоб здобути внутрішні та міжнародні оплески, вкотре накинувшись на підлих ізраїльтян. Тільки цього разу він трохи переборщив. «Подивіться, що відбувається на Західному березі, де щодня вчиняються порушення», — сказав французький президент. «В ім’я кого? Хамас ніколи не діяв на Західному березі». Делегати аплодували.

Лише за два дні до цього на Західному березі був убитий ізраїльсько-французький громадянин Нетанель Шукрун стрільцем, пов’язаним із Хамасом.

Ед Мілібенд, міністр закордонних справ, схоже, провів більшу частину свого часу в Нью-Йорку, знімаючи ролики для TikTok та обмінюючись рукостисканнями з екстремістами. Він не лише провів теплу зустріч із Зохраном Мамдані, ультралівим мером Нью-Йорка, який відмовився засудити гасло «глобалізуймо інтифаду», а й був сфотографований, коли тиснув закривавлену руку Аббасу Арагчі, головному дипломату Ірану. Цікаво, що подумали про цю огидну сценку десятки тисяч іранських сімей, які на початку цього року втратили своїх дітей від куль режиму?

Вийшовши на трибуну, прем’єр-міністр Енді Бернем пообіцяв, що Велика Британія буде «непохитною» у зміцненні свого потенціалу стримування, мабуть, забувши про своє недавнє твердження, що «соціальне забезпечення» стоїть нарівні з обороною королівства.

Говорячи про стримування, наступним з’явився президент Аргентини Хав’єр Мілей, з бакенбардами та всім іншим, абсурдно розмахуючи батогом щодо Фолклендських островів. «Ми візьмемо справу у свої руки», — пообіцяв він. Це, звісно, була суцільна нісенітниця: стан аргентинських збройних сил ще жалюгідніший, ніж у нас. Ні, ця тирада була шовіністичною спробою підняти його рейтинги, що стрімко падають у опитуваннях.

Як я вже казав, це було клоунське шоу. Де ж були всі серйозні дипломати? Звичайно, не Масуд Пезешкіан, президент Ірану, який у своїй промові перед Асамблеєю, що викликала подив, заявив, що «ми були жертвами тероризму», і стверджував, що Іран «не наносив ударів по цивільному населенню», і це навіть не спричинило масового виходу з зали.
Натомість десятки делегатів покинули зал, коли на сцену вийшов Беньямін Нетаньяху (Об’єднані Арабські Емірати, головний регіональний союзник Ізраїлю, залишилися на своїх місцях). Промова Бібі також містила певні театральні елементи: він розмахував пейджером — символом краху «Хезболли» — та терміналом Starlink, подарунком для іранських дипломатів, які «неминуче перейдуть на бік супротивника».

Особисто мені цей момент дуже сподобався. Але пересічного спостерігача можна зрозуміти, якщо він дійде висновку, що світова дипломатія перетворилася на не більше ніж похизування силою.

Але не все було втрачено. Серед цих витівок можна було знайти серйозність, якщо її шукати, і, здавалося, вона проявлялася переважно стосовно України. Щоправда, коли кореспондент російського державного телебачення в кулуарах запитав Володимира Зеленського, коли той відвідає Москву, той жартома відповів: «На ракеті».

Але російська загроза для Європи була настільки серйозною, що тон виступів цих дипломатів відзначався глибоким професіоналізмом і непокорою. Найкращий приклад продемонстрував Радослав Сікорський, міністр закордонних справ Польщі, виступаючи в Раді Безпеки. «Ви намагаєтеся завоювати Донбас уже понад 12 років, а Київ — понад чотири», — сказав він російській делегації, не відводячи погляду. «Вас зупинила героїчна Україна — країна, ВВП якої становить лише десяту частину ВВП Росії».

Він зазначив, що економічна вага Польщі вп’ятеро більша, а ВВП Європи — вдесятеро більший за російський, а ВВП країн НАТО — у 25 разів більший. «Ви все ще можете вбити багато людей, — підсумував він. — Але ви не зможете перемогти».

Який урок можна винести з усього цього? Просто те, що несерйозність сидить на передньому сидінні у «лендкрузері» тиранії. Раз за разом кволі демократії, засліплені власною доброчесністю, ставали на бік фанатичних диктатур, що призводило до розпусних і смішних наслідків.

Протягом поколінь західні лідери безтурботно жили, не відчуваючи загрози з боку хижаків. Звідси їхня нарцисична політика; їхня зацикленість на соціальному забезпеченні замість оборони; їхні рукостискання з деспотами; їхні безглузді позування в TikTok; їхній дріб’язковий авторитаризм. Натомість нації, які стикаються із загрозами з боку Росії чи джихадизму, просто не можуть собі дозволити такого розкошу.

І ми теж не зможемо — вже незабаром.

Джерело: https://www.telegraph.co.uk/news/2026/09/27/the-un-clown-show-is-no-longer-funny/