Євген Чикаленко: меценат, який любив Україну власним коштом

Євген Чикаленко мав землі, маєток і можливість жити цілком забезпеченим життям. Але він обрав інше. Свої гроші він витрачав на українські книжки, газети, освіту, письменників і культурні проєкти.

Його найбільшим і водночас збитковим проєктом стала газета «Рада». Євген Чикаленко роками підтримував її власним коштом, хоча чудово розумів, що це не бізнес, який принесе прибуток. Для нього українська справа була не красивою декларацією. Це була щоденна робота і дуже конкретна інвестиція в майбутнє країни.

Спочатку була земля

Євген Чикаленко народився в заможній родині в селі Перешори на півдні України. Навчався в Єлисаветградському реальному училищі, а згодом – у Харківському університеті, де цікавився природничими науками та агрономією. Ще в студентські роки він долучився до українського руху, через що опинився під наглядом царської поліції.

Кілька років Євген Чикаленко провів у рідних Перешорах. Формально це було обмеженням, але він використав цей час продуктивно – зайнявся власним господарством.

Чикаленко не був поміщиком, який просто отримував прибуток із землі. Він експериментував із методами землеробства, використовував нову техніку, вивчав способи підвищення врожайності. У господарстві він намагався застосовувати сучасні для того часу агрономічні підходи.

Як навчити селянина краще господарювати

Євген Чикаленко швидко зрозумів: якщо хочеш змінити життя людей, недостатньо просто говорити про зміни. Він почав писати про те, що знав найкраще – сільське господарство.

Його «Розмови про сільське господарство» стали популярним українськомовним виданням для селян. У простій і доступній формі Євген Чикаленко пояснював, як ефективніше працювати із землею, доглядати за господарством і використовувати сучасні методи землеробства. Фактично він робив те, що сьогодні назвали б популяризацією практичних знань.

І тут проявилася одна з його головних рис: Євген Чикаленко не розділяв українську справу на «високу культуру» і повсякденне життя. Для нього український розвиток починався і з книжки, і з освіченого селянина, який знає, як працювати на власній землі.

Його гроші почали працювати на Україну

Поступово Євген Чикаленко дедалі більше залучався до українського громадського життя. Він підтримував видання українських книжок, допомагав письменникам і науковцям, фінансував культурні та освітні ініціативи.

Серед проєктів, до яких він долучався, були «Киевская старина», Наукове товариство імені Шевченка у Львові, українські словники та літературні видання. Він також заснував фонд допомоги українським письменникам і підтримував окремих авторів регулярними виплатами, зокрема Михайла Коцюбинського та Володимира Винниченка.

На початку ХХ століття він пожертвував 25 тисяч карбованців на будівництво Академічного дому у Львові для українських студентів. Це була одна з найбільших пожертв на цей проєкт.

«Рада» – газета, яка коштувала йому власних статків

На початку ХХ століття українське слово в підросійській Україні все ще мало дуже мало можливостей для публічного життя. Після революційних подій 1905 року з’явилося більше свободи для українськомовної преси.

Чикаленко разом з однодумцями долучився до створення газети «Громадська думка», а після її закриття почав видавати «Раду». Це була щоденна українська газета, яка стала одним із головних майданчиків українського суспільного та культурного життя того часу. Але була одна проблема: «Рада» не приносила прибутку. Навпаки, газету постійно доводилося фінансувати. І Чикаленко продовжував це робити.

Він покривав дефіцит власним коштом, хоча видання ставало дедалі дорожчим. Зрештою заради газети доводилося жертвувати частиною власного майна.

«Раду» закрили у 1914 році після посилення цензури з початком Першої світової війни.

Пам’ятник доньці, якого не було

Одна з найбільш особистих історій про Чикаленка сталася після смерті його восьмирічної доньки. Він міг витратити гроші на звичайний пам’ятник на могилі. Натомість вирішив зробити інакше.

Чикаленко взяв тисячу карбованців, відкладених на майбутнє доньки, і оголосив конкурс на найкращу доступну історію України. Він хотів, щоб пам’ять про дитину залишилася не лише на кладовищі, а й у справі, яка буде корисною для інших українців.

Для Чикаленка гроші мали сенс тоді, коли щось створювали після себе. Навіть особисту трагедію він намагався перетворити на можливість зробити щось для суспільства.

Не романтик, а людина з сумнівами

Було б неправильно зображувати Євгена Чикаленка бездоганним героєм, який ніколи не сумнівався в українському русі. Насправді він міг бути дуже критичним.

У своїх записах Чикаленко гостро оцінював сучасників, українське суспільство та його політичну зрілість. Іноді він навіть сумнівався в перспективах української справи.

Він допомагав Україні не тому, що був упевнений у гарантованій перемозі. Він допомагав навіть тоді, коли сумнівався. Мабуть, саме тому його знаменита формула про любов до батьківщини «до глибини власної кишені» звучить не як пафос, а як досить точний опис його життя.

Людина, яка могла опинитися на чолі держави

Євген Чикаленко був не лише меценатом. Він брав участь в українському політичному русі та став одним з ініціаторів створення Української Центральної Ради. Але до влади він ніколи не прагнув так, як могли б очікувати від людини з таким авторитетом. Після революції 1917 року його навіть розглядали як можливого гетьмана України. Чикаленко від цієї ролі відмовився.

Для нього політична влада не була самоціллю. Його головною справою залишалися українська освіта, преса, культура та формування суспільства, яке одного дня зможе створити власну державу.

Україна, яку він не встиг побачити

Українська революція не принесла Чикаленку тієї держави, заради якої він працював десятиліттями. Після поразки визвольних змагань він опинився в еміграції.

Спочатку жив в Австрії, де, попри вік, заробляв на життя фізичною працею. Згодом переїхав до Чехословаччини та працював в Українській господарській академії, укладаючи сільськогосподарські словники й енциклопедії. Людина, яка колись витрачала величезні кошти на українську пресу й культуру, наприкінці життя сама жила дуже скромно. Помер у Празі 1929 року.

***

Можна сказати, що він залишив після себе газету, книжки, фонди, освітні проєкти. Але насправді його спадщина значно більша.

Євген Чикаленко допомагав створювати українське середовище – людей, які писали українською, читали українською, досліджували українську історію, створювали українські книжки та обговорювали українське майбутнє.

Він працював ще тоді, коли українська державність здавалася багатьом далекою перспективою. І, можливо, саме тому його історія актуальна й сьогодні.

Бо державу починають будувати задовго до того, як вона з’являється на карті.

Іноді з газети. Іноді з книжки. Іноді з освіти. А іноді – з рішення однієї людини витратити власні гроші на майбутнє країни.