Петро Калнишевський: як останній кошовий Запорізької Січі став ворогом Катерини II

Петро Калнишевський увійшов в історію як останній кошовий отаман Запорізької Січі й одна з найзагадковіших постатей українського козацтва. За його керівництва запорожці не лише воювали з Османською імперією, а й активно освоювали безкраї степи сучасного півдня України, засновували нові поселення та перетворювали Дике Поле на край вільних людей.

У роки його керівництва козаки відіграли важливу роль у походах на Кінбурн і Очаків, за що Калнишевський отримав генеральський чин і найвищі нагороди Російської імперії.

Та тріумф виявився недовгим. Уже за кілька років Катерина II наказала ліквідувати Запорізьку Січ, а її останнього кошового без суду заслали до Соловецького монастиря. Там Петро Калнишевський провів понад чверть століття в майже повній ізоляції, переживши і саму імператрицю, і її наступника.

Біографія Калнишевського й сьогодні викликає суперечки. Чи справді він прожив понад 112 років? Чому імператриця так і не погодилася його помилувати? Наскільки суворими були умови його ув’язнення і де закінчуються історичні документи, а починаються народні легенди? Історія останнього кошового — це не лише розповідь про одну людину, а й про останні роки Запорізької Січі та ціну, яку довелося заплатити за козацьку свободу.

Від джури до кошового: як народжувався майбутній лідер Запорізької Січі

Петро Калнишевський належить до небагатьох історичних постатей, чия біографія й досі приховує чимало загадок. За найпоширенішою версією, він народився 20 червня 1690 року в селі Пустовійтівка на території сучасної Сумської області. Водночас окремі дослідники називають 1691 рік або інші дати, адже документів, які б остаточно підтверджували час його народження, не збереглося. Саме тому достеменно невідомо, чи справді останній кошовий прожив понад 112 років.

Не менш загадковими залишаються і його молоді роки. За переказами, Петро Калнишевський рано осиротів і вже приблизно у восьмирічному віці потрапив на Запорізьку Січ. Там він пройшов усі щаблі козацької служби — від джури, який допомагав старшим козакам і навчався військової справи, до найвищої виборної посади кошового отамана. Якщо ця версія відповідає дійсності, він міг бути свідком драматичних подій початку XVIII століття: Полтавської битви, руйнування Чортомлицької Січі та вимушеного переселення запорожців до Олешківської Січі.

За наявними відомостями, майбутній кошовий ніколи не одружувався й не мав власної родини. Більшість дослідників пов’язують це з тим, що козацька служба вимагала повної відданості війську. Хоча формальної заборони на шлюб для всіх запорожців не існувало, керівники Січі традиційно присвячували себе громадському служінню.

Уперше ім’я Калнишевського впевнено з’являється в документах лише в середині XVIII століття. До того часу він уже входив до козацької старшини, обіймав посади військового осавула та військового судді, а серед запорожців мав репутацію досвідченого воїна, вправного адміністратора й авторитетного керівника.

У 1762 році Петро Калнишевський увійшов до складу делегації Запорізького війська, яка вирушила на коронацію Катерини II. Саме після цієї поїздки між кошовим і новою імператрицею виникли перші серйозні суперечності. Причини конфлікту достеменно невідомі, однак історики припускають, що Петербург дедалі більше непокоїла незалежна політика Запорізької Січі. За наказом Катерини Калнишевського усунули з посади.

Втім, це рішення не підтримали самі козаки. Уже в 1765 році вони знову обрали Петра Калнишевського кошовим отаманом. Відтоді він ще десять років поспіль очолював Запорізьку Січ — випадок майже безпрецедентний, адже традиційно кошового переобирали щороку. Така довіра свідчила про його величезний авторитет серед запорожців, але водночас дедалі більше дратувала імперську владу. Саме за правління Калнишевського Запорізька Січ досягла свого останнього розквіту, хоча до її трагічного кінця залишалося вже зовсім небагато.

Як Калнишевський перетворив Дике Поле на край вільних людей

Петро Калнишевський увійшов в історію не лише як талановитий воєначальник, а й як один із найуспішніших керівників Запорізької Січі. Якщо попередні покоління козаків століттями боронили південний кордон від татарських набігів, то за його правління настав час освоювати й заселяти безкраї степи між Південним Бугом і Азовським морем.

Для ефективного управління величезними степовими територіями Калнишевський поділив землі Війська Запорозького на вісім паланок — адміністративних округів із власною старшиною. Та найбільшим досягненням кошового стала не адміністративна реформа, а масштабне освоєння й заселення цих земель.

Кошовий почав запрошувати на запорозькі землі селян із Гетьманщини та Слобідської України, автономію якої Російська імперія ліквідувала у 1765 році. Для багатьох із них це була можливість отримати землю й уникнути кріпацтва. Спочатку така політика викликала невдоволення частини козаків, які традиційно зневажливо ставилися до землеробів, називаючи їх «гречкосіями». Проте авторитет Калнишевського допоміг переконати товариство, що без мирних поселенців розвиток краю неможливий.

За кілька років на місці малозаселених степів почали з’являтися нові зимівники, хутори та слободи. Переселенці займалися землеробством, скотарством, рибальством і торгівлею. За оцінками істориків, за час правління Калнишевського населення запорозьких володінь зросло до понад 200 тисяч осіб, перетворивши колишнє Дике Поле на один із найдинамічніших регіонів України XVIII століття.

Фактично Петро Калнишевський започаткував масштабне освоєння українського півдня ще до того, як подібний процес став символом американського Дикого Заходу. Саме тому історики нерідко проводять між цими подіями історичну паралель.

Однак успіхи Запорізької Січі дедалі більше суперечили планам Російської імперії. Петербург також активно заселяв південні землі, роздаючи їх дворянам і переселяючи сюди колоністів із Балкан. Незалежна козацька адміністрація, яка самостійно керувала величезними територіями та не визнавала кріпацтва, ставала серйозною перешкодою для імперської політики. Саме це невдовзі перетворило Калнишевського на одного з головних опонентів російської влади.

Не менш помітний слід Петро Калнишевський залишив і як меценат. Він щедро жертвував кошти на православні монастирі та будівництво храмів, фінансував їхнє оздоблення й богослужбові книги. За його підтримки споруджували та відновлювали церкви на території сучасних Сумщини, Полтавщини й Запоріжжя. Саме благодійність, глибока релігійність і відданість православній вірі відіграли важливу роль у його подальшій канонізації.

Перемога, яка стала вироком Запорізькій Січі

У 1768 році розпочалася чергова російсько-турецька війна, і Російська імперія знову потребувала допомоги запорозьких козаків. Вони досконало знали причорноморські степи, уміли вести розвідку, швидко пересуватися суходолом і морем та були незамінними в боях проти османських військ.

Під проводом Петра Калнишевського запорожці взяли участь у багатьох військових операціях, зокрема відзначилися під час здобуття турецьких фортець Кінбурн і Очаків. Їхній внесок у перемогу був настільки вагомим, що козацьку старшину щедро нагородили. За військові заслуги Петро Калнишевський отримав високі державні відзнаки та був удостоєний генеральського чину.

Прагнучи зміцнити стосунки із запорожцями, фаворит Катерини II Григорій Потьомкін навіть формально вступив до Запорізького війська. Козаки дали йому жартівливе прізвисько Грицько Нечеса через розкішну перуку, яка різко вирізнялася серед традиційного козацького вбрання. Однак цей символічний жест не означав справжнього порозуміння. Для Потьомкіна Запорізька Січ залишалася автономною силою, яку рано чи пізно потрібно було підпорядкувати імперії.

Вирішальний перелом настав після підписання у 1774 році Кючук-Кайнарджійського мирного договору між Російською та Османською імперіями. Кримське ханство формально стало незалежним від Османів, але фактично потрапило під контроль Петербурга, а Росія отримала нові території на півдні. Загроза великих татарських набігів майже зникла, і разом із нею зникла головна причина існування Запорізької Січі в очах імперської влади.

Парадокс полягав у тому, що саме перемога, здобута за активної участі запорожців, стала початком їхньої трагедії. Поки тривала війна, козаки були потрібні імперії як досвідчене прикордонне військо. Але щойно небезпека минула, незалежна Січ із її виборною владою та традиціями козацької свободи перетворилася на проблему, яку в Петербурзі вирішили ліквідувати.

Останній удар: як Російська імперія знищила Запорізьку Січ

Після перемоги над Османською імперією Запорізька Січ остаточно втратила своє значення в очах Петербурга. Для Катерини II та її найближчого соратника Григорія Потьомкіна незалежна козацька республіка більше не була союзником, а ставала перешкодою. Запорожці самостійно керували величезними територіями, не визнавали кріпацтва та зберігали власні традиції самоврядування — усе це суперечило політиці централізації Російської імперії.

Навесні 1775 року було ухвалено рішення ліквідувати Запорізьку Січ. Формальним приводом стали звинувачення запорожців у нібито розбоях і непокорі імперській владі. Жодного повноцінного розслідування не проводили — доля Січі була вирішена ще до появи цих обвинувачень.

У червні 1775 року до Запорізької Січі несподівано підійшло майже стотисячне російське військо під командуванням генерала Петра Текелі. Більшість запорожців ще не повернулася з російсько-турецької війни, тому сили були абсолютно нерівними. На військовій раді частина козаків пропонувала чинити опір, однак Петро Калнишевський розумів, що це завершиться лише масовою загибеллю людей. Петро Калнишевський ухвалив одне з найважчих рішень у своєму житті — не вступати в бій. Уже за кілька днів російські війська зайняли Січ і почали руйнувати її укріплення. Так завершилася майже трьохсотлітня історія Запорізької Січі.

Попри багаторічну службу Російській імперії та високі державні нагороди, козацьку старшину чекала жорстока розправа. Петра Калнишевського, військового писаря Івана Глобу та військового суддю Павла Головатого заарештували без суду й слідства. За особистим наказом Катерини II їх відправили на довічне ув’язнення до віддалених монастирів на півночі імперії. Про їхню подальшу долю офіційно не повідомляли, тому для більшості українців вони просто зникли безвісти.

Тим часом доля рядових запорожців склалася по-різному. Частина залишилася служити Російській імперії, інші втекли за Дунай, де під владою Османської імперії заснували Задунайську Січ. Але незалежної козацької держави на Дніпрі більше не існувало. Разом із падінням Січі завершилася ціла епоха української історії, а південні землі остаточно перейшли під контроль російської адміністрації.

27 років у кам’яній келії: останній шлях Петра Калнишевського

Після арешту Петро Калнишевський ніби зник із історії. Російська влада не повідомляла, куди відправили останнього кошового, а його ім’я майже не згадувалося в офіційних документах. Лише наприкінці ХІХ століття історик Дмитро Яворницький, досліджуючи архіви та відвідавши Соловецький монастир, зміг відновити останні десятиліття життя легендарного отамана.

У 1776 році Калнишевського доправили до Соловецького монастиря на Білому морі, де він став особливим державним в’язнем. За наказом Катерини II його ізолювали в окремій кам’яній келії. Отаману заборонили листування, будь-яке спілкування із зовнішнім світом і навіть контакти з більшістю ченців. Для сучасників він просто зник безвісти.

Навколо його ув’язнення згодом виникло чимало легенд. Одні стверджували, що кошового тримали в сирому підземеллі, інші — що він роками не бачив денного світла. Архівні документи свідчать про інше: Петро Калнишевський мав окрему келію, отримував достатнє утримання й навіть міг користуватися власними коштами. Збереглися документи, у яких він просив дозволити відремонтувати за власний рахунок дах над своєю келією. Та головним покаранням була не нестача їжі чи одягу, а майже повна ізоляція. Протягом 25 років він жив без звісток із батьківщини, поступово втрачав зір і був позбавлений будь-якої можливості впливати на власну долю.

Свобода, яка прийшла надто пізно

Катерина II так і не погодилася помилувати останнього кошового. Її наступник Павло І також залишив вирок без змін. Лише після сходження на престол Олександра І у 1801 році Калнишевського офіційно звільнили. За традиційною версією, на той момент йому було вже понад 110 років.

Проте воля вже нічого не могла змінити. Запорізької Січі давно не існувало, більшість побратимів померли або розсіялися по світу, а сам Петро Калнишевський майже осліп і не мав сил вирушити в далеку дорогу. Він попросив дозволу залишитися в Соловецькому монастирі, де провів останні роки життя вже не як в’язень, а як вільна людина. На власні кошти отаман подарував обителі коштовне Євангеліє та срібне церковне начиння.

Петро Калнишевський помер у 1803 році. На його надгробній плиті викарбували, що він прожив 112 років, хоча точний рік його народження історики й досі не можуть підтвердити документально. Беззаперечним залишається інше: понад чверть століття останній кошовий Запорізької Січі провів у неволі, переживши імператрицю, яка прирекла його на довічне ув’язнення.

У 2008 році Православна церква України (тоді — Українська православна церква Київського патріархату) канонізувала Петра Калнишевського як святого праведного.

Його доля стала символом кінця козацької доби. Імперія намагалася зробити так, щоб про останнього кошового забули назавжди. Проте сталося навпаки — сьогодні ім’я Петра Калнишевського нагадує про ціну, яку Україна заплатила за втрату своєї козацької державності.

Якщо Петро Калнишевський став останньою сторінкою історії Запорозької Січі, то Дмитро «Байда» Вишневецький написав її перший розділ. Саме він створив укріплення на Хортиці, яке вважають колискою українського козацтва. Про легендарного князя та його роль в історії читайте в окремій статті.