Любов Панченко – талановита та багатогранна художниця, яка залишила помітний слід у мистецтві. Хоча сьогодні її ім’я найчастіше асоціюють із декоративним розписом, її творчий доробок значно ширший. Освіта дала їй змогу опанувати різні художні техніки – ліногравюру, акварель, а також унікальну техніку колажу, де вона використовувала обрізки пальтової тканини. Крім того, Панченко працювала модельєркою, створюючи оригінальні дизайнерські рішення в одязі.
Творчий шлях мисткині був непростим: радянська система не змогла зламати її дух, але змусила жити у зневаженій тіні. Проте справжня трагедія трапилася вже у незалежній Україні. Під час російської окупації Бучі 85-річна Панченко опинилася в ізоляції та майже два місяці голодувала у своєму будинку. Виснажена холодом і нестачею їжі, вона потрапила до лікарні вже після звільнення Київщини, проте врятувати її не вдалося.
Як це нерідко буває з митцями, справжнє визнання прийшло після смерті. Любов Панченко залишивши після себе не лише яскравий спадок у мистецтві, а й історію стійкості, незламності та відданості своїй справі. Сьогодні її роботи набувають нового звучання, нагадуючи про силу мистецтва та ціну, яку доводиться платити за свободу.
Любов Панченко – шлях до мистецтва
Любов Панченко народилася 2 лютого 1938 року в селі Яблунька, що нині входить до складу Бучі. Змалечку вона була оточена народною культурою: візерунки вишивок, розписи на хатах, пісні та розмаїття природи формували її художнє бачення. Хоча дитинство минало у важких сільських буднях, її серце завжди тягнулося до творчості.
Після семирічки вона вступила до Київського училища прикладного мистецтва, де обрала відділення вишивки. Вже тоді її майстерність вражала: вона могла розкроїти, пошити та оздобити одяг без приміряння, орієнтуючись лише на око.
Навчання проходило у стінах Лаврського заповідника — місці, де історія та мистецтво перепліталися в єдине ціле. Тут викладали народні майстри, які зберегли традиції розпису, ткацтва, кераміки. Колекції давніх вишивок, килимів, народного вбрання зачаровували майбутню художницю.
Після училища Панченко працювала у кравецькій майстерні, але прагнула більшого. Тому, коли в Києві відкрили відділення Львівського поліграфічного інституту, вона вступила на факультет графіки. Тут вона навчилася оформлювати книги, освоїла техніку ліногравюри.
Згодом працювала модельєркою у Проєктно-конструкторському технологічному інституті, а потім — у Республіканському будинку моделей. Проте не полишала живопису. В 1960-х вона подорожувала Карпатами, малювала етюди гуашшю та аквареллю, а на Поліссі збирала зразки народної вишивки. У 1970-х почала експериментувати з колажами-аплікаціями з пальтової тканини, створюючи унікальні образи — Тараса Шевченка, Івана Світличного, Валентини Чорновіл.
Одна з її робіт, «Скорбота (Пам’ять)» (1978), була втрачена під час російської окупації Бучі в 2022 році, коли будинок Чорновіл знищили загарбники. Проте мистецтво Любові Панченко залишається частиною української культурної спадщини — яскравим, самобутнім, вільним.
Любов Панченко та осередок шістдесятників: мистецтво всупереч системі
У 1960-х роках дім скульптора Івана Гончара на Печерських пагорбах був не лише осередком народної культури, а й прихистком для шістдесятників — митців, інтелектуалів та активістів, які попри радянський тиск плекали українську ідентичність. Саме тут збиралися ті, хто прагнув відродити національні традиції та протистояти офіційній ідеології.
Його дім наповнювали колядки, які відроджували після десятиліть забуття, а також унікальна колекція старожитностей, зібрана з усієї України. Ця музейна збірка була більше ніж просто набір експонатів — вона переконливо доводила багатство української культури, що суперечило офіційним радянським догмам. Саме тому влада намагалася її розпорошити, щоб стерти первинний зміст.
Любов Панченко була частиною цього середовища. Вона не просто відвідувала ці зібрання, а жила мистецтвом, що стало для неї формою спротиву. В її роботах поєднувалися народні мотиви, символіка і дух боротьби, які вирізняли творчість шістдесятників. У тісному колі однодумців вона черпала натхнення, створюючи мистецтво, яке говорило більше, ніж дозволяла епоха.
Любов Панченко та її світ: мистецтво, що єднало серця
Київський Клуб творчої молоді «Сучасник», заснований наприкінці 1959 року, став місцем, де формувався світогляд Любові Панченко. Тут збиралися ті, хто прагнув оновлення української культури: літературознавець Іван Світличний, поет Василь Стус, митці Алла Горська, Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, лікар Микола Плахотнюк та багато інших.
У 1963 році разом із Віктором Могильним та Грицем Тименком Панченко заснувала студію поетів-робітників «Брама» при Жовтневому палаці культури. Вона діяла в межах Клубу творчої молоді та стала простором для вільного мистецького самовираження.
Однак творчий внесок Любові Панченко не обмежувався малярством. Вона створювала сценічні костюми та брала участь у хорі «Жайворонок», який відроджував народні традиції, веснянки та колядки. Вона також писала афіші нарбутівським шрифтом і прикрашала приміщення, де проходили зібрання шістдесятників, власноруч вишитими рушниками.
Особливо пам’ятним став її внесок у святкування ювілею Тараса Шевченка у 1964 році. За ініціативи Миколи Плахотнюка вона прикрасила залу клубу заводу довгими рушниками від стелі до підлоги, створивши особливу атмосферу урочистості. А для хору «Чумаки» Панченко безкоштовно пошила й вишила десять сорочок.
Любов Панченко була мисткинею, яка не просто творила для себе — вона щедро віддавала своє мистецтво людям, наповнюючи простір навколо красою та національним духом.
Жовто-блакитна стрічка свободи: як у Києві вшановували Шевченка
У 1960-х – на початку 1970-х років одним із символічних проявів інакодумства стало вшанування роковин перенесення праху Тараса Шевченка до Канева. 22 травня біля пам’ятника Кобзарю в Києві збиралися митці, інтелігенція та небайдужі громадяни. Вони читали вірші Шевченка й сучасних поетів, співали народні пісні, дискутували про національні й культурні проблеми. Тут звучав хор «Гомін» під керівництвом Леопольда Ященка, виступали актриса Тетяна Цимбал, художники Алла Горська, Людмила Семикіна, Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Галина Севрук, лікар Микола Плахотнюк.
Серед них була й Любов Панченко. Вона ризикнула зробити вчинок, що набув символічного значення: за спогадами Валентини Чорновіл, на пам’ятник Тарасу Шевченку поклали вінок, прикрашений жовто-блакитною стрічкою. У ті часи такий жест був викликом системі. І хоч офіційно це не було доведено, у колах шістдесятників подейкували, що ця смілива ініціатива належала саме Любові Панченко.
Влада пильно стежила за цими зібраннями. Аби відволікти увагу молоді, у Києві запровадили фестиваль «Київська весна», що тривав з 21 по 24 травня. Однак він не зміг заглушити живий голос українського руху. У 1967 році репресії посилилися: кількох учасників заходу біля пам’ятника Кобзарю заарештували. Тоді Микола Плахотнюк запропонував вирушити до будівлі ЦК КПУ, вимагаючи звільнення затриманих. Це був нечуваний крок — і влада поступилася, випустивши активістів. Проте довго терпіти таку «зухвалість» не стали. Почалися жорсткіші переслідування: попередження, відрахування з університетів, звільнення з роботи.
Попри все, жовто-блакитна стрічка, яку, ймовірно, зав’язала Любов Панченко, залишилася яскравим символом національного спротиву та боротьби за українську ідентичність.
Жінка-прапор: Любов Панченко як символ свободи
Любов Панченко неможливо було не помітити. Струнка, вродлива, з густою чорною косою, що майже торкалася п’ят, вона завжди з’являлася в традиційному українському вбранні. Її образ притягував погляди, ніби живий символ національної гідності. Одного разу мистецтвознавець Вадим Скуратівський подарував їй воронятко. Люба виходила птаха, і він щоразу гордо сидів у неї на плечі. З її зовнішністю та магнетичною харизмою це надавало їй містичного вигляду — ніби чаклунка з українського фольклору.
Та справжнім її чаклунством було мистецтво. Любов Панченко черпала натхнення з природи рідного Приірпіння, а її декоративні розписи зачаровували своєю витонченістю. Вони нагадували петриківський стиль, проте мали власну, унікальну манеру — з особливими сюжетами та кольоровими поєднаннями, сповненими світла й глибокого сенсу.
Шістдесятники казали: Любов Панченко була їхнім прапором. У ті часи достатньо було просто носити вишиванку, щоб це вважалося актом спротиву. Але вона йшла далі: завжди й скрізь говорила українською, дотепно відповідала на будь-які виклики, сипала народними приказками та прислів’ями, наче витканими з самої душі народу. «Її мова була багата, наповнена народними зворотами. Вона знала безліч звичаїв і традицій, це йшло від її батьків», — згадувала сусідка та подруга Валентина Чорновіл.
Проте життя часто переплітає драму з комедією. Коли до Люби прийшли з обшуком і запитали, чи має вона самвидав, та, не розгубившись, відказала: «Спитайте Галю!». «Яку Галю?» — насторожилися слідчі. «Ось, моя коза Галя. Може, вона їх з’їла!» — весело відповіла художниця. За цей жарт їй не пробачили, почали переслідувати, звільняти з роботи.
Вдома її мистецтво теж не завжди розуміли. Батьки, прості селяни, не сприймали творчість як справжню професію. «Сидить і малює! Що це за робота?» — дорікали вони. Але саме в їхній хаті збиралися колядники-шістдесятники, саме тут після святкових обходів влаштовували спільні вечері.
А ще Любу Панченко називали красунею. За нею залицялися чоловіки, та вона залишалася вірною своєму покликанню. Вона була не лише талановитою мисткинею, а й людиною, яка несла Україну в кожному своєму русі, кожному слові, кожній барвистій лінії свого розпису. І залишалася прапором свого покоління.
Жінка, яка йшла під свою музику: Любов Панченко і ціна свободи
Життя Любові Панченко було сповнене не лише творчого злету, а й особистих трагедій. У 1972 році, в розпал репресій проти українських дисидентів, вона пережила зраду чоловіка Валентина та важке розлучення. Того ж року за ґрати потрапили її друзі — Микола Плахотнюк, В’ячеслав Чорновіл, Іван і Надія Світличні, Євген Сверстюк, Василь Стус. На неї саму чекали допити, обшуки, моральний тиск. Під цим вантажем її психіка не витримала — розпочалися зриви, що переслідували її впродовж усього життя. Вимушене лікування пригнічувало не лише її дух, а й голос — говорити ставало все важче. Це замкнуло її в тіні, не давши можливості «пробитися» до широкого визнання.
У 1970-х її підтримав і став надійним плечем відомий художник-графік Олексій Олійник. Він одним із перших розгледів її унікальний талант. Саме він збудував для неї просторий будинок із мансардною майстернею у Лісовій Бучі, де Любов могла творити в атмосфері світла й тиші.
«Одяг у світі ніби почав копіювати її ранні ескізи», — жартував Олійник. Його друг, академік Василь Перевальський, писав, що Любов Панченко була не лише талановитою мисткинею, а й першою, хто впровадив елементи українського національного строю в сучасну моду. Вона розуміла стиль, відчувала баланс між традицією та сучасністю, знала, як зробити українське не лише автентичним, а й актуальним. Її ідеї втілювала Людмила Семикіна — ще одна новаторка, яка на початку 1970-х створювала унікальні моделі, що ставали невидимими гаслами опору на вулицях зрусифікованих міст. Але режим не терпів вільнодумства: персональну виставку Семикіної закрили, а її саму виключили зі Спілки художників.
Любов Панченко так і не вступила до Спілки, хоча це дало б їй певні привілеї. «Вони працювали під чужу дудку, а я — під свою», — казала вона. Вона ніколи не йшла на компроміси, завжди розмовляла українською, мала гострий розум і влучне слово. Коли міністр культури розкритикував її роботи, вона відрізала: «То, може, міністра варто поміняти?»
Її впертість і незалежність зробили її непідконтрольною системі — і забутою. Після смерті чоловіка вона залишилася самотньою, покинутою, без допомоги. Але навіть у тиші її майстерні, серед власних розписів, вона залишалася собою — жінкою, яка йшла під власну музику, попри всі бурі.
«Всесвіт Любові»: шлях Любові Панченко від забуття до визнання
За життя Любові Панченко не судилося побачити свої персональні виставки. Тепер її творчість отримує заслужене визнання. Вперше масштабні виставки робіт художниці проходять не лише в Мілані, а й в Україні. У Музеї Києва відкривають першу велику ретроспективу Панченко «Всесвіт Любові».
Виставка відкрилася 12 лютого і триватиме до 1 червня 2025 року. Це унікальна нагода зануритися у світ мисткині, чий талант довгі роки залишався в тіні, але тепер нарешті засяяв на повну силу. А двері в дивний і захопливий світ Любові Панченко назавжди залишаються відчиненими для кожного.
Євген Сверстюк казав так: «Ці роботи явно несуть печать геніальності. Вона живе у своєму світі, вона відкриває нам цей світ!»
