Войцех Кононьчук: Хвиля ненависті до Польщі в Україні

«Я здивований рівнем антипольських настроїв в Україні: я займаюся двосторонніми відносинами вже 20 років, але ніколи раніше не бачив нічого подібного», — каже Войцех Кононьчук, директор Центру східних досліджень.

Чи рішення президента Володимира Зеленського про присвоєння елітному військовому підрозділу імені УПА більше свідчить про польсько-українські відносини чи про українську політику?

Воно свідчить і про те, і про інше. Володимир Зеленський усвідомлював, як його рішення сприймуть у Польщі. І знехтував цим.

Президент України керувався внутрішньополітичними цілями. Він використав історичну політику як інструмент мобілізації українського суспільства навколо своєї особи та відволікання уваги громадськості від внутрішніх проблем. Це виявилося надзвичайно ефективним.

Про які внутрішні проблеми йдеться?

Зеленський мусить посилити свою підтримку в націоналістичних колах, які ставляться до нього не надто прихильно, а також підвищити свою авторитетність у військових колах. Без цього не варто розраховувати на успіх на майбутніх виборах.

Зеленському також потрібно було приховати незручну для нього тему корупції у вищих ешелонах влади. Записи Тимура Мідніча (друга президента та його колишнього ділового партнера — ред.) опосередковано зачіпають самого Зеленського, якого захищає імунітет, але не виключено, що в майбутньому йому висунуть звинувачення у цій справі.

А чи є бандерізм в Україні масовим явищем?

Залежить від того, як розуміти бандеризм. Варто пам’ятати, що цей термін вигадали радянські власті, щоб дискредитувати український підпільний рух. Я б скоріше говорив про безкритичне героїзування УПА. Українці зосереджуються на її діяльності після 1944 року, коли протягом кількох наступних років вона боролася проти радянських військ. Партизани УПА для них — непохитні герої, оскільки чинили опір радянській окупації, а не тому, що вбивали польських цивільних, про що там мало хто знає. Після 2014 року помітно швидке поширення наративу, сформованого в українській Галичині, де УПА оточена культом, на решту країни. Вона потрапила до підручників.

Оскільки УПА є символом боротьби з Росією, то, можливо, варто залишити це в спокої?

Але постає питання: які цінності Україна хоче бачити на своїх прапорах? Програма УПА передбачала створення практично тоталітарної держави. Ця організація та її керівники планували чистку польського населення та співпрацювали з німцями — Роман Шухевич очолював роту, яка в 1942 році, будучи частиною 201-го батальйону «Шуцманшафт», вбивала євреїв і проводила репресії проти цивільного населення на Білорусі, а потім був одним із організаторів етнічних чисток на Волині та у Східній Галичині.

Про яку державу ми взагалі говоримо? Додамо, що це був п’ятий рік війни. А точніше — дванадцятий, якщо рахувати від 2014 року.

Про державу, для якої головна мета — не програти війну. Перемогу України, яку розуміють як збереження суверенітету, хоча, ймовірно, в інших кордонах, ніж ті, що були у 2014 році, я, до речі, вважаю лише питанням часу. Усі інші питання — зокрема, суперечка з Польщею — не мають для Києва великого значення.

Звідси, зокрема, безтурботність президента Зеленського у реалізації цілей внутрішньої політики, не зважаючи на Польщу. Його пріоритетом є оборонна політика та консолідація суспільства. Він прийняв, що Польща не є для України необхідною, а ціна кризи у польсько-українських відносинах є для нього загалом незначною.

Але саме через Польщу надходить необхідне Україні обладнання.

Чи могла Польща в 90-х роках, інтегруючись у НАТО та Європейський Союз, дозволити собі погані відносини з Німеччиною? Ні, бо тоді наш процес вступу, ймовірно, значно затягнувся б. Якщо Україна переконана, що, маючи погані відносини з Польщею, процес її інтеграції в Європейський Союз проходитиме гладко, вона помиляється.

Чи потрібна Україна Польщі для ведення повномасштабної війни?

Сьогодні Україну підтримують переважно Велика Британія, країни Північної Європи, Німеччина та Франція. Польща виявилася потрібною Україні насамперед на першому етапі війни. Хоча Польща розуміла значення української суверенітету ще до того, як це стало «модним» в інших європейських столицях.

Але саме Польща є ключовим і незамінним логістичним тилом України, що веде війну. Проте ми не закриємо аеропорт у Ясіонці, не зупинимо транспорти, що проходять через нашу територію. Тому Київ переконаний, що йому не потрібно домагатися політичної підтримки Польщі, і звідси випливає сприйняття взаємних відносин, позбавлене ширшої стратегічної візії.

Чи є Польща для України загадковою країною?

Українці вважають, що добре нас розуміють, з чим я б рішуче посперечався. Їхні оцінки щодо Польщі — це часто стереотипні, спрощені або навіть неправдиві думки. Мене також дивує, що у висловлюваннях українських політиків — у ЗМІ та соціальних мережах — не робиться різниці між польським президентським апаратом та прем’єр-міністром.

А чи знаємо ми Україну?

Відповідь дещо залежить від того, чи йдеться про суспільство, політиків тощо. Ми теж не позбавлені хибних стереотипів чи спрощень. Але якби ми порівняли польську історіографію та фахові експертизи щодо України з українськими щодо Польщі, то мали б значну перевагу.

Натомість на суспільному рівні українці, мабуть, знають нас краще, адже в Польщі мешкає понад півтора мільйона українців.

Чи впливає політика на міжособистісні стосунки?

Наразі — надзвичайно сильно. Я здивований рівнем антипольських настроїв в Україні: я займаюся двосторонніми відносинами вже 20 років, але ніколи раніше не бачив нічого подібного — як у ЗМІ, так і в соціальних мережах спостерігається справжня хвиля ненависті до Польщі.

Лише частина цих коментарів — це російські тролі. Втім, не забуваймо, що, наприклад, Facebook і Telegram мають в Україні величезне значення для публічної дискусії, що зумовлено слабкістю традиційних ЗМІ; там не виходить жодної загальнонаціональної паперової щоденної газети.

На якому етапі історичного конфлікту ми опинилися після 26 травня?

За кілька тижнів ми відкотилися на довгі роки назад. Після 1991 року так погано ще ніколи не було. Однак нинішній спалах мав свою передісторію. Українські дозволи на польські ексгумації були видані лише через сім років — їхнє блокування було помилкою з боку України. На мою думку, українці багато втратили, призупинивши роботи та не погодившись на їхнє відновлення раніше.

Українці вважають, що УПА — це їхні герої, і оскільки вони воювали проти радянської влади, немає потреби розраховуватися з ними за інші дії. Раніше позиція, що героїзує УПА, була поширена в українській Галичині та в центральній частині країни, а в останні роки вона охопила решту України.

Серйозною проблемою є те, що не пишеться критична історія України. До анексії Криму така ідея зароджувалася, але сьогодні таких голосів взагалі не чути.

Однак пам’ятаймо, що українська інтелектуальна еліта зовсім інша, ніж польська, де ми маємо постійний польсько-польський спір. Про темні сторінки нашої історії писали польські історики. Ми досліджуємо їх самі, дискутуючи й сперечаючись, що є природним. У польських книгарнях є чимало книг про операцію «Вісла» чи польсько-єврейські стосунки під час Другої світової війни. Це не табуйовані теми, вони перебувають у центрі публічної дискусії. 20 років тому Польща пережила дуже глибоку дискусію щодо Єдванне. Нічого подібного ніколи не відбувалося в Україні, хоча українці, зокрема УПА, були залучені до насильства проти євреїв сильніше, ніж поляки, не кажучи вже про питання колаборації з німцями.

Однак в Україні немає достатньо сміливих українських інтелектуалів, які хотіли б розпочати публічну дискусію навколо цих питань. Немає також згоди українського мейнстріму — медійного та політичного. Я не пригадую, щоб за сім років, коли блокувалися ексгумації, будь-яка група українських інтелектуалів написала листа до громадськості та влади, в якому б зазначала, що це неетично. Так само, як і зараз, не знайшлося українських інтелектуалів, які б визнали, що УПА скоїла жахливий злочин, а її «найбільшим успіхом» була етнічна чистка на Волині та у Східній Галичині. Таких голосів не чути. Хіба що українські інтелектуали кажуть, що Дмитро Клачківський (голова ОУН та УПА, один із головних ініціаторів та виконавців геноциду на Волині — ред.) не повинен бути в українському пантеоні, але без обговорення готові прийняти в ньому Романа Шухевича.

У польських ЗМІ — від «Rzeczpospolita» до «Gazeta Wyborcza» та численних порталів — спостерігається значно більший плюралізм, лунають найрізноманітніші думки, зокрема й така, що вся нинішня суперечка — це наша вина. З іншого боку практично немає жодних роздумів про те, що поляки можуть мати рацію і що героїзація тоталітарної організації — це не найкраща ідея. Завжди існує тенденція до симетризації та виправдання України — війною, раніше революцією чи складною економічною ситуацією.

Який вихід?

Ситуація дещо безнадійна. У найближчому майбутньому ми приречені на зіткнення різних історичних пам’ятей.

У цьому питанні польська громадська думка є плюралістичною, а українська — майже зовсім ні. Стежачи за наративом про Армію Крайову чи Йозефа Пілсудського, що панує в Україні, можна дійти висновку, що тамтешні ЗМІ не просто симетризують, а й перебільшують. З одного боку, це зумовлено необізнаністю, з іншого — активна частина українського суспільства справді так вважає. На мою думку, у цьому винні українські інтелектуали, які за всі ці роки так і не розпочали жодної ширшої дискусії про те, що лежить на національній совісті.

Є ще одна проблема, про яку мало хто в Польщі знає: в умовах війни українська інформаційна політика є централізованою, її головним центром є офіс президента. Непокірного журналіста можна привести до ладу — якщо це чоловік, достатньо налякати його відправкою на фронт. Деякі з них залишаються на службі у спецслужб. Плюралізму в ключових ЗМІ України не існує. Саме тому швидко не вдасться досягти порозуміння з Польщею. Воно не буде досягнуте, доки в Києві не почнуть писати критичну історію і не з’явиться дозвіл на це.

Можливо, певним рішенням є винесення цієї проблеми на європейський рівень?

Відповідна резолюція Європейського парламенту могла б справити враження на українців.

Слід чітко сказати, що в Європі після 1945 року ми домовилися про те, що не вшановуємо нацистських колабораціоністів, не віддаємо шану особам, відповідальним за масові злочини. Проблема полягає в тому, що українці хочуть пам’ятати лише те, що УПА робила після 1944 року. Таким чином, саме українська сторона підживлює тих, хто прагне політизувати цю тему. У Польщі ми маємо проблему з надто емоційним ставленням до деяких дій України, але те, що частина польських політичних сил використовує Волинську трагедію в політичних цілях, частково є наслідком дій України.

Автор: Войцех Кононьчук – директор Центру східних досліджень, співавтор книги «На службі майбутнього. Історична політика об’єднаних Німеччин» (ред. Анна Квятковська), що нещодавно вийшла друком у видавництві OSW.

Джерело: www.rp.pl