Стефан Терлецький: шлях українця до британського парламенту

Стефан Терлецький – українець, чиє життя могло скластися зовсім інакше. У підлітковому віці він опинився в нацистській Німеччині як примусовий робітник, після війни потрапив до Великої Британії, а згодом став британським політиком і одним із радників Маргарет Тетчер. Але за цією кар’єрою стояла не просто історія особистого успіху. Терлецький роками намагався донести до британських політиків правду про Україну та небезпеку російського імперіалізму.

Від Антонівки до Німеччини

Стефан Терлецький народився 29 жовтня 1927 року в селі Антонівка на території сучасної Івано-Франківщини. Його дитинство припало на складний час, коли західноукраїнські землі переживали політичні зміни, а згодом опинилися під німецькою окупацією.

Його батько Олекса був активним членом місцевої громади та засновником профспілки. Мати Олена померла 1942 року – саме в той період, коли життя родини вже було зруйноване війною.

Того ж року 15-річного Стефана вивезли до Німеччини на примусові роботи. Для підлітка почалося життя остарбайтера – важка праця, чужа країна і практично повна відсутність можливості самостійно вирішувати власну долю.

Проте навіть після закінчення війни свобода не настала одразу. Стефан опинився під радянським контролем, і замість повернення додому його мобілізували до Червоної армії. Перед ним постала перспектива вирушити на Далекий Схід для війни з Японією.

Саме тоді 18-річний Стефан Терлецький вирішив, що вдруге втрачати контроль над власним життям не буде.

Потяг рухався Австрією. У задушливому вагоні Стефан прийняв рішення: він тікатиме. Терлецький стрибнув із потяга на ходу. Після втечі він опинився у шпиталі, а згодом дістався британської зони окупації в Австрії. У 1946 році він уже перебував там під контролем британських військ.

Це був момент, коли його життя остаточно змінило напрямок. Україна залишалася позаду, а попереду була невідома країна, мову якої він не знав і де не мав ні грошей, ні знайомств. Цей ризикований крок став першим поворотом у його майбутній історії.

Один фунт і нове життя у Британії

У 1948 році Стефан Терлецький нарешті отримав можливість легально виїхати до Великої Британії. У нову країну він прибув практично без грошей: мав 40 австрійських шилінгів, які в Лондоні обміняв на один британський фунт.

Англійської мови Стефан тоді майже не знав. Його направили до Уельсу, де він почав працювати на вугільній шахті. Робота була важкою, але саме тут розпочалося його поступове облаштування в новій країні.

Згодом Терлецький перейшов працювати на кухню гуртожитку для шахтарів. Паралельно вивчав англійську та здобував професійні навички. Пізніше навчався у Кардіффському коледжі харчових технологій і торгівлі.

Кардіфф поступово став для нього не просто місцем проживання, а справжнім домом. Стефан Терлецький перейшов у готельний бізнес. Він також активно долучився до життя міста.

Та за успішною історією адаптації залишалося те, про що Терлецький не міг забути. Протягом багатьох років він не знав, що сталося з його родиною. Лише 1958 року йому вдалося відновити зв’язок із близькими. Тоді він дізнався, що його батька та сестру радянська влада заарештувала й вислала до Сибіру. Ця новина стала ще одним важливим поворотом у його житті.

Терлецький уже мав власну справу, сім’ю та нову батьківщину. Але тепер у нього з’явилася причина, яка підштовхнула його ще активніше займатися політикою: він хотів мати можливість говорити про те, що відбувалося з Україною та українцями за радянської влади.

Політика і Кардіфф

До великої британської політики Стефан Терлецький ішов не один рік.

У 1964 році він вступив до Консервативної партії, а 1968-го був обраний до міської ради Кардіффа. Поступово Терлецький став помітною фігурою не лише в політичному житті міста, а й у спортивному середовищі Уельсу. У 1975–1977 роках він очолював футбольний клуб «Кардіфф Сіті».

Але справжньою метою для нього залишався парламент.

Перші спроби виявилися невдалими. У 1974 році Стефан Терлецький двічі балотувався до Палати громад від Південно-Східного Кардіффа, але поступився лейбористу Джеймсу Каллагену. Ще одна спроба 1979 року також не принесла перемоги.

Для консерватора це був складний округ. Уельс традиційно вважався територією з сильними позиціями Лейбористської партії, особливо в промислових районах. Але Терлецький не відмовився від своєї мети. Четверта спроба стала вирішальною.

На виборах 1983 року він переміг у виборчому окрузі Кардіфф-Вест і став депутатом Палати громад. Для британської політики це була важлива перемога: Стефан Терлецький представляв консерваторів у регіоні, де лейбористи довгий час мали значну підтримку.

У парламенті він працював із 1983 до 1987 року, був членом спеціального комітету у валлійських справах, а також входив до британської делегації в Раді Європи та Західноєвропейському Союзі.

Проте найважливішою для Терлецького була тема, яку він привіз із собою ще з юності. Україна.

Він хотів, щоб у Британії Україну сприймали не як частину безликої «Радянської Росії», а як окрему країну зі своєю історією, культурою та правом на власний політичний шлях.

Український голос поруч із Маргарет Тетчер

Після завершення парламентської каденції у 1987 році політична кар’єра Стефана Терлецького не закінчилася. Він став радником Маргарет Тетчер з питань України та Центрально-Східної Європи.

Для нього це була не просто почесна посада. Терлецький використовував можливість говорити про Україну там, де її голос майже не звучав.

У його архіві збереглася власноруч написана записка 1984 року. У ній він зазначав, що працює заради «щирого добра Україні і добра українського народу». За цими словами стояла цілком конкретна діяльність: листи, аналітичні матеріали та аргументи, які він передавав британському керівництву.

Особливо активним Стефан Терлецький був наприкінці 1980-х. У листі до Тетчер від 30 листопада 1988 року він звертав увагу на переслідування українців радянською владою та порушення прав людини. Серед іншого, він закликав порушити перед Михайлом Горбачовим питання легалізації Української греко-католицької церкви.

А в грудні 1989 року Терлецький писав про іншу проблему – майбутнє самого Радянського Союзу. Він вважав, що навіть після початку реформ у СРСР імперське мислення нікуди не зникло. На його думку, Росія й надалі прагнутиме зберегти централізовану імперію. Цікаво, що ці оцінки з’явилися ще до проголошення незалежності України.

Терлецький уважно стежив за українським національно-демократичним рухом і вважав важливим підтримувати сили, які виступали за незалежність України. У своїх звітах він звертав увагу на Народний Рух України та процеси, що відбувалися всередині радянської України.

Для самого Стефана Терлецького Україна не була абстрактною геополітичною темою. Він пам’ятав, звідки походить, через що пройшла його родина і чому сам він колись утік із радянського потяга.

Він попереджав про Росію

Наприкінці 1980-х років у Європі панувало відчуття, що радянська система змінюється. Прихід до влади Михайла Горбачова, перебудова, падіння Берлінського муру – усе це створювало надію на нову епоху. Стефан Терлецький дивився на ці події значно обережніше.

Він не вірив, що зміни в Радянському Союзі автоматично означають відмову Москви від імперських амбіцій. Політик застерігав Захід від надмірної ейфорії. Кінець комуністичної системи, на його думку, не означав автоматичного зникнення військової та політичної загрози з боку Москви. Саме тому він наполягав, що питання безпеки країн Центральної та Східної Європи мають залишатися серед пріоритетів західної політики.

Його погляди особливо цікаві сьогодні, але важливо не перетворювати Терлецького на «пророка», який нібито передбачив усі майбутні події. Він спирався на власний досвід життя під двома тоталітарними режимами, роками спостерігав за радянською політикою і робив із цього власні політичні висновки.

У 1989 році Стефан Терлецький підсумував свої роздуми про зміни в Європі словами, які добре передають його бачення того часу: «Залізну завісу не зруйновано, але подрібнено на багато частинок». А вже зовсім скоро події пішли значно далі.

Незалежна Україна і останні роки

Коли Україна у 1991 році проголосила незалежність, Стефан Терлецький побачив здійснення того, за що виступав десятиліттями. Але ейфорія тривала недовго.

Він уважно стежив за розвитком молодої держави й не приховував критики. Стефан Терлецький вважав, що Україні потрібно було швидше зміцнювати демократичні інституції, економіку та власну безпеку. Особливо важливим для нього залишалося питання відносин із Росією. Уже на початку 1990-х він наголошував, що Захід має дати Україні реальні гарантії безпеки.

Водночас Терлецький не віддалився від України. Навпаки, продовжував представляти її інтереси у Великій Британії та Європі, підтримував українську громаду й залишався активним членом Союзу українців у Великій Британії.

У 1992 році його внесок у британське суспільне та політичне життя відзначили орденом Командора Британської імперії (CBE). Терлецький сприйняв цю нагороду не лише як особисте досягнення – він говорив, що ділить її з українською громадою Великої Британії та народом України.

В останні роки він продовжував цікавитися українськими подіями. Після Помаранчевої революції Терлецький покладав великі надії на демократичні зміни. У 2005 році він зустрівся з президентом Віктором Ющенком, а того ж року видав автобіографічну книгу «Від війни до Вестмінстера», у якій розповів про свій надзвичайний життєвий шлях. Та завершити задумане він не встиг.

21 лютого 2006 року Стефан Терлецький помер у Кардіффі. Йому було 78 років.

Його життя залишилося не просто історією успішного емігранта. Це була історія людини, яка, опинившись далеко від батьківщини, не дозволила відстані стерти її зі свого життя.

Він став британським політиком, але до кінця залишався українцем, який використовував отримані можливості, щоб говорити про Україну там, де її голос було особливо важко почути.