Упродовж 27 жовтня — 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох, неподалік містечка Медвеж’єгорськ (нині Республіка Карелія), відбулася одна з наймасовіших розправ над українською інтелігенцією. У цей проміжок часу органи НКВС зафіксовано здійснили розстріл 1111 осіб, серед них 287 українців та громадян, тісно пов’язаних з Україною.
Серед закатованих — такі видатні постаті, як Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Марк Вороний — митці, що належали до так званого «розстріляного відродження» української культури.
Цей безпрецедентний злочин — присвячений 20-річчю Жовтневої революції — був не просто актом насильства, а системним викоріненням української культурної еліти.
Але жертви не обмежувалися лише українцями: у цьому карельському лісі зазнали знищення близько 10 тисяч осіб з 58 національностей та етнічних груп — репресивний механізм без вибору і милосердя.
Коли ми промовляємо «Сандармох», це — не лише назва місця. Це — пам’ять про знищені імена, про тишу, що утворилася після пострілів, про культурне відлуння, що й досі не заглушене. І поки ми пам’ятаємо — живе Україна.
Сталінський терор: фабрика смерті
Розстріли в Сандармосі стали однією з найстрашніших сторінок Великого сталінського терору — масової кампанії політичних репресій, що охопила весь Радянський Союз наприкінці 1930-х років.
5 серпня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову «Про антирадянські елементи». Відтоді почалося системне винищення людей, яких радянська влада таврувала як «ворогів народу» — науковців, митців, інженерів, військових, священнослужителів.
Кримінальні справи фабрикувалися без жодних доказів: людей звинувачували в участі у вигаданих підпільних організаціях, у шпигунстві чи «диверсійній діяльності». Вироки виносили так звані «особливі трійки» НКВС — позасудові органи, які діяли без адвокатів, судів і права на апеляцію.
Саме така трійка НКВС по Ленінградській області в жовтні 1937 року засудила до смертної кари 1116 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення. Їх вивезли до урочища Сандармох у Карелії — і там, упродовж кількох днів, розстріляли.
Серед них були найяскравіші представники української інтелігенції — творці культурного «розстріляного відродження», чиї імена назавжди стали символами знищеного покоління.
Виконання вироку: пекло Сандармоху
Масові розстріли в урочищі Сандармох тривали кілька днів — 27 жовтня, 1, 2, 3 та 4 листопада 1937 року. Їх виконував капітан держбезпеки Міхаіл Матвєєв, який власноруч здійснив 1111 страт пострілами в потилицю з револьвера. Про кожну з них він скрупульозно звітував начальству.
Один із засуджених помер у Соловецькій тюрмі до виконання вироку, ще четверо були відправлені на «додаткове розслідування» до Києва, Одеси й Ленінграда — і згодом також страчені.
3 листопада 1937 року стало найчорнішим днем — саме тоді розстріляли 151 українця, серед них Леся Курбаса, Миколу Куліша, Валер’яна Підмогильного, Миколу Зерова, Марка Вороного, Антіна Крушельницького з двома синами та десятки інших діячів культури, науки й церкви.
Матвєєв — людина з двома класами освіти — діяв із фанатичною дисципліною. Щодня він убивав по 200–250 осіб, після чого спокійно вечеряв у службовій їдальні. За «самовіддану працю у зміцненні соціалістичного ладу» у 1936 році його нагородили орденом Червоної Зірки, а в грудні 1937-го — цінним подарунком: радіолою з платівками. (Згодом, у 1941 році, нагороди його позбавили.)
У березні 1939 року Матвєєва судили за «перевищення службових повноважень», проте невдовзі звільнили — почалася війна з нацистською Німеччиною. Він повернувся до цивільного життя, оселився в Ленінграді, одружився з естонкою, через що остаточно був виключений з «органів». Помер природною смертю у 1971 році.
На суді Матвєєв визнав, що не діяв сам. Йому допомагали: помічник коменданта УНКВС Ленінградської області Георгій Алафер, конвоїри Ганцов, Ларіонов, Васильєв, Дерев’янко, Кузнєцов і Твердохлєб, а також водії — Воскресенський, який підвозив засуджених до місця страт, і Федотов, що супроводжував офіцерів. Господарник Орлов, за словами Матвєєва, «приймав за списками» приречених.
Так працювала машина смерті, де життя людини зводилося до прізвища в списку, а виконання вироку — до чергової «нормативи».
Знищені, але не зламані: доля української інтелігенції у добу терору
Для української нації наслідки Сандармоху стали справжнім обезголовленням духовного життя. Дослідники недаремно називають це місце могилою «Розстріляного Відродження» — покоління митців, науковців і мислителів, які у 1920-х роках творили нову українську культуру, а в 1937-му були приречені на смерть.
Саме в Сандармосі куля НКВС обірвала життя найяскравіших представників інтелектуальної еліти:
Миколи Зерова — поета-неокласика, перекладача й професора Київського університету, чия вимогливість до культури слова стала символом інтелектуальної гідності;
Михайла Ялового — письменника, президента харківської Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), одного з організаторів літературного руху нового українського слова;
Миколи Куліша — драматурга, автора гостросатиричних п’єс, зокрема «Мина Мазайло», де він сміливо висміював русифікацію й комплекс меншовартості;
Леся Курбаса — новатора сцени, режисера і засновника театру «Березіль», який перетворив український театр на лабораторію модерного мислення;
Валер’яна Підмогильного — письменника, автора роману «Місто», що вперше показав драму інтелігента в урбаністичному світі, де людина шукає не лише хліба, а й сенсу;
Степана Рудницького — географа, картографа, засновника української геополітичної школи, який доводив право українців на власну державну територію;
Володимира Чехівського — голову Ради народних міністрів і міністра закордонних справ УНР, під керівництвом якого було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР у 1919 році;
Сергія Грушевського — історика, брата Михайла Грушевського, якого не врятувала навіть лояльність до режиму й публічна підтримка радянської влади.
Це лише кілька імен із сотень — людей, які втілювали духовну міць українства, його інтелект, мову, науку та мистецтво. Їх знищили за те, що вони знали більше, ніж дозволяла система, і думали українською.
У Сандармосі разом із ними похована ціла епоха — епоха віри в Україну, яку намагалися стерти пострілом у потилицю.
Кого ще знищив Радянський Союз
Сталінський терор не обмежувався знищенням української еліти. Убивча машина НКВС поглинала всіх, хто бодай чимось вибивався з системи — інтелігентів, священнослужителів, науковців, митців, незалежно від національності чи заслуг. Навіть росіяни, які вважалися “опорою режиму”, не уникли його леза.
Серед розстріляних у Сандармосі — московський літературознавець, юрист із дворянського роду, радянські історики, православні архієреї — воронезький, курський, тамбовський, самарський, а також лідер баптистів у СРСР.
Загалом у цьому карельському урочищі було страчено представників 58 національностей — українців, росіян, поляків, білорусів, татар, євреїв, грузинів, вірмен, естонців, фінів, удмуртів, німців, ромів, корейців та інших.
Серед жертв — католицький священник, який передавав у Ватикан свідчення про репресії; засновник удмуртської літератури Кузебай Герд; лідер московської ромської громади; міністр уряду Білоруської Народної Республіки; грузинські князі, черкеський письменник і корейський громадський діяч.
Сандармох став братською могилою для цілої мозаїки народів — місцем, де імперія остаточно вбила власне майбутнє.
Відкриття Сандармоху
Понад півстоліття про Сандармох не знали навіть місцеві жителі. Карельський ліс мовчав, приховуючи сотні братських могил. Лише в середині 1990-х почали з’являтися перші припущення, що десь неподалік Медвежогорська можуть бути поховані жертви Великого терору.
Улітку 1997 року дослідники товариства «Меморіал» — Юрій Дмитрієв, Веніамін Іоффе та Ірина Фліге — натрапили на місце масових поховань поблизу дороги Медвежогорськ–Повенець. Експедиція знайшла сотні ям, акуратно викопаних і засипаних піском. У кожній — рештки людей із зав’язаними руками й слідами кульових поранень у потилицю.
Невдовзі архівні документи НКВС підтвердили страшну здогадку: саме тут, у жовтні–листопаді 1937 року, відбувалися розстріли в’язнів Соловецької тюрми, а також арештантів із різних куточків Радянського Союзу.
Відтоді Сандармох став місцем пам’яті, куди щороку приїжджали люди з України, Польщі, Білорусі, Росії, країн Балтії. Тут встановлено сотні пам’ятних хрестів і плит з іменами розстріляних. Український меморіал має символічний напис: «Людям, що віддали життя за свободу України».
Відкриття Сандармоху стало не лише археологічним, а й моральним актом — поверненням імен і гідності тим, кого радянська влада намагалася стерти з історії.
Приховати за допомогою пропаганди
Після відкриття Сандармоху й оприлюднення списків страчених, Кремль не міг миритися з правдою, яка руйнувала міф про “героїчне” радянське минуле. Від початку 2010-х років російська влада взялася за систематичну дискредитацію істориків, що досліджували злочини НКВС, і за спроби фальсифікувати події 1937 року.
З 2016 року російські пропагандисти почали активно поширювати версію, нібито в урочищі поховані не жертви сталінських репресій, а радянські військовополонені, яких німці нібито розстріляли під час Другої світової війни. Цю “гіпотезу” просували за підтримки російського військово-історичного товариства, створеного указом Володимира Путіна. Її мета — не встановлення істини, а розмивання відповідальності СРСР і відбілення органів НКВС.
Історики, які відмовилися приймати цю версію, зазнали тиску й переслідувань. Зокрема, російського дослідника Юрія Дмитрієва, який 1997 року разом із колегами відкрив місце масових розстрілів, арештували за сфабрикованими обвинуваченнями. Його доля стала символом того, як сучасна Росія намагається “вбити вдруге” своїх жертв — уже через спотворення пам’яті про них.
Попри все, українські, фінські й міжнародні науковці продовжують відстоювати правду про Сандармох. У світі дедалі виразніше розуміють: боротьба за пам’ять про цей ліс — це боротьба за право називати речі своїми іменами, за право на правду в епоху, коли брехня знову стає зброєю.
Пам’ять і сучасне значення Сандармоху
Сандармох — це не просто місце поховання. Це земля, де спочиває знищене покоління, чия інтелектуальна й духовна енергія могла б змінити Україну й увесь світ. Щороку сюди приїжджають родичі розстріляних, науковці, священники, дипломати й просто небайдужі люди, щоб запалити свічку пам’яті, покласти квіти, прочитати імена.
Після десятиліть замовчування правда про Сандармох проросла крізь страх і брехню. Вона стала символом спротиву радянському тоталітаризму та свідченням того, що жодна імперія не здатна остаточно стерти людську гідність. У незалежній Україні про жертв урочища згадують на державному рівні, а українські митці, письменники й історики продовжують осмислювати трагедію «Розстріляного Відродження» у своїх творах.
Сьогодні, коли Росія знову веде війну проти України, Сандармох звучить особливо боляче. Це нагадування про те, до чого призводить імперська політика знищення культури, мови й свободи. Кожне дерево в цьому карельському лісі мовчки свідчить про те, що правда — невмируща, а пам’ять сильніша за смерть.
