Російський офіцер зрадив свою країну і допоміг Україні ликвідувати сотні своїх людей

Одного морозного лютневого ранку лейтенант Лев Ступніков під’їхав на своєму вантажівці до краю поля на сході України, а за ним — колона високопоставлених офіцерів російської армії, які прибули спостерігати за навчаннями поблизу лінії фронту.

Протягом кількох днів поспіль російські піхотинці, медики та офіцери проводили навчання на замерзлому болоті, готуючись до наступу на сусіднє місто Вугледар. Єдиним укриттям була лінія голих дерев.

Ступніков підійшов до групи солдатів, що чекали, і зробив знімок, притиснувши мобільний телефон до грудей, щоб не привертати уваги. Потім він швидко набрав повідомлення: «Тут має бути від 120 до 150 осіб».

Ступніков, який нещодавно закінчив престижну військову академію в Санкт-Петербурзі, мав таємницю. Раніше того ж місяця він почав таємно ділитися інформацією з українською розвідкою.

Він уже передав своєму контактній особі точні координати цього поля.

Тепер, коли там зібралися десятки російських солдатів та їхні командири, у Ступнікова було лише кілька миттєвостей, щоб вийти з-під вогню.

«Йди геть», — відповів український контакт, а потім додав: «Чекаю на повідомлення, що ти пішов». Не отримавши відповіді, через хвилину контакт надіслав повідомлення, написане великими літерами: «ЙДИ».

Ступніков уже рухався, підкрадаючись до групи водіїв, які курили біля автомобілів із увімкненими двигунами. Удаючи, що йому боляче, і притискаючи руку до живота, він попросив у них пачку вологих серветок. Потім він зник у сусідньому гаї й присів, вдаючи, що справляє нужду.

Його збило з ніг вибухом, осколки від якого влучили в сусідню вантажівку. Українці випустили залп ракет.

Коли Ступніков підвівся на ноги, його приголомшило жахливе видовище. Десятки понівечених тіл лежали розкиданими по полю. Жертви стогнали в агонії. Інші лежали нерухомо над калюжами крові на чорній землі під ними.

Його телефон завібрував. «Були вибухи? Надішли фото».

«Тут лише м’ясо», — відповів він.

Пізніше того ж дня він повідомив українцям підтверджені цифри: 68 загиблих і 60 поранених. Серед загиблих було 10 офіцерів, у тому числі одна з головних цілей Києва: полковник Гусейн Мусаєв, командир 36-ї мотострілецької бригади. Кількість загиблих стала однією з найвищих за результатами одного удару з часу початку російського вторгнення в Україну два роки тому.

Це був перший із низки нападів, які українці здійснили за допомогою Ступнікова, що зробило його одним із найвпливовіших диверсантів у новітній військовій історії. Згідно з інтерв’ю з його кураторами, відеозаписами, листуванням та офіційними російськими звітами, Україна використала надану ним розвідінформацію та координати, щоб знищити понад 300 російських солдатів.

Лінії фронту

Поки російські війська наступали в інших районах, дії Ступнікова допомогли стримати їх поблизу Вугледара, аж доки він не перейшов на бік України в липні 2024 року.

Історія цього 26-річного чоловіка дає рідкісну можливість зазирнути у тіньову війну, яку веде українська військова розвідка. Українські агенти спілкуються через зашифровані платформи з тисячами росіян — від домогосподарок, що мешкають поблизу військових заводів, до солдатів на передовій.

Ця операція спирається на зростаюче політичне невдоволення всередині Росії. Мета полягає не лише в тому, щоб покласти край російському вторгненню; Україна намагається створити армію російських перебіжчиків, які матимуть підготовку та рішучість, щоб одного дня розпочати збройну боротьбу всередині Росії та допомогти покласти край десятиліттям правління російського президента Володимира Путіна.

Рішення Ступнікова виступити проти своїх товаришів з’явилося після років дедалі глибшого розчарування в російській армії. Але його смертельний акт зради, який надихнув інших піти за його прикладом, зрештою став можливим завдяки найнесподіванішій людині, яка прагнула вберегти його від небезпеки, — його матері.

Захист Батьківщини

Більше ніж за три роки до повномасштабного вторгнення Росії в Україну підліток Ступніков піднявся на трибуну у Військовій академії зв’язку імені Будьонного, щоб скласти присягу на вірність.

«Я урочисто присягаю на вірність своїй Батьківщині, Російській Федерації», — прочитав кремезний 17-річний юнак, одягнений у нову військову форму з гвинтівкою через плече.

Його мати, Тетяна Янцен, дивилася на нього, відчуваючи себе чужою серед інших радісних батьків навколо неї. Шість років тому вона переїхала з родиною до Росії з Казахстану в рамках програми репатріації росіян, які проживали за кордоном.

Її батько казав їй: «Ми — руські», тобто етнічні росіяни. «Наша історична батьківщина — Росія». Вона скористалася шансом почати нове життя в сибірському місті Омськ.

Однак з того часу 49-річна офісна працівниця стала противницею Путіна й долучилася до протестів проти його правління. Як самотня мати, покинута чоловіком, вона не хотіла, щоб її єдиний син служив в армії.

Життя в академії лише підсилювало розчарування Ступнікова в армії, навіть попри те, що він досягав успіхів у спорті та навчанні. Все почалося, коли у 17 років його не прийняли до льотної школи, бо він відмовився давати хабар. Тепер, в академії, курсанти мусили платити, щоб вийти за межі території, взяти довший відпустку або вибрати військову базу після випуску.

Він був шокований занедбаними транспортними засобами радянських часів, які бачив під час навчань.

До того часу, як у 2021 році він одружився зі своєю коханою з підліткового віку Лізою, він уже планував життя поза армією. Він хотів стати інструктором з фітнесу та завести сім’ю.

На своєму весіллі він стояв, випрямившись, як солдат, поки гості писали побажання на його жилеті. Вони піднімали тости за молодят і клали пожертви у рожеву або синю скриньку, роблячи ставки на стать їхньої першої дитини.

Події, на які він не мав впливу, незабаром перевернули його плани.

«Всередині я горів»

Одного ранку в лютому 2022 року він прокинувся і побачив на своєму телефоні відео, на яких російські вертольоти пролітали над українськими містами, а бомби вибухали в перші години повномасштабного вторгнення Росії.

Він був вражений цим насильством і не хотів мати до нього жодного стосунку. «Вони скидали бомби на невинних цивільних», — сказав він. «Це було зло».

Майже за одну ніч конфлікт змінив атмосферу на території академії. Щоранку курсанти шикувалися на плацу, а офіцер зачитував останні новини з поля бою. Вони дізнавалися, які села було «визволено», і скільки українських «націоналістів» було вбито за ніч.

Їх зганяли до великої актової зали академії й показували промови Путіна про необхідність «спеціальної військової операції» проти агресії НАТО.

Ступніков сидів десь ззаду з порожнім поглядом. Він думав про кадри, що надходили з України, і дивувався своїм товаришам: як ви всі можете продовжувати жити як зазвичай, ніби нічого не сталося? Вечори він проводив удома з Лізою, дивлячись відео опозиції та інтерв’ю з військовополоненими, захопленими Україною.

Невелике коло інакодумців почало обмінюватися значущими поглядами на території академії. Дехто просив дозволу залишити академію. Їхні заяви місяцями залишалися без розгляду. Було зрозуміло, що звільнення з академії більше не було можливим.

Ступніков ретельно приховував свої погляди. Він навчився своєрідному «подвійному мисленню». «Я не міг показувати своїх емоцій, — згадує він. — Але всередині я горів».

Його випуск мав відбутися лише в червні, але провалена військова кампанія терміново потребувала нового поповнення офіцерів. Тож у квітні 450 курсантів його курсу зібралися на плацу й по черзі підходили, щоб отримати погони, прикрашені двома золотими зірками та червоною смугою, що позначали їхнє нове звання: лейтенант.

Коли сутінки опустилися, Ступніков стояв у колі з іншими новоспеченими офіцерами, тримаючи, згідно з російською військовою традицією, бойовий шолом, наповнений шампанським. Під поглядом Лізи він вигукнув назву військової бази, до якої його призначили на Далекому Сході Росії. Потім він випив шампанське під гучні вигуки.

Материнський страх

Одного прохолодного ранку в Омську, у листопаді 2023 року, Тетяна прийшла на роботу раніше. Вона заварила міцну каву, а потім відправила синові повідомлення: «Як ти тримаєшся?»

Вона саме вішала куртку, коли на екрані її телефону з’явилася його відповідь. Замість повідомлення це був відсканований військовий документ. На ньому великими літерами було написано «ТЕРМІНОВО», і в ньому йшлося про те, що її сина відправлять на війну разом із десятком інших солдатів «для своєчасного поповнення втрат».

Тетяна сіла за свій стіл і схопилася за голову руками. Вона тремтіла, а серце гучно стукало у вухах. «До мене дійшло: настав той момент», — згадувала вона пізніше. «Я мушу щось зробити».

Вона вже 18 місяців вела власну внутрішню боротьбу. Вона забрала молодшу сестру Ступнікова, Алісу, зі шкільних уроків, на яких прославляли військові дії Росії. По дорозі на роботу вона на повну гучність вмикала пісні українського ска-панк-гурту «Жадан і Собаки», підспівуючи текстам, у яких засудження війни поєднувалося зі співчуттям до її українських жертв. На світлофорах вона потягувалася до регулятора гучності, намагаючись не привертати до себе уваги. Аліса, якій тоді було 14 років, хвилювалася, що мати може наразитися на неприємності.

Коли Ступніков після випуску відвідав Омськ разом із Лізою, Тетяна та її син годинами розмовляли по телефону з правозахисниками та громадськими організаціями, які допомагали російським солдатам дезертирувати. Дехто радив йому вирушати до Білорусі — вірного союзника Росії, а потім до Вірменії, де він опиниться в правовій невизначеності. Інші казали: «Зв’яжися, коли вже опинишся на війні».

Але Тетяна хотіла вжити заходів, поки не стало запізно. Вона знала, що на шляху сина до українського кордону була зупинка в Москві. Вона наполягала, щоб він там сів на літак до Казахстану, де його прийняли б родичі.

Побоюючись можливих наслідків, Ступніков не наважився на це. Натомість тієї осені він прибув до прифронтового села Микильське, що входило до складу 36-ї окремої гвардійської мотострілецької бригади Росії.

Однієї ночі Тетяна вирушила до центру Омська з стосом плакатів, що засуджували війну. Тремтячими руками вона приклеїла їх до двох десятків стовпів. Коли наступного дня вона повернулася тим самим шляхом, усі плакати були зняті.

Зростаюче невдоволення

Ступнікова призначили начальником зв’язку в батальйоні, якому доручили допомогти захопити Вугледар — оплот, що відігравав ключову роль у захисті Україною стратегічного регіону Донбасу. Його завданням було забезпечити командирам безперебійний зв’язок із підрозділами та доступ до даних з розвідувальних дронів і камер спостереження.

36-та бригада була славетним підрозділом, який у перші дні вторгнення наступав на Київ. Але після майже трьох років війни в ній майже не залишилося добровольців чи контрактників. Більшість росіян, які воювали під командуванням Ступнікова, — це засуджені, яким надали дострокове звільнення, та непідготовлені новобранці, які вступили до лав армії заради грошей.

Їхня поведінка викликала у нього огиду. Одного дня вдень він спостерігав, як група солдатів розграбувала магазин алкогольних напоїв, побивши його українського власника. Командний пункт бригади в Микильському, де Ступніков часто сидів за набором екранів, був обставлений стільцями, диванами, килимами та великоформатними телевізорами, викраденими з місцевих будинків.

Одного дня, йдучи разом із підлеглим, щоб перевірити російські камери спостереження на околиці Микильського, Ступніков вказав на зруйновані будинки, що стояли вздовж вулиці, і запитав уголос: «Напевно, тут дуже важко бути цивільним?»

Підлеглий презирливо скривився. «Ну, а чому ж тоді вони так голосно вимагали приєднатися до Європи?» — сказав він, повторюючи аргумент Кремля про те, що західний політичний курс України не залишив Росії іншого вибору, окрім як вторгнутися.

Ступніков прикусив язика. «Так, мабуть, так і є», — відповів він.

Навчання розмовляти кодом

У лютому 2024 року, через три місяці після того, як Ступніков почав службу на передовій, Тетяна написала Дмитру Карпенку — програмісту, який тісно співпрацював з українською військовою розвідкою. Чи міг він допомогти її синові дезертирувати?

Карпенко був добре відомий тим, що публікував на своєму каналі в YouTube відеоінтерв’ю з російськими військовополоненими. Деякі з них зв’язувалися з ним після повернення додому, пропонуючи військові таємниці в обмін на гроші.

У жовтні 2023 року він оголосив про виплату 250 000 рублів, що еквівалентно приблизно 2 700 доларам, будь-якому російському військовослужбовцю, який надасть інформацію на користь військових дій України.

До нього почали звертатися росіяни з усіх верств суспільства: співробітники державних енергетичних компаній; агенти Федеральної служби безпеки Росії (ФСБ); навіть стурбовані бабусі російських солдатів.

Карпенко, який має кругле обличчя, коротко підстрижене чорне волосся та мішки під очима, проводив час, курячи сигарети, відповідаючи на дзвінки та гортаючи повідомлення на десятку смартфонів із близько 40 акаунтами, які він використовував для роботи з інформаторами. На нашивці на плечі його куртки у військовому стилі було написано: «Бляха, ніби я живу в психіатричній лікарні».

«Ти закидаєш вудку і не знаєш, що витягнеш», — сказав він про свою програму. «Може, витягнеш крихітну рибку, а може, й кита».

Ступніков впізнав ім’я Карпенко, коли його мати розповіла йому про її ініціативу. Він переглянув десятки її інтерв’ю з військовополоненими. Він написав повідомлення у WhatsApp. «Я готовий співпрацювати з тобою і здатися», — йшлося в ньому. Він додав своє ім’я, звання, місцезнаходження, а також назви батальйону та бригади.

Того вечора під час телефонної розмови Карпенко виклав свої умови. Він запропонував графік взаємодії, згідно з яким щотижня у визначений час вони мали зв’язуватися, щоб обговорити наступну ціль та суму готівки, яку це принесе. Ступніков мав регулярно видаляти будь-які сліди їхніх розмов.

Вони також домовилися про кодову мову. Після кожного привітання слід було вводити заздалегідь узгоджене число — число місяця плюс п’ять. Повідомлення, надіслане 20 лютого, мало починатися зі слів «Привіт, 25». Якщо число не вказувалося, Карпенко розумів, що його джерело було викрито.

Ступніков погодився співпрацювати з українцем. Він висунув лише одну умову: за його словами, гроші не мали переходити з рук у руки.

Зрадник у лавах

Їхня перша спільна операція — удар по полігону на сході України — виявилася успішнішою за все, що Карпенко організовував раніше. Ступніков допомагав своїм побратимам прибирати поле бою, завантажуючи загиблих і поранених у вантажівки, що чекали поруч. Потім він повернувся до казарм, де сидів разом із вцілілими бійцями й вдавав, ніби отримав струс мозку.

Тієї ночі він погано спав, побоюючись, що ФСБ незабаром заарештує його.

За чотири тисячі миль звідти, на Далекому Сході Росії, у місті Борья, де базується 36-та бригада, прапори опустили до половини щогли. Чиновники пообіцяли компенсацію родичам загиблих. Російські телеканали показали кадри жахливих наслідків, що спонукало солдатів і військових кореспондентів виступити з різкою критикою військового командування. «Як завжди, ніхто не понесе відповідальності», — написав один із них.

Агенти ФСБ викликали на допит заступника командира бригади, а також солдата, який зняв відео, яке згодом транслювали українські та західні ЗМІ. Військовим у батальйоні Ступнікова було наказано здати свої телефони для перевірки. Ступніков вислизнув і закопав скомпрометований пристрій — один із трьох, що були у його розпорядженні — у саду будинку, де він був розміщений.

Підбадьорений українцями, Ступніков активізував свою діяльність, саботуючи роботу своєї бригади як великими, так і дрібними діями. Він передавав радіочастоти, місця дислокації військ та детальні плани бойових дій. Він вивів з ладу камери, що стежили за українською територією, та підвищив напругу на акумуляторній батареї, приєднаній до пульта управління дроном, що призвело до її перегріву та виходу з ладу посеред виконання завдання.

Завдяки Ступнікову українці точно знали, кого куди відправляють і коли будуть наступати танки. Його бригада втрачала бійців з такою швидкістю, що це кидалося в очі — навіть у російській армії, яка зазнавала значних втрат.

У березні українці вбили кількох офіцерів під час великого зібрання бригади, про яке повідомив Ступніков. У травні вони завдали удару по підвалу колишнього готелю, де перебували два штурмові підрозділи, вбивши 20 бійців, серед яких був капітан. Інші підказки призвели до удару по командному пункту бригади під час засідання на високому рівні.

Деколи вночі, коли Ступніков починав засинати, він раптом бачив і чув вибухи, подібні до тих, до яких він сам доклав руку. У такі моменти він намагався відігнати почуття провини й раціоналізувати свої дії. Він переконував себе, що жертви були поганими людьми. Росія все одно відправила б їх на забій. Принаймні їхні матері тепер отримають тіла своїх синів і матимуть право на виплату від держави.

«Якби я був побожною людиною, то міг би дійти висновку, що скоїв вбивство, і що всі ці душі будуть переслідувати мене вічно», — сказав він.

Помилка

Чим більше його диверсійні операції були успішними, тим більше Ступніков боявся, що його викриють. Зрештою він став єдиним офіцером батальйону, що залишився з того складу, який був там, коли він приєднався до підрозділу в листопаді. Усі інші солдати, які брали участь у плануванні бойових операцій підрозділу, загинули, були поранені або переведені в іншу частину фронту.

Підозра щодо саботажника високого рівня дедалі зростала.

Одного червня Ступніков сидів у командному пункті в Микильському, коли його командир раптом розвів руками від розпачу. Старший офіцер стежив за ситуацією на полі бою на екранах комп’ютерів. Київ щойно завдав чергового успішного удару по його підрозділу.

«Нічого з того, що ми робимо, не виходить. У мене таке відчуття, що серед нас є Штірліц», — сказав командир, згадавши ім’я вигаданого «сплячого агента» — героя популярного радянського фільму, який проник у керівництво нацистів. Оглянувши кімнату, командир зупинив погляд на Ступнікові.

Ступніков спробував видати це за жарт. Він засміявся й швидко повернувся до своєї роботи. Але він побоювався, що розкриття його таємниці — лише питання часу.

«Це була постійна, нескінченна напруга», — сказав він. «Справжні шпигуни проходять підготовку зі шпигунства. Я ж такої підготовки взагалі не мав».

Зростаючий тягар таємниці незабаром призвів до помилки, яка ледь не коштувала йому життя. Одного вечора наприкінці травня він поділився з Карпенком скріншотом із Google Maps, на якому було зображено новий штаб бригади в Микильському. Українець сказав йому, що є проблема: файл, який він надіслав, не завантажувався.

Ступніков уже встиг видалити скріншот, тож надіслав новий. Через деякий час він ліг спати.

Незабаром його розбудив оглушливий вибух. Він побачив величезну дірку на місці, де обвалилися стіни, і зрозумів, що випадково надіслав координати свого власного підвалу. Він ледь врятувався.

Кілька тижнів по тому, на початку липня, Ступніков перебував у командному пункті бригади, коли отримав повідомлення від Карпенка: «Прийди на околицю Микильського у призначений час пізніше цього тижня», — йшлося в ньому. «Зброю залиш».

Його довгоочікувана евакуація мала розпочатися.

Нічна втеча

Ніч 6 липня була теплою, ясною й безхмарною. Легкий вітерець шелестів у кронах дерев, коли Ступніков йшов до околиці села, несучи з собою військовий радіоприймач і смартфон. Його мати, як завжди перед сном, зв’язалася з ним.

«Іди спати», — написав він їй, не розкриваючи нічого про свої плани. «Усе гаразд».

Українці запустили дрон над маршрутом, яким він мав рухатися. Переглядаючи надіслані ними кадри, він помітив глибокі сліди від танків і знищені броньовані машини на останньому відрізку шляху до території, контрольованої українцями.

Йому надали пароль, який він мав повідомити українському підрозділу, що чекав на іншому боці. Він посміхнувся про себе, прочитавши цю фразу — таку абсурдну на тлі випробувань, які йому незабаром доведеться пережити.

Наблизившись до краю села, Ступніков почув крик із одного з двоповерхових будинків на вулиці, який слугував спостережним пунктом бригади. Російський солдат перевіряв: друг це чи ворог?

Ступніков назвав свій батальйон і сказав, що вийшов, аби перевірити камери спостереження та протестувати радіозв’язок. «Чи можна пройти далі в тому напрямку?» — запитав він солдата, вказуючи на українську територію.

«Так, але не дуже далеко», — відповів той.

«Нічого, — відповів Ступніков. — Я й не планую йти далеко».

За кілька сотень ярдів далі він обійшов комплекс протитанкових загороджень і зупинився біля лісосмуги. Тоді він почув шум українського дрона, якого відправили, щоб він супроводжував його.

У підземному бункері за кілька миль звідти група солдатів із 72-ї бригади України сиділа перед великими екранами. Вони спостерігали, як приціл камери дрона наводився на маленьку постать — білу на зображенні тепловізора дрона, що різко контрастувала з навколишньою сірою місцевістю. Ступніков вийшов із вулиці, що пролягала між пошкодженими будівлями, і зробив перші кроки на нічийну землю.

«Уявіть, що зараз у нього на думці»,

— замислився один із українців.

«Він боїться»,

— сказав інший.

Ступніков справді боявся. Він казав матері, що перспектива перетину лінії фронту його жахає. Він знав, що все може піти не так.

Росіяни — або навіть ті українці, яких не слід було б зустрічати, — могли його в будь-яку мить помітити й викликати удар.

У нього не було часу затримуватися на таких думках. Він рухався вперед і намагався заспокоїти нерви, уявляючи себе в гарячій ванні.

Заплутані шматки металу, залишені протитанковими ракетами з дротовим наведенням, постійно зачіпалися за його ноги. Їх було важко відрізнити від сповіщальних дротів протипіхотних мін, що вкривали цю місцевість, яка вже два роки визначала лінію фронту. Багато з цих вибухових пристроїв було приховано свіжим шаром трави.

Він неухильно рухався на північ, використовуючи свій смартфон, щоб освітлювати землю. Він не міг розгледіти чіткого шляху. Зі свого бункера українці обговорювали, як наблизити навідний дрон до Ступнікова й зосередити його над запланованим маршрутом. Камера дрона оберталася, оцінюючи навколишню місцевість: милі болотистої місцевості, поцяткованої кратерами від артилерійських ударів.

Приблизно через 40 хвилин він почув крякання качок. Це був обнадійливий знак, що він рухався у правильному напрямку: його пункт призначення лежав на березі ставка.

У бункері українці затамували подих, спостерігаючи за прямою трансляцією його просування. «Він уже так близько», — збуджено вигукнув один з операторів дрона, коли Ступніков наблизився до лінії дерев, за якою ховалися передові позиції 72-ї бригади України.

Раптом, ледь помітні серед дерев і підліску, наче комахи, що повзають по суцвітті цвітної капусти, на кадрах дрона українців з’явилися кілька крихітних білих постатей. На землі, визираючи з бліндажа, троє українських бійців націлили свої гвинтівки на чоловіка, що наближався.

Один із них виглядав знервованим. Він тримав кулемет тремтячими руками, — згадував пізніше Ступніков.

«Який пароль?»

— гримнув він.

Ступніков відповів словами, які раніше змусили його посміхнутися: «Магазин арахісу».

Його обшукали на наявність зброї, зав’язали очі й повели до пікапа.

«Там, де я мав бути»

У Омську було 8-ма ранку, коли Тетяну розбудив дзвінок. На екрані висвітився номер Карпенка, але коли вона, ще сонна й розгублена, підняла слухавку, то почула голос свого сина.

«Ти прокинулася?» — запитав він. Птахи щебетали, коли він сидів на ганку будинку поблизу лінії фронту, все ще в російській формі. «Слухай: я дістався туди, де мав бути».

Тетяна підхопилася з ліжка. Її син не згадував про Україну — вони припускали, що їхні дзвінки записують, — але це була фраза, про яку вони домовилися на випадок, якщо йому вдасться дістатися на інший бік.

Після дзвінка вона впала на ліжко й сховала голову в подушки. Місяцями вона стримувала свої емоції, боячись, що якщо піддасться їм, це приверне небажану увагу й відверне її від завдання — допомогти синові. Тепер вона плакала, а на обличчі розпливалася широка посмішка. «Я відчула легкість у душі», — сказала вона.

Але незабаром її охопила тривога. Карпенко наказав їй почекати два дні, а потім зателефонувати на військову базу Ступнікова, щоб повідомити про його зникнення. Після цього, як сказав українець, вони розпочнуть процес евакуації її та її родини.

Квиток в один кінець

Ступнікова помістили в камеру, ізолювавши від інших військовополонених. На другий день його відвезли до будівлі поблизу лінії фронту й привели до приміщення в підвалі. Туди увійшов широкоплечий військовий командир із чорною щетиною.

Денис Капустін очолював Російський добровольчий корпус (РДК) — підрозділ української армії, що складався з етнічних росіян, які виступали проти режиму Путіна. РДК проводив збройні рейди на територію Росії та водночас виступав як ультраправа політична організація, що виступала за усунення Путіна. РДК не вистачало фахівця з комунікацій, і Капустін хотів залучити до своїх лав Ступнікова.

Але командир, уродженець Москви, який був головним об’єктом для російських спецслужб, не міг ризикувати, ще не знаючи, чи можна довіряти цьому перебіжчику. Кілька охоронців оточили Капустіна, коли він виклав свої умови: РДК пропонує членство в елітному бойовому підрозділі, сказав він Ступнікову, але це квиток в один кінець. Приєднавшись, ти залишаєшся до кінця війни.

Ступніков заслужив свою свободу. Перетнувши лінію фронту, він передав українцям смартфон із кодами доступу до численних каналів зв’язку, які вони протягом кількох місяців використовували для перегляду прямих трансляцій з десятка російських дронів та камер спостереження. Він побоювався знову опинитися в епіцентрі війни і мав спокусу спробувати влаштувати життя деінде.

Цей варіант був ризикованим. Інший перебіжчик, пілот російської армії Максим Кузьмінов, минулого року прилетів на свій ударний вертоліт Мі-8 до України й передав його Києву за винагороду в розмірі 500 000 доларів. Через шість місяців Кузьмінов повертався до орендованої квартири на іспанському узбережжі, коли вбивця застрелив його. Усі, хто думав зрадити Росію, отримали чіткий сигнал.

Ступніков усвідомлював головний парадокс своєї ситуації: Найбезпечніше місце для таких зрадників, як він, було в Україні — поруч із військами та країною, яку вони залишили позаду. Через два дні після їхньої зустрічі він передав Капустіну повідомлення: він згоден.

Однак залишалося невирішеним одне важливе питання. Дружина Ступнікова залишилася в Борзі, влившись у згуртовану спільноту дружин офіцерів. Після вступу до РВК він зателефонував Лізі, щоб запитати, чи готова вона приєднатися до нього.

Він не був готовий до її відповіді. Вона сказала, що хоче спокійного життя далеко від війни й поруч із батьками. Ступніков відповів, що втік із російської армії, аби забезпечити їй та своїй родині краще життя за кордоном.

Після того дзвінка він неодноразово писав їй повідомлення, намагаючись переконати. Велика битва на півночі України допомогла йому відволіктися від депресії, що поглиблювалася. Але Ліза вже прийняла рішення. В одному з повідомлень вона написала йому: «Це була твоя мрія, а не моя».

Наприкінці вересня Ступніков надіслав їй останнє повідомлення. Отримавши у відповідь мовчання, він запитав: «То ми більше не спілкуємося?» Вона так і не відповіла.

Через рік, після того як Ступніков розповів свою історію у двогодинному відеоінтерв’ю з Карпенком, Лізу допитали російські органи влади в рамках кримінального розслідування щодо його дезертирства. Вона заявила російським державним ЗМІ, що його рішення допомогти Україні є зрадою. «Він зрадив і мене теж», — сказала вона.

До цього інтерв’ю російське військове командування не мало доказів того, що Ступніков живий. Його вважали самовільно залишившим службу, ймовірно загиблим. Тепер прокурори відвідали його родичів в Омську та обдзвонили мешканців житлових будинків, де раніше мешкала його родина. Але на той момент Тетяни та Аліси там уже не було.

«Чи справді це наша війна?»

У лютому 2025 року мати й донька спакували по рюкзаку та валізі. Вони прямували до Молдови, звідки мали пішки перетнути кордон з Україною, де їх мав зустріти Карпенко.

Вони спакували небагато речей, відповідно до своєї прикриття про короткий відпочинок за кордоном. Але Тетяна не змогла втриматися від однієї приємності: У папку вона поклала пасмо дитячого волосся, яке зберегла з дитинства Аліси та Ступнікова, а також кілька старих фотографій і його атестат про середню освіту.

Останні кілька місяців вона відповідала на дзвінки від російських військових чиновників. Вони наполягали, щоб вона переконала Ступнікова, якщо він живий, здатися. Вона вдавала з себе засмучену матір і істерично стверджувала, що знайти його — це їхня робота.

Коли вона прибула до аеропорту Омська, митник перевірив їхні паспорти, а потім звернувся до Аліси. «Це твоя мама?» — запитав він 16-річну дівчину. Аліса кивнула. «Коли у твоєї мами день народження?» — продовжив чоловік. Це було стандартне запитання, щоб перевірити їхні родинні стосунки. Але Аліса завмерла, у голові у неї запала тиша. Вона моргнула, затрималася, а потім промурмотіла: «Взимку».

Тетяна змерзла — а потім спробувала врятуватися гумором. «Ви ж знаєте, які підлітки, — пожартувала вона. — Їм байдуже до батьків». Прикордонник слабко посміхнувся. «Так, у мене теж є підлітки», — сказав він. Потім він проставив штампи в їхніх паспортах і пропустив їх далі.

Ступніков отримав перерву у службі на передовій, щоб зустріти їх у їхньому тимчасовому житлі в Києві. Тетяна не бачила його півтора року і була зворушена змінами в його зовнішності. Він трохи набрав ваги, мав густу бороду та товсті вуса, що нагадували кермо, — вигляд, типовий для бійців РВК, натхненних російськими контрреволюціонерами 1917 року.

У розмовах, що відбувалися протягом наступних днів, Тетяна зізналася йому, що її розривають суперечливі почуття щодо його рішення знову залишити сім’ю та повернутися на фронт. «Чи справді це наша війна?» — запитала вона його.

Ступніков пояснив, що відчуває обов’язок. Він хотів спокутувати свою провину за те, що був частиною жорстоких окупаційних військ. Він вірив, що кожен російський громадянин несе відповідальність за війну і за те, щоб допомогти її закінчити. «Так, — відповів він матері. — Це наша війна».

Нова місія на іншому боці

Цього літа Ступніков був серед десятків бійців RVC, які зібралися на лісовій галявині поблизу лінії фронту на сході України. Вони розпалили кілька багаття і утворили коло навколо кам’яних руїн стародавньої язичницької церкви.

Тримаючи в руках гвинтівки, що колись належали загиблим у бою товаришам і на яких тепер були викарбувані їхні позивні, вони по черзі підходили вперед і клали зброю на землю. Вони виголосили короткі промови на честь загиблих, а потім притиснули кулаки до грудей і вигукнули: «Назавжди в наших лавах!»

Зараз Ступніков протистоїть тій самій російській бригаді, яку він покинув. Його історія надихнула інших. Один російський пілот безпілотника кинув бойову гранату у свої казарми, а потім на початку цього року стрімголов перебіг лінію фронту. Інший перебіжчик, який допомагав Україні, сказав, що хотів побити рекорд Ступнікова — 300 убитих росіян. Мережа інформаторів Карпенка працює цілодобово, а давні джерела заробляють 4 000 доларів на місяць.

Коли Ступніков спостерігав за церемонією вшанування загиблих, його очі наповнилися сльозами. Він втратив дружину. Його мати та сестра перебували в безпечному місці, але він не бачив їх уже кілька місяців.

Квартира, де він мешкав, свідчила про спартанський спосіб життя. Усі свої речі він зберігав у двох мішках. Притуленою до стіни стояла протидронна гармата, яку він брав із собою в поїздки для обслуговування засобів зв’язку глибоко в так званій «зоні смерті» між російськими та українськими позиціями.

В Україні він уже не був офіцером. Він поглянув на інших росіян без звань, що стояли поруч із ним. Дехто з них підпалював військові призовні пункти на території Росії або ризикував потрапити до в’язниці під час протестів. Тепер усі вони разом боролися за те, щоб повернути свою країну. Ці чоловіки, сказав Ступніков, були його новою родиною.

Він згадав обіцянку, яку дав у військовій академії майже десять років тому. «Чи зрадив я свою присягу? Я пообіцяв захищати свободу, незалежність і конституційний лад, — сказав він. — Але Путін знищив усі три».

Джерело; wsj.com