Прагнення Путіна повернути «історичні російські землі» — це рецепт нескінченної війни

Минулого тижня президент Росії Володимир Путін заявив, що українці не мають права на окуповані регіони своєї власної країни. «Я вважаю, що це не їхня територія, а історична територія Росії», — зазначив він.

Звісно, у цьому немає нічого нового. З 2022 року кремлівський диктатор регулярно називає українські землі «історично російськими». Проте останні коментарі Путіна заслуговують на більш пильну увагу, оскільки вони проливають світло на масштаби його імперських амбіцій, а також підкреслюють справжню серйозність загрози, яку становить ревізіоністська Росія.

Більш чітке розуміння імперських планів Путіна є особливо важливим на тлі зусиль під керівництвом США, спрямованих на відновлення зупинених мирних переговорів між Росією та Україною. З огляду на те, що тристоронні переговори мають поновитися наступного місяця, американські чиновники наразі зосереджуються на безпосередніх територіальних вимогах Москви щодо східноукраїнського регіону Донбасу. «Люди постійно говорять про війну в Україні. Ця війна стосується Донбасу. Вона стосується одного регіону країни», — прокоментував минулого тижня держсекретар США Марко Рубіо.

Критики стверджують, що такий акцент на Донбасі є небезпечно короткозорим. Вони аргументують це тим, що, хоча американська сторона, здається, ставиться до мирного процесу як до геополітичної угоди з нерухомістю, Путін вважає, що виконує набагато грандіознішу історичну місію — знищити українську державність і відродити статус Росії як великої держави.

Недавні коментарі Путіна, безперечно, не залишають майже жодних сумнівів у тому, що він прагне вийти далеко за межі Донбасу. Дійсно, важко уявити будь-яке тлумачення, за яким території України, що наразі перебувають під контролем Кремля, можна було б класифікувати як «історичну територію Росії», водночас виключаючи решту країни. Навпаки, прагнення Путіна повернути «історичні російські землі» майже напевно охоплює всю Україну.

Путін не приховує своєї протидії українській незалежності. Виступаючи минулого року на Санкт-Петербурзькому міжнародному економічному форумі, він заявив: «Уся Україна — наша». Він також висунув претензії на численні окремі українські міста, такі як чорноморський порт Одеса, яку він назвав «російським містом».

Тоді постає питання щодо Києва. Згідно з офіційно затвердженою в Росії національною нарацією, українська столиця є, по суті, «матір’ю всіх російських міст». Отже, у дуже реальному сенсі Київ є для російських імперіалістів більш священним, ніж значна частина самої Росії. Якщо Путін хоче забезпечити собі місце в російській історії, він навряд чи погодиться на компромісний мир, який залишить це святе місто в руках ворожої держави.

Немає підстав вважати, що реваншистські мрії Путіна обмежуються Україною. Він відомий тим, що оплакує розпад Радянського Союзу, який він називає «розпадом історичної Росії». Він також полюбляє заявляти, що «кордони Росії ніде не закінчуються».

Хоча Україна, безперечно, посідає особливе місце в російській національній міфології, було б необачно припускати, що доктрина повернення історично російських земель не буде застосована до інших у майбутньому. Прецедент уже створено, що створює умови для подальших експансіоністських авантюр, які подаються як ревізіоністські хрестові походи.

Список потенційних цілей Кремля довгий. У 1914 році, на піку свого розквіту, Російська імперія охоплювала території, які сьогодні належать щонайменше п’ятнадцяти незалежним країнам, що простягаються від Північної Європи до Центральної Азії. Усі вони можуть стати жертвами реваншистської Росії, якщо Путіна не зупинити в Україні.

У ще ширшому сенсі прагнення Путіна повернути історично російські землі є рецептом нескінченної міжнародної нестабільності. Кожен кордон у Європі може бути оскаржений на історичних підставах, а питання про законних власників цілих континентів стане предметом дискусій. Якщо Путіну дозволять встановити принцип захоплення чужих земель на основі історичних претензій, наслідки цього похитнуть світовий порядок до самих його основ.

Джерело: atlanticcouncil.org