Натан Альтман — видатний художник-кубіст із Вінниці, чий внесок в авангардне мистецтво став знаковим. Попри його українське коріння, Росія привласнила ім’я митця, називаючи його своїм.
Єврейське щастя
Натан Альтман народився 22 грудня 1889 року в мальовничій Вінниці, в історичному районі Єрусалимка, відомому своїм особливим єврейським колоритом. Він походив із єврейської родини: його батько займався дрібною торгівлею, а мати працювала кастелянкою у місцевій лікарні.
Однак існує й інша версія. Деякі дослідники стверджують, що сім’я Альтманів жила заможно, адже батько співпрацював із бельгійською компанією. Якою б не була істина, незмінним залишається трагічний факт: дитинство Натана було позначене втратою. Коли йому було всього чотири роки, від сухот померли спочатку його батько, а згодом і дідусь. Маленький Натан навряд чи міг зберегти спогади про них.
Життя зазнало нових змін, коли його мати вдруге вийшла заміж і емігрувала до Америки. Натан залишився у Вінниці разом із бабусею, яка стала для нього опорою в ранні роки. Усе його дитинство минуло серед вузьких вуличок вінницької Єрусалимки — району, який зберігав дух єврейських традицій і культури. Цей колоритний світ, безсумнівно, вплинув на формування особистості та художнього бачення майбутнього митця.
Натан Альтман мав змогу здобути гарну освіту завдяки турботі своєї бабусі. Вона наполягла на тому, щоб він закінчив російську початкову школу, а також отримав традиційну єврейську освіту в приватному хедері. Турбота бабусі стала фундаментом для формування його світогляду і майбутнього таланту.
Сам художник пригадував таке: «У дитинстві моїми іграшками були тварини, що жили у дворі – кішки, собаки і… баран. Вони були моїми першими натурами… Відсутність іграшок та фантазія допомагали мріяти, бачити в звичайному незвичайне…».
Хист до малювання був завжди
У 1902 році Натан Альтман розпочав навчання в Одеському художньому училищі — одному з найпрестижніших закладів для майбутніх митців. Тут він ґрунтовно ознайомився з основами класичного живопису, що стало міцним підґрунтям для його подальших творчих експериментів. Уже тоді юний художник почав захоплюватися модерними художніми стилями, які тільки-но набирали популярності.
На жаль, через сімейні обставини Альтману не вдалося завершити навчання. Однак роки, проведені в училищі, стали знаковими. Саме тут він познайомився з багатьма видатними постатями свого часу, зокрема з Володимиром Барановим-Россіне, Давидом Бурлюком та Олексієм Кручених. Ці знайомства справили глибокий вплив на формування його мистецького стилю.
Незважаючи на те, що його шлях у навчанні був перерваний, Альтман рано почав заявляти про себе як про художника. Він активно публікував свої роботи на локальних виставках, сміливо порушуючи академічні норми й створюючи свій унікальний стиль, який вирізняв його серед інших митців.
У 1910 році Натан Альтман вперше голосно заявив про свій талант на великій мистецькій сцені. Його роботи були представлені на ХХІ виставці «Товариства південноросійських художників» в Одесі. Цей захід об’єднав роботи провідних митців епохи, таких як Іван Білібін, Ілля Рєпін, Аполлінарій Васнєцов. Хоча більшість учасників були росіянами, участь у цій виставці стала важливим етапом для молодого митця. Вона дала йому змогу долучитися до мистецького контексту свого часу, познайомитися з колегами та впевнено заявити про свій талант.
Ця подія стала стартовим майданчиком для Натана Альтмана, відкривши йому шлях до великого мистецтва.
Паризький «Вулик»
Наприкінці 1910 року Натан Альтман зазнав важкої втрати — від холери померла його бабуся, яка була для нього головною опорою в дитинстві. Її смерть залишила порожнечу, а в рідній Вінниці вже нічого не тримало митця. Творчі амбіції й мрії про підкорення мистецького світу спонукали його вирушити до Парижа — серця європейського мистецтва початку ХХ століття.
У той час Париж був справжнім центром модернізму. Тут працювали такі легендарні постаті, як Пабло Пікассо, Жорж Брак, Амедео Модільяні, а також численні інші майстри, які творили нову епоху в мистецтві. Але для Альтмана вибір Парижа був не лише прагненням долучитися до мистецької авангарди, а й наслідком політичних обмежень. У межах Російської імперії, через свій єврейський статус, він не міг легально жити чи працювати в Москві чи Петербурзі — ці міста були закриті для іудеїв. Париж став природним вибором, який відкривав перед ним нові горизонти.
У Парижі Натан спершу зупинився у свого друга, художника Володимира Баранова-Россіне. Але, усвідомлюючи важливість самостійності навіть за кордоном, він вирішив знайти власне житло. Через брак коштів Альтман оселився у знаменитій колонії молодих митців на Монпарнасі, відомій як «Вулик» (фр. La Ruche). Це місце стало притулком для багатьох майбутніх зірок мистецтва, таких як Гійом Аполлінер, Фернан Леже, Макс Жакоб і Марі Лорансен. Студія №14, яку винаймав Альтман, була скромною і далекою від розкоші, але дух творчості, що панував у «Вулику», компенсував усі незручності. Тут молоді митці жили за принципом співіснування: скульптори працювали на першому поверсі, а живописці — на другому.
За спогадами Фернана Леже, атмосфера у «Вулику» була насиченою і навіть анархічною. Тут народжувалися нові ідеї, відбувалися мистецькі експерименти, а вночі можна було зустріти митців, які пригощали горілкою просто на сходах колонії.
Наприкінці 1911 року Альтман повернувся до Вінниці. Контраст між модерністським Монпарнасом і провінційною Єрусалимкою був разючим. Роботи майже не було: він деякий час працював художником у міському театрі, а також давав приватні уроки малювання. Проте провінційне життя не могло задовольнити його творчих амбіцій.
Усвідомлюючи потребу рухатися далі, Альтман вирішив залишити Вінницю. Однак, щоб подолати обмеження межі осілості, він вирушив до Бердичева, де склав іспит на звання маляра вивісок. Цей офіційний дозвіл став для нього ключем до можливості жити й працювати за межами рідного міста. Так він відкрив собі шлях до нових можливостей і перспектив, які згодом визначили його місце в історії мистецтва.
Визнання у Санкт-Петербурзі
Наприкінці 1912 року Натан Альтман, за рекомендацією друзів, переїхав не до Європи, а до Санкт-Петербурга. У місті на Неві він розпочав новий етап свого життя. Оселившись на Василівському острові, митець влаштувався підмайстром у майстерню вітражів, що дозволило йому не лише заробляти на життя, а й зануритися в творчу атмосферу культурної столиці Російської імперії.
У Петербурзі Альтман виявив себе як активний діяч мистецького середовища. Він став співзасновником «Єврейського товариства розвитку мистецтв», яке мало на меті популяризацію єврейської культури та мистецтва. У цей час художник активно експериментував, створював новаторські роботи, займався графікою та навіть пробував себе у промисловому дизайні. Його сатиричні шаржі регулярно з’являлися на сторінках провідних художніх журналів Петербурга у 1913–1914 роках, засвідчуючи його талант і тонке почуття гумору.
Особливе місце в творчості Альтмана займала єврейська тематика. У 1913 році він працював на Поділлі, де створював ескізи єврейських надгробків. Ці роботи відзначалися глибоким символізмом і стали основою серії «Єврейська графіка», виданої у Берліні у 1923 році. Антисемітська політика Росії унеможливила публікацію цієї серії на її території, але вона отримала визнання за кордоном.
Цей період став важливим етапом у творчому розвитку Натана Альтмана. Петербург надав йому платформу для самовираження, але водночас змусив стикнутися з викликами, пов’язаними з його єврейським походженням. Саме це штовхнуло митця до пошуків шляхів реалізації за межами Російської імперії.
Випадкова дружба
Говорячи про Натана Альтмана, не можна оминути його дружбу з видатною поетесою Анною Ахматовою. Дослідники Вінницького обласного художнього музею зазначають, що їхнє знайомство відбулося цілком випадково під час чергового перебування художника у Франції.
«Прогулюючись Парижем із письменником Іллею Еренбургом, Альтман помітив струнку вродливу жінку і, прийнявши її за француженку, голосно висловив своє захоплення. Яким же було їхнє здивування, коли вона російською мовою припинила потік компліментів на свою адресу. Це була Анна Ахматова, — розповідають дослідники. — З цієї випадкової зустрічі й почалася “безтурботна і чарівна дружба муз”».
Їхній зв’язок увічнився в одному з найвідоміших творів Натана Альтмана — портреті Ахматової, написаному в 1914 році. На картині поетеса зображена в жовтій східній шалі, подарунку її чоловіка Миколи Гумільова. Цей елемент надає образу загадковості й водночас тепла.
Фоном для портрета Альтман вибрав пейзаж, який, за словами дослідників, має подільські мотиви, близькі як художнику, так і самій Ахматовій. На картині квітучий бузок постає у вигляді блакитно-зелених кристалів. На думку деяких інтерпретаторів, ці кристали символізують поетичні роздуми Анни Андріївни, додаючи роботі особливої глибини.
Портрет мав великий успіх, ставши одним із символів епохи. Він експонувався на численних виставках і вважається «високим відображенням епохи». Ця робота не лише прославила Альтмана, але й закарбувала образ Ахматової як однієї з муз авангардного мистецтва початку ХХ століття.
Вибір майбутнього
Натан Альтман поступово захоплювався театром і новаторськими підходами до сценографії. Його дебют у цій сфері відбувся у 1916 році, коли він оформив виставу «Диво святого Антонія» Моріса Метерлінка для петроградського театру-кабаре «Привал комедіантів». Ця робота стала для нього першим кроком у світ театрального мистецтва, яке згодом посіло важливе місце у його творчості.
Після Лютневої революції 1917 року Альтман, як і багато діячів мистецтва, сподівався на зміни. Він став членом Союзу діячів мистецтв, вірячи, що нова епоха принесе свободу творчості та позбавить суспільство забобонів, расової ненависті й антисемітизму. Більшовики проголошували підтримку культурної різноманітності, що привабило багатьох представників єврейського мистецтва, серед них і Альтмана.
У 1918 році перед художником постала дилема: взяти участь у виставці в США чи залишитися працювати в Радянській Росії. Вирішальною стала його зустріч із наркомом освіти Анатолієм Луначарським, який активно підтримував авангардистів. У підсумку Альтман зробив вибір на користь роботи в новій радянській культурній системі.
Того ж року він приєднався до Державної комісії з освіти, а також став членом Колегії у справах мистецтв при Наркомосі, яка об’єднувала провідних представників авангарду, таких як Казимир Малевич і Василь Кандинський. Разом вони прагнули створити новий художній простір, що відповідав ідеалам революційної епохи.
Цей період став важливим у творчому житті Альтмана, закріпивши його не лише як художника-авангардиста, а й як активного учасника формування радянської мистецької політики.
Надія у майбутнє
Після Жовтневої революції 1917 року Натан Альтман активно підтримав нову владу, сподіваючись на докорінні зміни в суспільстві та культурі. Він долучився до оформлення революційних свят у Петрограді (1918) та Москві (1921–1928), працюючи над створенням нової візуальної мови радянської епохи.
Його перший масштабний проєкт у монументальній пропаганді відбувся під час святкування першої річниці революції. У цей день він перетворив площу Урицького (нині Двірцеву) на грандіозну сцену для святкових заходів.
Одним із ключових елементів оформлення став центральний вхід до Зимового палацу, який Альтман прикрасив великим панно із зображенням робітника та гаслом «Хто був ніким, той стане всім». На фасадах Головного штабу він розмістив банери з революційними закликами: «Заводи – робітникам» та «Земля – трудящим».
Оформлення площі вирізнялося футуристичним стилем із виразними кубістичними елементами. Альтман використав понад 50 000 м² червоного полотна, щоб створити ефектний візуальний простір, що символізував нову епоху. Він навіть вирішив проблему похмурої осінньої погоди: дерева на площі прикрасив зеленими геометричними фігурами, що символізували оновлення та революційний дух.
Його внесок у формування радянської естетики не залишився непоміченим. Альтман став лауреатом конкурсів на ескізи прапора РРФСР, печатки Раднаркому та перших радянських поштових марок. Його роботи стали знаковими для візуального стилю нової влади, хоча сам митець, ймовірно, не усвідомлював, що його творчість активно використовується для ідеологічної пропаганди.
Цей період став важливим у житті Альтмана, закріпивши його репутацію як новатора, що втілював революційні ідеї в мистецтві.
Радянська пропаганда
У 1921 році Натан Альтман зробив вагомий внесок у розвиток Музею образотворчого мистецтва при Наркоматі освіти РРФСР, очоливши його в один із найважливіших періодів становлення. Напередодні він привіз до Петрограда 63 роботи провідних авангардистів, серед яких були твори Казимира Малевича, Василя Кандинського, Павла Філонова та інших. Це значно поповнило експозицію музею, зробивши його ключовим осередком нового мистецтва.
Попри прихильність до авангардних напрямків, Альтман проявив себе і в реалістичному жанрі. У 1920 році він створив бронзове погруддя Володимира Леніна та підготував 250 ескізів його зображень, що згодом увійшли до окремого альбому. Саме йому належить перше скульптурне зображення Леніна, яке набуло міжнародної популярності, започаткувавши світову «ленініану».
Однак чимало його робіт зазнавали цензури та критики через те, що не відповідали суворим вимогам радянської ідеології. Це змусило митця зосередитися на сферах, які дозволяло тогочасне правління.
Одним із перших значних проєктів Альтмана у 1920 році став монумент Вільгельму Рентгену, встановлений у Петрограді. Цей пам’ятник був частиною більшовицького плану «монументальної пропаганди», спрямованого на популяризацію революційних ідей через публічне мистецтво.
Серед найвідоміших творів Альтмана є культова тарілка «Хто не працює, той не їсть», створена на основі його портрета Леніна. Цей зразок агітаційного фарфору став символом радянської пропаганди. Сам жанр агітфарфору був запозичений більшовиками у французів, які ще за часів Великої французької революції виготовляли посуд із політичними гаслами.
Більшовицька влада вміло адаптувала релігійні та історичні тексти під свою ідеологію, трансформуючи їх у пропагандистські гасла. Альтман, відомий своїм іронічним підходом, навряд чи сприймав це всерйоз. Його роботи, ймовірно, містили приховану сатиру, що суперечила дедалі примітивнішій офіційній пропаганді.
Цей період став для митця складним випробуванням, адже він змушений був балансувати між власним творчим баченням та ідеологічним контролем радянської влади.
Декорації для єврейського театру
У 1920-х роках Натан Альтман активно співпрацював із Державним єврейським театром у Москві, створюючи сценографію та костюми для його вистав. Його підхід до театрального мистецтва був новаторським: він поєднував кубістичні та конструктивістські форми, збагачуючи їх глибокою єврейською символікою. Завдяки цьому сцена перетворювалася на динамічне, візуально насичене середовище, що посилювало драматичний ефект постановок.
Однією з найвідоміших вистав, оформлених Альтманом, став «Король Лір». Він сміливо використовував яскраві кольори, геометричні мотиви та символічні деталі, які робили сценічний простір схожим на живий авангардний твір. Художник також працював над оформленням інших знакових постановок, зокрема «Отелло» та «Гамлет», демонструючи унікальне вміння переосмислювати класичні сюжети через призму сучасного мистецтва.
Його сценографія не лише вдихала нове життя у вистави, а й стала частиною ширшого мистецького руху, що прагнув оновити театральну естетику початку ХХ століття.
«Єврейське щастя»
Натан Альтман залишив свій слід не лише в театрі, а й у кінематографі. Він працював над художнім оформленням кінострічок, створюючи унікальні костюми та візуальні рішення, які додавали фільмам особливої виразності.
Серед його найвідоміших кіноробіт виділяється «Дон Кіхот», фільм, який здобув популярність далеко за межами Радянського Союзу. У цій картині Альтман виступив художником по костюмах, майстерно відтворивши атмосферу класичного роману Сервантеса через призму свого мистецького стилю.
Проте для нас набагато важливішим є інший кінопроєкт митця — «Єврейське щастя» (1925), створений за мотивами творів Шолом-Алейхема. Це німа стрічка, що яскраво передає колорит єврейського побуту та культури.
Саме завдяки сприянню Натана Альтмана частину сцен цього фільму було знято у Вінниці, в районі його рідної Єрусалимки. Її автентична архітектура та атмосфера органічно вписалися у кадр, надаючи стрічці справжнього відчуття життя єврейської громади початку ХХ століття.
Таким чином, навіть у кіно Альтман зумів залишити відбиток свого мистецького бачення, об’єднавши інноваційні підходи з глибоким зв’язком із власним корінням.
Зневага Росії
Як єврей, Натан Альтман усе життя стикався з упередженнями та обмеженнями. Під час Другої світової війни його евакуювали до Новосибірська, і повернутися до Ленінграда він зміг лише у 1948 році, отримавши відповідний дозвіл. Проте навіть у рідному місті межі його свободи визначали не лише географія, а й жорсткі рамки радянської ідеології.
Попри свій величезний внесок у розвиток мистецтва, звання заслуженого художника РРФСР Альтман отримав лише у 1959 році, коли йому виповнилося 70 років. А друга персональна виставка, яка відбулася у 1969 році, стала справжньою подією, адже минуло 43 роки з моменту його останньої великої експозиції.
Альтман помер у 1970 році в Ленінграді, проте ця подія залишилася майже непоміченою. Міська преса проігнорувала його смерть, не згадавши навіть у некрологах. Лише у 2000 році в Санкт-Петербурзі було встановлено меморіальну дошку на його честь.
Сьогодні його ім’я все частіше згадують у мистецьких дослідженнях, однак у багатьох статтях він фігурує як «відомий російський художник», тоді як його коріння і творчий шлях нерозривно пов’язані з Україною.
Чому Натана Альтмана не можна вважати російським художником
Попри те, що значна частина життя Натана Альтмана минула в Росії, його творчість глибоко вкорінена в єврейській та українській культурі. Він не приховував своєї ідентичності, і це знайшло відображення в його роботах. Водночас не можна заперечувати його внесок у радянську пропаганду, який став результатом вимушеного компромісу між мистецтвом і політичною реальністю.
Альтман був авангардистом, що виходив за межі будь-яких національних рамок. Його стиль формувався під впливом кубізму, конструктивізму та інших міжнародних мистецьких течій, завдяки чому його роботи стали частиною світового мистецтва.
Однак варто згадати і про дискримінацію, яку він зазнавав у Радянському Союзі через своє єврейське походження. Радянська влада прагнула розчинити його творчість у «загальнорадянській» культурі, нівелюючи національну ідентичність. Проте ці спроби не змогли стерти українське, єврейське та авангардне коріння Альтмана, яке залишилося невід’ємною частиною його унікальної мистецької спадщини.
