Люди скупчуються на вулицях Москви, біля Кремля та Червоної площі, 30 грудня 2024 року Люди скупчуються на вулицях Москви, біля Кремля та Червоної площі, 30 грудня 2024 року

Чи несуть пересічні росіяни відповідальність за війну в Україні?

Думки

Приписувати провину цілій нації може бути важко сприйняти, але світ не може ігнорувати співучасть російського народу у війні в Україні.

Політики та громадські діячі на Заході часто називають війну в Україні «війною Володимира Путіна». Очевидно, існує бажання уникнути відчуження російського народу, не покладаючи на нього відповідальність за війну. Аналогічно, багато представників російської опозиції, зокрема деякі з її найвидатніших членів, дотримуються тієї самої тенденції. Володимир Кара-Мурза, який провів понад два роки у в’язниці як політичний в’язень, постійно виступає проти звинувачення російського народу у цій війні. Юлія Навальна, вдова лідера російської опозиції Олексія Навального, вважає, що росіяни, які підтримують війну, становлять незначну меншину. Після чотирьох років війни ця точка зору дедалі більше суперечить реальності. Немає сенсу заперечувати, що значна частина російського суспільства чітко й щиро підтримує війну Росії проти України.

Перед тим, як понад три десятиліття тому я переїхав до Сполучених Штатів, я викладав історію в одній із найкращих середніх шкіл Санкт-Петербурга — школі № 210. Розташована в самому центрі цього прекрасного міста, за п’ять хвилин ходьби від Ермітажу, ця школа дала освіту багатьом видатним російським діячам: митцям, науковцям та кінорежисерам. На початку 1990-х років тут було створено ексклюзивну програму середньої освіти з акцентом на літературу та історію.

Після років звільнення, пов’язаних із зближенням Горбачова та Рейгана, той період став одним із найвільніших у російській історії. Зі своїми учнями, які вважали себе інтелектуальною елітою, я міг відкрито говорити про найтемніші сторінки російської історії: імперіалізм, геноциди, антисемітизм, ГУЛАГ та депортації цілих народів. Спраглі інтелектуального зростання, вони з пристрастю вивчали історію. Багатьох зачарувала західна цивілізація, особливо Сполучені Штати. Дійсно, на той час Росія та США були на шляху до того, щоб стати партнерами, якщо не друзями. 17 червня 1992 року тодішній президент Росії Борис Єльцин завершив свою промову на спільному засіданні Конгресу США словами: «Боже, благослови Америку та Росію».

Окрім випадкового листування та однієї зустрічі, я не підтримував зв’язку з цими студентами. Проте я відчував, що ми були й назавжди залишимося на одному боці історії. Наприкінці лютого 2022 року, після того як Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, я був шокований, дізнавшись, що багато хто з них підтримував війну — і робив це з пристрастю та переконанням. Я також усвідомив, що в умовах диктатури, де не можна довіряти опитуванням громадської думки (які, втім, показують високий рівень народної підтримки війни), саме ці особисті спостереження є найкращим показником настроїв суспільства в цілому. Якщо в центрі Санкт-Петербурга, який завжди вважався культурною та прозахідною столицею Росії, значна кількість фінансово успішних і високоосвічених людей підтримує відверту агресивну війну, чого ж слід очікувати від решти країни?

Російські громадські діячі, які підтримують війну в Україні

Жахлива реальність полягає в тому, що, незважаючи на понад чотири роки жорстоких поразок російських збройних сил і сотні тисяч жертв, багато хто серед російської освіченої еліти все ще щиро підтримує російську війну проти України. І не заради грошей, не заради розголосу і навіть не через страх перед президентом Путіним — а тому, що це їхні справжні переконання і, як вони вважають, заради Росії та її майбутнього.

Розглянемо погляди двох видатних російських митців та громадських діячів: альтиста та диригента Юрія Башмета та кінорежисера Володимира Бортка.

Юрій Башмет — один із найбільш титулованих і шанованих класичних музикантів Росії. Маючи численні престижні нагороди, зокрема датську премію Соннінга (1995), італійський Орден за заслуги (2000), французький Орден Почесного легіону (2003) та премію «Греммі» (2008), Башмет, безсумнівно, міг би переїхати на Захід. Він не тільки цього не зробив, але й постійно висловлював підтримку Путіну та російській війні проти України. Одного разу, отримуючи нагороду особисто з рук Путіна, Башмет без тіні сорому заявив, що щиро любить російського президента, від чого навіть Путін відчув себе ніяково. В одному зі своїх останніх інтерв’ю Башмет заявив, що готовий взяти до рук зброю й воювати за Росію в Україні.

Володимир Бортко — один із найпопулярніших російських кінорежисерів. Народившись у Москві та виростивши в Києві, Бортко зняв кілька високо оцінених фільмів, відомих своєю видатною кінематографією, чудовими акторами та глибоким змістом. Бортко не лише підтримує війну, а й вважає, що найкращим результатом війни буде «визволення» всієї України, особливо його улюбленого Києва, який він вважає суто російським містом.

Цікаво, що найвідомішою роботою Бортка є фільм «Серце собаки» (1988) — екранізація однойменного роману Михайла Булгакова, російського письменника, який, як і Бортко, виріс у Києві. Фільм є глибокою сатирою на радянські спроби соціальної інженерії. Головний герой, московський професор-медик, пересаджує бездомному собаці людські органи, перетворюючи його на людину, яка уособлює всі найгірші риси радянської культури.

Огида до поведінки свого творіння змушує лікаря вирішити перетворити цю людину назад на собаку. Підтекст історії полягає в тому, що неможливо створити нову радянську людину з неосвіченого пролетаріату. Як не дивно, але передача такого глибокого антикомуністичного послання через мистецтво не завадила Борткові прийняти найгірше з найгіршого російського імперіалізму.

Ці приклади не вирвані з контексту. Вони ілюструють набагато ширшу закономірність. Навіть серед росіян, які проживають за кордоном, значна частина голосує за Путіна. Наприклад, за офіційними даними, на президентських виборах 2024 року Путін отримав голоси російських емігрантів у Німеччині та США.

Зеніт російського націоналізму

Через понад три десятиліття після розпаду Радянського Союзу Росія не лише пройшла повне коло, повернувшись до своєї тоталітарної та імперської ідентичності, а й дійшла до найгіршої форми націоналізму за всю свою історію. За часів Путіна Росія сприймає себе як цивілізаційну державу, коріння якої сягає Монгольської імперії, Київської Русі та Візантії. Російська винятковість є плідною: вона зображує російську історію як безперервну низку величних досягнень без жодних провин.

Усі війни Росії тепер подаються як справедливі, а слова «колонізація» та «завоювання» замінюються на «дослідження» та «інкорпорація». Іншими словами, Кавказ, Центральна Азія та Сибір не були ані колонізовані, ані завойовані; їх нібито досліджували, приєднали та цивілізували. Цей лінгвістичний зсув означає пряме й безжальне повернення до найбільш імперіалістичної риторики царської епохи. Навіть радянські лідери не вживали такої мови — принаймні офіційно.

За чверть століття правління Володимира Путіна російська держава індоктринувала своїх громадян цією версією російської історії. Наприклад, такі високопоставлені громадські діячі, як патріарх Кирило та прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков, тепер стверджують, що Росія ніколи в своїй історії не нападала на жодну іншу країну.

Однак навіть такого масштабу пропаганди та відвертої брехні Кремлю під час війни було замало. Незабаром після повномасштабного вторгнення в Україну російський уряд ввів до навчальних програм середніх та старших шкіл обов’язкові уроки патріотизму, так звані «важливі розмови», спрямовані на виправдання російської війни проти України. Оскароносний документальний фільм «Містер Ніхто проти Путіна» найяскравіше зафіксував цей жахливий проект.

Зусилля Кремля зустріли відгук у російського народу, оскільки вони пробудили дві історично вкорінені російські настрої: винятковість та месіанство — риси, які, як виявилося, у пізньорадянські та ранні пострадянські роки були не мертвими, а лише приспаними. У рамках цього проєкту, а в деяких випадках під особистим патронатом Путіна, російський уряд реабілітував і возвеличив спадщину деяких із найконсервативніших і найреакційніших російських мислителів: Микола Данилевський (1822–1885), Костянтин Леонтьєв (1831–1891), Іван Ільїн (1883–1954) та Лев Гумільов (1912–1992).

Цих людей об’єднувала їхня ненависть до демократії та лібералізму. Як стверджував Костянтин Леонтьєв у своїй праці «Візантінізм і слов’янизм» (1875), «ані польське повстання, ані селянське повстання… не могли б завдати Росії стільки шкоди, скільки могла б завдати дуже мирна, дуже законна демократична конституція».

Яке почуття провини відчувають росіяни через війну в Україні?

Лідер російської опозиції Кара-Мурза любить цитувати Ганну Арендт, єврейську німецько-американську історичку та філософиню, яка виступала проти поняття колективної провини. На основі свого репортажу про суд над Адольфом Ейхманом, високопоставленим нацистським офіцером та одним із архітекторів Голокосту, Арендт ввела в ужиток відомий вислів «банальність зла» — ідею про те, що, здавалося б, звичайні люди можуть скоювати жахливі злочини, просто виконуючи накази та слідуючи суспільним тенденціям. Провина, на думку Арендт, є глибоко індивідуальною, а не колективною. «Там, де винні всі, в кінцевому рахунку нікого не можна засудити», — писала вона. Варто зазначити, що аргументи Арендт зазнали критики в Ізраїлі та в інших країнах, особливо з боку тих, хто пережив Голокост.

Звісно, не можна звинувачувати цілу націю у спричиненні війни. Проте можна звинуватити значну частину нації у співучасті у війні. І той факт, що провина є індивідуальним почуттям, не виключає її перетворення на колективну, якщо значна кількість людей її приймає — свідомо чи під тиском. У цьому випадку мені здається більш доречною точка зору німецько-швейцарського психіатра та філософа Карла Ясперса. Ясперс розрізняв чотири типи провини: кримінальну, політичну, моральну та метафізичну. Якщо застосувати ідеї Ясперса до війни в Україні, то звинувачення висунуто б проти мільйонів росіян.

Політичне та військове керівництво Росії, яке стоїть за рішенням про вторгнення в Україну та керує щоденними військовими операціями на її території, а також росіяни, які скоюють військові злочини в Україні, і, можливо, ті росіяни, які добровільно підписали контракти з Збройними силами Росії, повинні нести кримінальну відповідальність. Провідні медійні пропагандисти та громадські інтелектуали, які виступають на підтримку війни проти України та виправдовують її, перебувають у тій самій ситуації, оскільки несуть пряму відповідальність за ідеологічну обробку населення.

Російські громадяни, такі як мої колишні учні середньої школи, які висловлюють підтримку війні, та ті громадяни, які мовчки голосують за Путіна, несуть моральну провину, оскільки їхні вчинки лежать на їхній совісті. Вони також несуть політичну провину, оскільки політична провина охоплює не лише вчинки державних діячів, а й вчинки пересічних громадян.

Широка міжнародна спільнота — політики, громадські діячі, підприємці та всі ті, хто тим чи іншим чином надавав Путіну та його поплічникам владу протягом останнього чверті століття, — несе метафізичну провину. Як пояснював Ясперс, цей вид провини полягає в тому, що «між людьми як людськими істотами існує солідарність, яка робить кожного співвідповідальним за кожне зло та кожну несправедливість у світі, особливо за злочини, скоєні в його присутності або з його відома».

Кримінальну провину можна встановити лише в суді, проте моральну, політичну та метафізичну провину можна і потрібно визнавати індивідуально. Я, безперечно, визнаю свою особисту провину за погляди та дії тих моїх колишніх студентів, які підтримують війну Росії проти України.

Джерело: nationalinterest.org

🌍 Як світ пише про Україну?

Ми збираємо новини з Reuters, BBC, Bloomberg та інших світових ЗМІ.
Коротко, факти, без фейків та зайвого галасу.

👉 Підписуйтесь у Telegram