Як у переговорах, так і на полі бою Росія та Україна опинилися в глухому куті

Це наче дві театральні вистави, що розгортаються пліч-о-пліч перед єдиним глядачем. Мирний процес, пов’язаний із російським вторгненням в Україну, зайшов у вражаючий глухий кут.

На одній сцені європейські союзники та Київ намагаються перетворити вимоги та погрози США на щось схоже на план, який міг би задовольнити президента Дональда Трампа.

На іншій — Кремль розігрує свою власну виставу: посланець Кирило Дмитрієв пропонує бізнес-можливості, покликані зацікавити меркантильного президента США, ще більше втягнути його в орбіту Москви та дозволити Росії продовжувати повільне просування на фронті.

Посланці Трампа, Стів Віткофф і Джаред Кушнер, метушаться між цими двома «виставами». Проте обидві сюжетні лінії залишаються окремими й зневажливими одна до одної, і розв’язки поки що не видно. Коли Трамп говорить про угоду з Росією, один факт переважає всі інші: для Москви мир — це, по суті, перемога. Кремль відверто висловлює свої вимоги, навіть у їх найменш максималістській формі.

Президент Росії Володимир Путін хоче, щоб Україна віддала Донбас без подальших бойових дій.

Він також давно розглядає можливість демілітаризації України, зобов’язання ніколи не вступати до НАТО та зміну керівництва в Києві — все це є нереальним або неможливим у воєнний час.

Тому головний прагматик Росії визначив Донбас як досяжну мету переговорів, тоді як тиск на Київ з метою змусити його піти на поступки посилюється.

Чому ж Зеленський просто не поступається?

Причин для цього стає дедалі більше, оскільки те, що залишилося від Донбасу, з кожним днем стає все менш придатним для життя. Російські дрони кружляють над Краматорськом, найбільшим населеним пунктом, цілодобово полюючи на цивільних. Слов’янськ, Добропілля та Костянтинівка — це або руїни, або цілі для російських плануючих бомб: місця великого військового значення, де цивільне життя практично не існує.

Проте найпереконливіше пояснення того, чому Україна не може просто покинути Донбас, прозвучало від нікого іншого, як від радника Трампа з питань національної безпеки та можливого наступника — Марко Рубіо.

«Росія контролює всі території Донецької області, за винятком 11 %, тоді як Україна описує решту як «оборонну лінію, в якій вони закріпилися», — сказав він у інтерв’ю Breitbart News.

«Вони стверджують, і військові стратеги погоджуються з цим, що це остання лінія оборони… Звідти до Києва — лише прямий шлях».

Він додав, що Росія насправді не просувається вперед і тому перейшла до «застосування надзвичайних страждань щодо народу України через удари дронів, удари балістичними ракетами, намагаючись знищити їхню енергетичну інфраструктуру, їхнє електропостачання».

Україна, у свою чергу, завдає ударів по російських нафтопереробних заводах.

Він визнав зусилля Кушнера та Віткоффа, але зрештою зробив висновок: «Ми хотіли б, щоб війна закінчилася, але, зрештою, у нас є й інші пріоритети по всьому світу, на яких ми також зосереджуємося».

У вівторок Рубіо провів 45 хвилин у телефонній розмові із Зеленським, що свідчить про те, що він, можливо, більше зацікавлений у результаті, ніж це випливає з його заключного зауваження.

Але його знижені очікування відображають реальність цих двох окремих «миротворчих виступів» на сцені. Україна хоче вижити; Росія хоче перемогти і досі вірить, що зможе це зробити.

Якщо навіть один із найрозсудливіших людей у Білому домі вважає мир у кращому разі малоймовірним, то чого ж вдалося досягти за останні 10 днів напруженості у відносинах між США та Україною?

Чи наблизив це Трампа до угоди, якої, за його словами, він прагне?

Трамп запропонував вражаючий набір проросійських стимулів, щоб схилити Москву до миру, умови якого він ще навіть не визначив.

Це виглядає як тиск заради самого тиску — і на безпосередню користь Путіна.

Список подарунків Трампа Москві є значним: раптова угода щодо дизельного палива, яка, ймовірно, принесе мільярди до військової скарбниці Путіна; енергетичне перемир’я (односторонньо оголошене Трампом і, судячи з усього, невідоме жодній зі сторін), яке на кілька днів уповільнило українські удари по російських нафтопереробних заводах.

Були також обмеження щодо життєво важливої технології Starlink, що вплинуло на оборонні та наступальні операції України; обмеження обміну розвідданими, через що Україна щонайменше кілька ночей залишалася без попередження про атаки балістичними ракетами; та неодноразові заклики до Зеленського піти у відставку.

Додайте до цього тривале, що триває вже кілька місяців, припинення фінансової підтримки України з боку США, через що зараз за військову допомогу платить Європа.

Якби Путін міг визначати політику США, вона, мабуть, виглядала б саме так.

Виступаючи на прес-конференції в Осло після особистої зустрічі з Віткоффом та віртуальної зустрічі з Кушнером, Зеленський висловив сподівання на те, що Рубіо незабаром надасть позитивну відповідь щодо американської системи протиповітряної оборони «Патріот» та «Starlink», водночас зазначивши, що його країна «вдячна за те, що обмін розвідданими» зі Сполученими Штатами «тепер працює».

Віткофф завтра вирушає до Росії, і поки що залишається незрозумілим, що саме він презентуватиме Путіну.

Чому саме зараз?

Політична шкода, яку Трамп завдає собі та своїм колегам-республіканцям напередодні проміжних виборів, є очевидною. Дехто намагається дистанціюватися від цього глибоко антиамериканського шквалу проросійських заходів. Не менш вражаючим є те, наскільки нежиттєздатними чи непрактичними є багато з цих заходів.

Угода щодо дизельного палива не призведе до швидкого зниження цін на заправках у США, а європейські обмеження, ймовірно, зменшать обсяг коштів, які Путін зможе отримати.

Енергетичне перемир’я було короткочасним, абсурдним і ще більше підірвало довіру до Трампа.

Обмеження щодо «Starlink», «Starshield» — військової версії «Starlink», що контролюється урядом США, — та обміну розвідданими, здається, то з’являються, то зникають, залишаючи українські війська в скрутному становищі, тоді як Рубіо повторює заперечення Трампа щодо того, що будь-які такі обмеження взагалі коли-небудь існували.

Ця бурхлива і незрозуміла активність має сенс лише крізь призму американської політики. Вона спрямована на те, щоб завоювати прихильність світу після проміжних виборів. Зеленський відмовився від міфу, що підлабузництво перед Трампом дає результат. Україна емоційно краще пристосувалася до думки про втрату підтримки США та необхідність діяти самостійно, усвідомлюючи, що виживання важливіше за дружбу з мінливими США.

Європа розуміє, що зараз залишилося обмежене вікно, протягом якого Трамп може завдавати шкоди, і що будь-що, що буде далі, буде кращим. Навіть якщо ситуація залишиться такою самою, принаймні Європа та Україна матимуть більше часу, щоб підготуватися до самостійного шляху.

Найбільше занепокоєння викликають вибір часу та мислення Трампа. Він лише завдає шкоди своїй партії та своїй спадщині.

Але оскільки республіканці все ще контролюють Палату представників і Сенат, а передвиборча гонка 2028 року на його наступника ще не розпочалася повною мірою, можливо, він розглядає це як свій останній момент без обмежень, щоб практичним чином висловити свою симпатію до людини, яка, судячи з усього, є для нього, як для президента США, дивно важливою: Володимира Путіна.

Джерело: edition.cnn.com