Одержимість Путіна ідеєю «денацифікації» України унеможливлює мир

Поки західні лідери продовжують розмірковувати над можливим компромісним миром між Москвою та Києвом, президент Росії Володимир Путін не приховує, що залишається повністю відданим так званій «денацифікації» України.

Виступаючи на початку червня на провідному російському заході — Санкт-Петербурзькому міжнародному економічному форумі — Путін вкотре висловив упевненість, що всі військові цілі Росії в Україні будуть досягнуті, включаючи «денацифікацію» країни.

Рішучість Путіна «денацифікувати» Україну зводить нанівець спроби представити російське вторгнення як просте захоплення територій.

Це також допомагає пояснити, чому не відбулося жодного суттєвого прогресу в напрямку переговорного врегулювання для припинення війни, незважаючи на понад рік мирних ініціатив під егідою США.

Хоча президент США Дональд Трамп інколи підходив до мирного процесу як до геополітичної угоди з нерухомістю, на сьогодні має бути очевидним, що Путін воює не за додаткові території в Україні, а прагне повністю знищити українську державність.

Спроби Росії очорнити українців як «нацистів» не є новими і безпосередньо пов’язані з кремлівською пропагандою часів Другої світової війни, яка зображувала українських антирадянських бійців як фашистів.

Ця тенденція тривала протягом усього періоду «холодної війни» і глибоко вкоренилася в російській суспільній свідомості, причому ярлик «нацист» регулярно навішували на будь-кого, хто виступав за незалежну українську державу або протистояв тотальній русифікації, що відбувалася в Україні за радянської влади.

Путін відродив міф про «нацистську Україну» в сучасну епоху і використовує його як зручне прикриття для свого ескалаційного походу, спрямованого на знищення української незалежності.

У перші роки правління Путін, судячи з усього, дійшов висновку, що повторне завоювання України є необхідним для того, щоб зупинити імперський відступ Росії та повернути статус наддержави, втрачений серед принижень, пов’язаних із розпадом СРСР.

Відтоді кремлівська пропагандистська машина невпинно демонізує українців, називаючи їх нацистами, і ототожнює український патріотизм із фашизмом, щоб делегітимізувати незалежну Україну та підготувати ґрунт для подальшого підкорення країни.

Коли 24 лютого 2022 року колони російських танків перетнули український кордон, Путін, як і слід було очікувати, проголосив «денацифікацію» головною метою вторгнення.

Справжнє значення путінської «денацифікації» незабаром стало надто очевидним.

Протягом тижнів після початку повномасштабного вторгнення у контрольованих Кремлем російських державних ЗМІ з’явилася низка статей, у яких розкривалася моторошна реальність: «денацифікація» насправді означала «деукраїнізацію» та зникнення України як незалежної держави.

Це було логічним продовженням часто повторюваної Путіним позиції про те, що українці — це росіяни («один народ»), а також його заяви в перший день вторгнення про те, що Україна є «невід’ємною частиною» історії, культури та духовного простору Росії.

На території України дії російської окупаційної армії точно віддзеркалювали геноцидну антиукраїнську риторику Путіна.

У районах України, захоплених Кремлем з 2022 року, російські окупаційні власті систематично намагаються стерти всі сліди української державності, мови, культури та національної ідентичності, затримуючи й ув’язнюючи всіх, хто потенційно може висловити незгоду.

Слідчі Організації Об’єднаних Націй класифікували ці масові арешти як злочин проти людяності.

Наратив Путіна про «денацифікацію» знайшов широкий відгук серед російської аудиторії, проте міжнародна спільнота проявила значно менший ентузіазм.

Як політики, так і науковці засудили спроби Кремля привласнити собі пам’ять про боротьбу проти Адольфа Гітлера під час Другої світової війни, а такі установи, як Музей Аушвіца та Меморіальний музей Голокосту США, публічно визнали твердження Росії неправдивими.

Навіть найпалкіші прихильники Путіна на Заході не наважуються підтримати наратив про «українських нацистів».

Після свого інтерв’ю з Путіним у 2024 році американський медіа-діяч Такер Карлсон назвав заяви російського правителя про українських нацистів «одним із найдурніших висловлювань, які я коли-небудь чув». Карлсон добре відомий тим, що безкритично поширює кремлівську пропаганду, але він, очевидно, відчув необхідність дистанціюватися від нацистських наклепів Путіна.

«Це спосіб назвати людей злими. Я вважав це дитячим», — прокоментував він.

Події Центру «Євразія»

Спроби Кремля зобразити сучасну Україну як нацистську державу не підкріплені жодними хоч трохи переконливими доказами, а натомість зосереджуються майже виключно на співпраці під час Другої світової війни між українськими повстанцями та німецькими окупаційними військами.

Насправді наявні дані підтверджують, що ультраправі політичні партії ніколи не користувалися популярністю серед українських виборців.

Це стає цілком очевидним після побіжного аналізу останнього виборчого циклу в країні, що передував повномасштабному вторгненню 2022 року.

Президентські та парламентські вибори 2019 року відбулися в той час, коли Україна вже п’ять років перебувала у стані війни з Росією.

Тисячі людей загинули, а мільйони стали переселенцями, і російська загроза нависала над усією виборчою кампанією.

Незважаючи на ці екстремальні умови, російськомовний єврейський кандидат Володимир Зеленський здобув перемогу на президентських виборах з величезною перевагою.

Доля націоналістичних кандидатів країни є ще більш показовою.

Розчаровані роками невдач на виборах, численні ультраправі політичні партії України домовилися утворити коаліцію для парламентських виборів літа 2019 року та спробували вести передвиборчу кампанію під єдиним прапором.

Незважаючи на цю безпрецедентну консолідацію, вони набрали лише 2,15 відсотка голосів і значно не дотягли до прохідного бар’єру.

Постійні виборчі поразки українських ультраправих політиків створили для Кремля серйозну пропагандистську проблему.

Як зобразити своїх ворогів нацистами, коли вони переважно голосують за єврейського кандидата і відкидають націоналістичні партії?

Москва відреагувала на це посиленням пропаганди та ще глибшим зануренням у огидний світ антисемітських змов.

Навесні 2022 року, коли світ намагався осмислити масштаби російського вторгнення, італійські журналісти запитали міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, як Україна може бути нацистською державою, якщо в країні є обраний народом лідер єврейського походження.

На це логічне запитання Лавров відповів, стверджуючи, що Гітлер теж мав «єврейську кров». Його ганебна відповідь викликала міжнародне обурення і вимагала особистого втручання Путіна для відновлення відносин з Ізраїлем.

Цей прикрий інцидент підкреслив абсурдність спроб Москви виправдати агресивну війну, спираючись на безпідставні твердження про уявну нацистську загрозу.

Є багато підстав для висновку, що Путін не зацікавлений у мирі.

Його нескінченні тактики затягування під час переговорів під егідою США є очевидним доказом цього, як і його часті спроби висувати нові вимоги та періодичні зауваження про те, що Зеленський не має легітимності для підписання будь-якої мирної угоди.

Але найяскравішим сигналом є постійна наполегливість Путіна на тому, що Україна має бути «денацифікована».

Будь-хто, хто хоча б трохи знає про російську ментальність, підтвердить: жоден кремлівський лідер не може сподіватися укласти мир з противниками, яких він спочатку назвав нацистами.

Навпаки, неодноразове використання цієї надзвичайно провокаційної риторики є безсумнівною декларацією священної війни, яка за визначенням має бути доведена до переможного завершення.

Незмінна відданість Путіна «денацифікації» України відображає його непримиренну опозицію до української державності та його переконання, що Росія повинна відновити контроль над країною, аби відродити власну велич.

Доки його не змусять відмовитися від цих імперських амбіцій, будь-які розмови про компромісний мир є ілюзорними.

Джерело: www.atlanticcouncil.org