Волинський князь Костянтин Острозький здобув одну з найвеличніших перемог польсько-литовських військ над Московією, хоча ще кілька років тому перебував у московському полоні.
Він став першим, хто довічно очолив війська Великого князівства Литовського. Його авторитет був настільки високим, що, немов король, він мав право завіряти документи червоною восковою печаткою і, всупереч заборонам для православних, обіймати найвищі державні посади у Королівстві Польському.
3 грудня 1514 року вулиці Вільна (сучасний Вільнюс) ожили під звуки гармат і дзвонів: Костянтин Іванович Острозький урочисто в’їжджав у місто. Його супроводжувало військо, а за ними, дріботячи у ланцюгах, ішли московські вельможі та князі — трофеї перемоги під Оршею. Так столиця Великого князівства Литовського святкувала тріумф свого героя.
Через тринадцять років українського полководця з подібним тріумфом зустрічали в іншій європейській столиці — Кракові. Туди він привів полонених татар після блискучої перемоги під Ольшаницею на Київщині.
Як православний князь з України зміг стати гетьманом війська, успішним державним діячем і водночас меценатом православ’я в католицькій державі? Історія Костянтина Острозького — це історія сміливості, політичної мудрості та непохитної віри, що залишила слід у пам’яті не лише свого народу, а й усієї Європи.
Початок буремного шляху
Костянтин Іванович Острозький народився близько 1460 року на Волині — землі прикордонній, загартованій війнами і постійною боротьбою за виживання. Його дитинство рано затьмарила втрата батьків, і доля змусила швидко подорослішати. Він зростав у світі, де честь вимірювалася вірністю, а майбутнє — силою меча.
Свою військову службу князь розпочав за правління Яна I Ольбрахта. Молодий волинський аристократ швидко проявив себе як здібний воїн і командир. Уже перші походи принесли йому славу і довіру правителя.
Переломним моментом стала кампанія 1497 року. Після перемоги біля Очакова над військами кримського хана Мехмеда I князь отримав найвищу військову посаду держави — став Великим гетьманом Литовським. Це призначення, датоване 10 серпня 1497 року, зробило його фактичним головнокомандувачем армії Великого князівства Литовського. Відтоді саме на його плечі лягла відповідальність за безпеку величезних територій — від литовських лісів до українських степів.
Полон, присяга і втеча: випробування, що змінило Острозького
Життя Костянтина Острозького було не лише низкою тріумфів. Історія випробувала його і гіркотою поразки, і приниженням полону. У 1500 році, на берегах річки Ведроша, московське військо розгромило союзну литовсько-польсько-руську армію, яку він очолював. Сам гетьман опинився в руках ворога. Попереду були майже сім років неволі.
У Москві він не був звичайним бранцем. Його утримували як почесного в’язня — без кайданів, але й без свободи. Після перемир’я 1503 року більшість полонених повернулися додому. Та не Острозький. Його ім’я мало надто велику вагу, щоб просто відпустити. Московський правитель Василій III прагнув іншого — не тіла, а вірності. Від князя вимагали присяги.
І він її склав у 1506 році.
Слова тієї клятви були урочистими і страшними водночас. Він присягав небом і землею, власною честю і навіть долею своїх нащадків, що служитиме московському володарю. Здавалося, один із найвидатніших воїнів Великого князівства Литовського схилився перед ворогом.
Але це була лише частина його задуму.
Присяга стала ключем до свободи. Здобувши довіру, Острозький дочекався слушного моменту і у 1507 році зміг втекти. Він повернувся додому — не зламаний, а змінений.
Історики вважають, що саме цей момент став переломним у його житті. Відтоді князь прагнув спокутувати гріх порушеної клятви. Його побожність стала глибшою і видимішою. Він почав активно зводити храми, підтримувати православні святині, фінансувати їхнє життя. Те, що раніше було частиною його обов’язку, тепер стало частиною його внутрішньої потреби.
Іронія долі полягала в тому, що навіть у неволі він залишався воїном. Перебуваючи на службі московського правителя, Острозький брав участь у військових походах і мав змогу зблизька вивчити сильні й слабкі сторони московського війська. Він бачив, як воно воює, як мислять його воєводи, як діє у наступі й обороні. Ці знання згодом стали його невидимою зброєю.
Саме вони допомогли йому через роки розгромити московитів під Оршею.
Навіть архітектура храмів, які він зводив після повернення, несла на собі відбиток пережитого. У їхніх формах дослідники помічають риси, навіяні московською традицією — мов тінь минулого, яка назавжди залишилася поруч із князем.
Полон не зламав Костянтина Острозького. Він загартував його віру, загострив розум і перетворив на полководця, який уже ніколи не воював лише мечем — він воював досвідом, пам’яттю і волею.
Король Сигізмунд I Старий не лише пробачив йому вимушену присягу, а й підтвердив свою довіру. 4 грудня 1507 року Острозький отримав право довічно володіти монастирем Святого Миколая у Жидичин. Це був не просто дарунок — це був знак того, що князь знову став одним із головних опор держави.
Попереду на нього чекали нові битви і славетні перемоги.
Битва під Оршею
У 1513 році між Великим князівством Литовським і Московією знову спалахнула війна. Це було не просто чергове прикордонне протистояння — це була боротьба за контроль над руськими землями і за політичну першість у Східній Європі. На чолі литовсько-руського війська знову став Костянтин Острозький — полководець, який уже знав силу московської армії і ціну поразки.
Вирішальний момент настав 8 вересня 1514 року поблизу міста Орша. Саме там зійшлися дві армії — московська, очолювана воєводами Іван Челяднін і Михайло Голиця, та військо під проводом Острозького. Попри чисельну перевагу противника, гетьман діяв холоднокровно і розважливо.
Московське військо розпочало наступ із удару по лівому флангу союзників. Атака була стрімкою, але її вдалося відбити. Воєвода Іван Челядін, впевнений у своїй чисельній перевазі, прагнув відкритого зіткнення. І саме тоді Острозький зробив те, чого ворог не очікував: він наказав відступати.
Це виглядало як слабкість. Московити кинулися навздогін, переконані, що перемога вже близька. Але це була пастка.
Коли переслідувачі втягнулися у вигідну позицію, з укриттів загриміли гармати. Вогонь артилерії розірвав лави наступаючих, посіявши смерть і хаос. Цей удар став сигналом — союзне військо перейшло у рішучу контратаку. Московські полки захиталися, а потім паніка, мов хвиля, накрила їхні ряди.
До самого заходу сонця 8 вересня 1514 року воїни Острозького переслідували розбитого ворога. Полоненими стали шість із одинадцяти московських воєвод, серед них і сам Іван Челядін. Разом із ними — понад шістсот представників знаті, бояр, чиї імена назавжди залишилися у хроніках як свідчення масштабності цієї перемоги.
Європа була вражена.
Вже за кілька днів папський легат Якуб Пізон у листі назвав Острозького «найвидатнішим полководцем нашого часу» і порівняв його з Ромулом — легендарним засновником Риму. Поети складали панегірики, ставлячи його поруч із великими полководцями античності — Сципіоном і Ганнібалом.
Один із німецьких часописів описав символічний момент перед початком битви: гетьман першим переправився через ріку верхи на коні й, піднявши руку, осінив військо знаком хреста. Це був не лише жест віри — це був жест впевненості. Жест людини, яка знала: попереду — перемога.
Православні святині Острозького — кам’яний маніфест віри і перемоги
Після тріумфу під Оршею король Польщі та великий князь литовський Сигізмунд Старий щедро винагородив свого полководця.
Він остаточно закріпив за собою титул Великого гетьмана литовського — найвищу військову посаду держави, що давала право керувати всіма збройними силами Великого князівства Литовського. Водночас гетьман отримав ще одну ключову державну посаду — воєводи Троцького, ставши намісником стратегічно важливого регіону з центром у місті Троки. Ця посада була не лише почесною, а й надзвичайно впливовою: вона ставила Острозького в один ряд із наймогутнішими магнатами держави та фактично робила його однією з опор великокнязівської влади. Відтепер він був не лише переможцем на полі бою, а й людиною, від рішень якої залежала безпека всієї країни.
Але для Костянтина Острозького найважливішими були не титули і не землі. Монарх дав йому дещо більше — право збудувати православні храми у столиці держави, у самому серці Вільнюс. Так князь виконав обітницю, яку дав перед битвою — якщо вистоїть, якщо переможе, він увічнить цю перемогу не лише у хроніках, а й у камені.
Незабаром над містом піднялися мури двох святинь — церква святого Миколая та церква святої Трійці. Їхні силуети стали символами православної присутності у католицькій столиці. Майже століття вони залишалися архітектурними домінантами міста — мов мовчазне нагадування про силу віри та силу перемоги. Лише згодом, коли навколо Ратушної площі почали виростати католицькі костели, їхній голос у камені став одним із багатьох. Але пам’ять про того, хто їх збудував, залишилася.
Та найближчим до серця князя був інший храм — родинна святиня у його рідному Острог. За королівським дозволом там постав Богоявленський собор — величний і строгий. За словами доктора архітектури Петро Ричков, ця споруда стала найвизначнішою церковною новобудовою Волині, Галичини та Поділля свого часу. Вона уособлювала не лише релігійну відданість, а й амбіцію роду, що усвідомлював свою історичну місію.
Неподалік, у Межиріч, Острозький звів ще одну святиню — Троїцьку церкву. Вона постала серед волинських пагорбів як духовний бастіон, як молитва, висічена в камені.
Ці храми були більше, ніж архітектурою. Вони стали подякою за перемогу під Оршею. Подякою за життя, за врятовану землю, за майбутнє.
Костянтин Острозький перемагав не лише на полі бою. Він перемагав і час — залишаючи після себе не руїни війни, а святині, які й досі говорять із нащадками мовою каменю, віри і пам’яті.
Королівська печатка і кінь на ім’я Заєць
Костянтин Острозький був не лише полководцем, а й тонким політиком, який умів діяти не менш упевнено в залах палаців, ніж на полі бою. Він часто бував у Вільнюс — політичному серці Великого князівства Литовського. Там князь облаштував власну резиденцію, регулярно зустрічався з королем, брав участь у великокняжих радах і впливав на рішення, що визначали долю держави. Його слово важило багато — не лише через походження, а й через авторитет, здобутий мечем і розумом.
Остаточно його становище закріпила перемога під Ольшаницею на Київщині. Після неї гетьман урочисто в’їхав до Краків — столиці королівства. Це був не просто парад переможця. Це було визнання його величі на найвищому рівні.
Саме тоді він отримав привілей, який підносив його майже до рівня монарха: право скріплювати державні документи червоною восковою печаткою. У ті часи червоний віск був більше, ніж деталлю — він був символом верховної влади. Такий знак довіри означав, що князь Острозький став не лише воєначальником, а й однією з ключових фігур держави.
Та попри високі титули і державні справи, він залишався людиною, прив’язаною до простих речей. Літописи зберегли навіть ім’я його улюбленого коня — Заєць. Це був не просто бойовий кінь, а вірний супутник у походах і битвах. Саме на ньому князь мчав назустріч ворогові, на ньому в’їжджав до переможених міст, на ньому долав дороги між війною і миром.
У цьому образі — могутній князь із королівською печаткою і воїн на коні з простим ім’ям — відбивається вся сутність Костянтина Острозького. Він однаково впевнено тримав у руках і меч, і державну печатку. І саме тому став людиною, яка залишила слід не лише в історії воєн, а й в історії влади.
Національний герой трьох народів
Свій останній спочинок Костянтин Острозький обрав не серед родинних мурів Острог, а в серці духовної святині Русі — Києво-Печерська лавра. Його поховали в Успенському соборі монастиря, серед святих печер і молитов, які століттями берегли пам’ять про найвидатніших синів цієї землі. Це був вибір людини, яка все життя провела з мечем у руках, але наприкінці прагнула тиші й вічності.
Минуло майже сорок років, перш ніж його син, Василь-Костянтин Острозький, звів над могилою батька величний надгробок. Це був не просто пам’ятник — це була кам’яна хроніка його життя. На ньому оживали коні й гармати, виринали сцени битв, блищали обладунки. Здавалося, сам полководець ось-ось підніметься і знову поведе військо вперед. Епітафія сповіщала про 63 перемоги — цифру, що звучала як вирок ворогам і як символ безсмертя для нащадків.
Протягом століть прочани й віряни, які приходили до Успенський собор Києво-Печерської лаври, зупинялися біля його гробниці. Тут молилися, схиляли голови, читали напис і згадували людину, яка стала легендою ще за життя. Його ім’я жило не лише в літописах, а й у пам’яті народу.
Та у листопаді 1941 року пролунав вибух. Він зруйнував собор і знищив надгробок. Камінь, який століттями зберігав образ полководця, розлетівся на уламки. Але навіть вибух не зміг знищити головного — пам’яті про нього. Монумент відновили у 2021 році та повернули на те історичне місце, де він знаходився з самого початку.
Сьогодні Костянтина Острозького вважають своїм героєм одразу три народи — українці, литовці й білоруси. Для кожного з них він став символом мужності, стратегічного генія і державної сили.
Про його епоху говорили так: литвини більше не запитували: «Скільки ворогів?» Вони питали лише: «Де вони?» — і йшли в бій, пам’ятаючи приклад свого гетьмана.
Костянтин Острозький прожив життя, сповнене війни і віри, втрат і тріумфів. Він залишив після себе не лише перемоги, храми і політичну спадщину. Він залишив ім’я, яке пережило століття — ім’я, що стало символом незламності.
Для кращого розуміння епохи, в яку жив Острозький, варто також звернути увагу на історії інших легендарних воїнів того часу. Зокрема статтю про Дмитра Байду Вишневецького — людину, з якої, як вважають дослідники, почалася українська козацька епоха.
