Олена Журлива – українська поетеса, співачка та вчителька, чия доля вразила багатьох. Вона провела майже 16 років на Кіровоградщині, і на її честь була названа одна з вулиць у Кропивницькому. Її вірш “Мовчи” став популярним завдяки сучасним виконавцям Pianoбой та гурту “СКАЙ”, які поклали його на музику.
Олена пережила тяжкі випробування: насильство, нещасливий шлюб і заслання до Сибіру. Протягом 16 років вона була прикута до ліжка, проте її душа ніколи не піддавалася темряві. Вона продовжувала творити, пишучи радісні та повчальні вірші для дітей, сповнені світла та надії.
Чому Олена – Журлива?
Олена Пашинківська народилася 24 червня 1898 року в місті Сміла, на Черкащині. Її родина — знедолені, але освічені люди, і хоч у них було восьмеро чи семеро дітей (історичні джерела розходяться), доля подарувала вижити тільки Олені та молодшій на шість років сестрі Катерині. Усі інші брати та сестри загинули ще в дитинстві.
Сім’я жила бідно й часто змінювала місце проживання. Батько Олени, Костянтин, працював учителем у церковно-приходській школі, хоч і був переконаним атеїстом і мав складні стосунки зі священнослужителями. Він багато пиячив, і, як згадує Тетяна Слепцова, викладачка української літератури в гімназії імені Олени Журливої, мати була змушена ховати кожну копійчину, аби чоловік не витратив усе на горілку. Такі образи в літературі називають “пропащою силою”. Але саме батько став першим вчителем Олени і запалив у ній жагу до творчості.
Сестри здобували освіту, складаючи іспити екстерном в Уманській гімназії. Десь у 11 чи 12 років Олена написала свій перший вірш російською мовою “Чего хочу, сама не знаю” — цей твір був своєрідним першим зізнанням у пошуках себе та свого призначення. Після закінчення шести класів 16-річна дівчина мріяла продовжити навчання в Києві, у престижній Печерській гімназії. І саме в цей час сталася подія, яка не лише залишила незгладимий слід у її житті, а й вплинула на її творчість.
Тоді родина Пашинківських жила в селі Тальне на Черкащині. Батько Костянтин, великий поціновувач чаю, послав Олену до сусіда, Луки Будніченка, попросити трохи чаю. Катерина у своїх спогадах писала: “Цей антихрист був колись артистом, співав в опереті, але втратив голос і став учителем. Йому було 29 років. Повернулася сестра від нього дуже бліда й принесла батькові лише півпачки китайського чаю”. Той візит залишив невиліковний слід у житті дівчини: сусід зґвалтував Олену, і вона завагітніла. Лука Будніченко пропонував одружитися, але дівчина відмовила й невдовзі вирушила до Києва, де мешкав її двоюрідний брат. Його дружина допомогла знайти повитуху, котра, в темній та брудній кімнаті, провела аборт, після якого Олена назавжди втратила можливість мати дітей.
Ця трагедія була важким випробуванням не тільки для Олени, а й для її матері, яка щодня плакала і зрештою невдовзі померла. Сама ж Олена через кілька років на сторінках часопису “Українська хата” надрукувала свої вірші під псевдонімом Журлива, надавши цьому імені глибокий сенс. Пізніше, у своїй творчості, вона не раз повертатиметься до цієї втрати, пишучи збірки віршів для дітей, як-от “Малятам-голуб’ятам”. Це був її болючий спосіб ділитися з дітьми тим, що вона ніколи не мала змоги відчути як мати.
Фактично, Олена Журлива знайшла свій голос і свій біль на сторінках української літератури, залишивши спадщину, що промовляє до людського серця навіть у найтрагічніших його глибинах.
Життя в Києві
У 1914 році юна Олена Журлива переїхала до Києва — сповнена надій, що нове місто допоможе їй віднайти власний шлях. Спершу вона оселилася у родичів: у двоюрідного брата та його дружини, які тепло підтримали її в перші дні. У Києві Олена вступила до престижної Печерської гімназії, а згодом продовжила навчання в Київському інституті народної освіти. Її сестра Катерина теж приєдналася до неї, і це ще більше зміцнило їхній зв’язок, наповнений довірою та щирою підтримкою.
У студентські роки Олена познайомилася з багатьма молодими літераторами, які також прагнули знайти свій голос у поезії. Одним із таких знайомих став поет Павло Тичина. Їхня дружба витримає випробування часом і триватиме аж до смерті Тичини, залишаючи слід у літературному житті обох.
Прагнучи зберегти фінансову незалежність, Олена підпрацьовувала репетиторкою й співала у церковному хорі. У 1916 році вона взяла участь у концерті київського клубу “Родина”, де познайомилася з видатним композитором Миколою Лисенком. Лисенко, зачарований українськими народними піснями, знаходив споріднену душу в Олені, яка знала безліч пісень. Нерідко він акомпанував їй, коли вона співала, і це додавало їхнім виступам особливого колориту.
Пізніше, переїхавши до Харкова, тодішньої столиці Української РСР, Журлива брала участь у виконанні партії в опері Олександра Бородіна “Князь Ігор”. Її голос і поезія стали популярними на гастролях — дівчина виступала зі своїми віршами та піснями, привертаючи увагу культурної спільноти.
Закінчивши навчання у 1922 році, Олена почала працювати вчителькою української мови в одній із шкіл на околиці Києва. Директором цієї школи був відомий педагог і письменник Степан Васильченко, з яким Олена швидко знайшла спільну мову. Разом вони організували літературний гурток, де разом із дітьми створювали власну шкільну літературну газету. Це активне літературне середовище стимулювало її до творчості, а кількість віршів поступово перетворювалася на якість.
Олена Журлива залишила Київ не просто як випускниця інституту, а як сформована поетеса, готова ділитися своїм внутрішнім світом з читачами. Її шлях поетеси тільки починався, і перед нею розкривалося широке поле для творчих звершень.
Кохання
«Кохання набуває не лише гіперболічного сенсу, а й розгортає драматичну семантику сердечних почувань, що, пориваючись до душевних висот, обриваються в смугах страждань», — так оцінювали любовну лірику Олени Журливої критики. Її вірші перепліталися з власними переживаннями, кожен рядок відлунював спогади про нездійснене й омріяне.
Олена була надзвичайно вродливою жінкою з чарівним голосом, що притягувала до себе багато чоловічої уваги. Серед її захоплених шанувальників були Павло Тичина та Володимир Сосюра. Одного разу, як розповідала сама поетеса, навіть Максим Рильський підніс тост за її красу. Та доля не раз випробовувала її душу: один із близьких друзів Олени покінчив життя самогубством після того, як вона відмовила йому в коханні.
У 1930 році Олена зустріла інженера Петра Котова, і вони одружилися. Це кохання було для неї особливим. Вона настільки палко любила Петра, що згодом, незважаючи на невизначеність майбутнього, вирушила з ним до Москви. Однак із часом між ними з’явилася тінь зради — Котов почав зустрічатися з іншою жінкою, і на третьому році шлюбу їхнє щастя дало тріщину. «Та третій став між нами хтось», — писала поетеса у своїх віршах, де змальовувала болючий досвід розбитих сподівань. Тогочасні твори «Чи ти пригадуєш той день?», «Зустрілися дві хмаринки» й «Так, ми обоє винуваті» відтворюють цю глибину почуттів, сповнених відчаю і самобичування, які проривалися з душі, спопеляючи її зсередини.
Харківський період
Олена Журлива переїхала до Харкова у 1926 році — в місто, яке на той час було центром інтелектуального й культурного життя України. Тут вона знайшла прихисток серед однодумців, працюючи в державному видавництві “Україна” поруч із Павлом Тичиною. В атмосфері стрімких змін і літературного розвитку Олена відважно пробує себе в журналістиці, пише літературно-критичні статті для журналів “Більшовик” та “Пролетар”, а також створює свою першу поетичну збірку “Металом горно”. У цій книзі поєднуються інтимні, чуттєві мотиви з яскравими описами природи, що створюють зворушливі картини, глибоко особисті та водночас сповнені природної гармонії. Хоч у її поезіях іноді прослідковується риторика, що відповідала політичним вимогам часу, а саме прославлення комуністичної ідеології, збірка “Багряний світ” розкрила значно більше таких мотивів.
Олена Журлива, як і багато митців того часу, з одного боку, намагалася знайти рівновагу між власною творчістю та державними вимогами, а з іншого — залишалася відданою власному голосу. У 1920-х роках радянська влада запровадила політику українізації, що відкривала певні можливості для розвитку української мови та культури. Однак вже наприкінці 1920-х, злякавшись можливого зміцнення національної ідентичності, радянський режим почав систематичні переслідування інтелігенції. Митці, серед яких Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Микола Зеров, стали жертвами репресій — символами епохи “Розстріляного відродження”. Хоча Журлива формально не входить до цього списку, її життя також виявилося зруйнованим тиском і переслідуванням.
У 1938 році Олену заарештували за “антирадянську агітацію”. Тоді вона жила в Москві зі своїм чоловіком Петром Котовим. Під час допитів їй стало зрозуміло, що слідчі мали доступ до інформації з її приватного життя. Одного разу вони пригадали слова, які Журлива висловила лише у вузькому колі — братові й чоловікові. Вона тоді зазначила, що колективізація на селі не йде легко, адже селяни не розуміють її суті. Після численних допитів стало очевидно, що хтось із близьких її зрадив. Катерина, сестра Олени, записала у своєму щоденнику, що брат видав Олену. За одними даними, її засудили на десять років, за іншими — на п’ять, проте насправді вона перебувала в таборах до 1944 року.
Життя на засланні в таборах Алтаю виявилося надзвичайно тяжким: починаючи з роботи конюхом, вона часто хворіла. Через складні умови, виснажливу працю та недоїдання Олена кілька разів опинялася на межі життя та смерті. Однак начальник табору і його дружина проявили людяність і сприяли її переведенню на молочну ферму, щоб трохи полегшити їй роботу. Одного дня вона заспівала, і пісня привернула увагу одного з начальників, що закохався в неї, хоча був значно молодшим. Олена розуміла, що такі почуття можуть спричинити серйозні ускладнення, тому звернулася з проханням перевести її в інше місце.
Трагізм її долі, біль зради та пережите на засланні стали невід’ємними мотивами її пізнішої творчості — пройнятої драматизмом і пошуком глибшого сенсу у власній історії та долі українського народу.
Переїзд в Кропивницький
Олену Журливу звільнили у 1944 році, коли війна ще не закінчилася, і повернення з таборів було немислимо ризикованим. За переказами, її визволенню сприяв Павло Тичина, наважившись прохати про свободу для Олени. Така заява, яка в будь-який момент могла обернутися проти самого прохача, виявилася вдалою. Повернувшись до Києва, Журлива була виснаженою і тяжко хворою. Лікував її відомий лікар-невропатолог Микита Маньківський. У своїх спогадах сестра Олени, Катерина, згадує, як лікар повідомив їм жорстокий діагноз: на Олену чекає повний параліч.
Так почався новий етап її життя, наповнений переїздами, важким лікуванням, безгрошів’ям і пошуками хоча б тимчасового притулку та праці. Без документів, без паспорта, вона не мала можливості офіційно працевлаштуватися. Разом із сестрою вони ледь виживали, часом голодуючи. Катерина змальовує це так: коли вже зовсім не було що їсти, вона ходила на базар, купувала кукурудзяне борошно, робила оладки і продавала їх. Те, що залишалося, було їхнім скромним харчем на день.
Лише у 1946 році в їхньому житті стався перелом. Знайомий Олени, заступник голови Ради народних комісарів Микола Бажан, допоміг їй повернути паспорт. Із цією новою свободою Журлива змогла повернутися до праці, хоч і з важкою ношею пережитого та слабким здоров’ям. Однак навіть у злиднях і невідомості вона знаходила сили й надалі створювати, долаючи хвороби та наслідки своїх випробувань.
Кіровоградщина
Є легенда, яка розповідає, як сестри Олена та Катерина одного дня тицьнули навмання на карту й вирушили до Кіровограда (нині Кропивницький). Про цей випадок згадує дослідниця Тетяна Слєпцова, хоча існує й інша, прозаїчніша версія: у цьому місті мешкали їхні двоюрідні родичі. Один із них був директором українського театру, і сестри мали можливість дивитися постановки та відчувати підтримку родини.
У Кіровограді вони оселилися на вулиці Фонтанній, яку пізніше перейменували на честь Олени Журливої. Будинок, у якому вони мешкали, зберігся донині. З 1951-го по 1956-й Олена працювала в третій школі міста, яка тепер носить її ім’я — “Гімназія імені Олени Журливої”. Її сестра Катерина стала бібліотекарем у школі №25. Про те, що відома поетеса оселилася у їхньому місті, місцеві жителі дізналися не одразу: Олена не розповідала про своє минуле. Випадково, уже пізніше, кіровоградці з подивом дізналися, що у них живе Олена Журлива. Учителі, місцеві письменники, зокрема молодий Анатолій Саржевський, приходили до неї з візитами, допомагали в побуті, обклали будинок, привозили дрова.
Життя нібито починало стабілізуватися, проте Олена не змогла повною мірою скористатися цією стабільністю. Не встигнувши пропрацювати в школі і декількох років, вона тяжко захворіла і залишилася паралізованою на шістнадцять довгих років. Її голос став слабким, і Катерині доводилося схилятися зовсім близько, щоб почути сестру. Але, навіть у цьому стані, Олена продовжувала творити: надиктовувала вірші, які сестра записувала, і так разом вони завершували її поетичні збірки.
У цей період виходили нові видання творів Журливої: “Поезії”, “Земля в цвіту”, “Червоне листя”. Її твори для дітей, зокрема “Хто знає, як рік минає”, “Голуби”, “Ой літечко, літо”, “Хазяєчка”, “У нашої Наталі”, стали улюбленими у дитячих садках та початкових класах, де їх читають малятам донині.
Олена Журлива померла 24 червня 1971 року. Письменник Анатолій Саржевський, який у дитинстві приходив до неї читати свої перші вірші, писав про той день так: “Сумна траурна процесія прямувала колишньою вулицею Леніна до місця останнього притулку небіжчиці — Рівненського кладовища”.
