Олена Теліга — українська поетеса, публіцистка, літературна критикиня, діячка ОУН. Її біографія трагічна та швидкоплинна, життя авторки обірвали у лютому 1942 року в Бабиному Яру. За собою лишила декілька поетичних збірок і слід в українській історії.
«Народжена у царстві імператора всіх росів»
Олена Теліга народилася 21 липня 1907 року. Імперський Санкт-Петербург став містом її дитинства і юності. Олена походила з української родини. її батько – Іван Шовгенів, родом з околиць степового Слов’янська, був інтелігентною й освіченою людиною. За фахом – інженер, спеціаліст з гідротехніки.
Мати – родом з Поділля. Чуйна і добра жінка. Слід одразу зауважити, що в родині Шовгенівих панувала російська мова. І хоч батьки ніколи не цуралися свого українського походження, цей факт мав свій вплив на формування світогляду майбутньої поетеси.
Дитинство Олени було доволі безтурботним. Батьки жили заможно, а тому діти – Олена і двоє старших братів – мали все необхідне, щоби здобути добре виховання й освіту. Часто Шовгеніви подорожували: виїжджали на Кавказ, милувалися краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української.
Культурне середовище, читання книжок, відвідування театрів спонукало дівчину взятися за перо. Щоправда, перші спроби були незграбними й про них пізніше Олена Теліга говорила лише жартома.
Перед революційними подіями 1917 року інженера Івана Шовгеніва запрошують на роботу до Києва. Він стає професором Київської політехніки. До Києва перебирається Олена й опановує науку в одній із гімназій столиці.
Загалом київське життя дуже відрізнялося від петербурзького. Передовсім у Києві Шовгенівих застала українська революція. Вперше у двадцятому столітті постала Українська держава. Шовгеніви приєднуються до активного українства. Так, Іван Шовгенів стає міністром уряду Української Народної Республіки (УНР). Старший брат Сергій – вояком армії УНР.
Українізація
Поступово Олена звикла до постійних дискусій про долю України та портретів Петлюри. Українською мовою ще вільно не говорила, проте працювала над цим. Олена згадувала про випадок, який змінив усе: «Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»… «Мордописня»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу та обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»
У цей момент Олена відчула себе українкою і після цього почала говорити лише українською мовою.
Вибір фаху став очевидним – українська мова та література. У той самий час у новому Українському високому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова у Празі, окрім Олени, навчалися Олег Ольжич, Юрій Дараган, Галина Мазуренко-Боголюбова. У такому оточенні до кінця формується україноцентрична свідомість поетеси.
Навчання та знайомство з чоловіком
З 1922 по 1922 рік Теліга навчалася на Українських матуральних курсах у Подєбрадах (Чехословаччина), по закінченню яких отримала документ, що давав право вступу до вищої школи.
У цей час її коло спілкування було надзвичайно насиченим: Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Юрій Дараган, Василь Куриленко, Наталія Лівицька-Холодна, Оксана Лятуринська. Тоді ж на одному зі студентських концертів вона знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом Телігою, студентом Української господарської академії. Пару об’єднала любов до музики та театру. Разом вони відвідували різноманітні творчі студії, а у 1926 році одружилися.
На шлюб приходили подивитися і чехи – їм було цікаво спостерігати за православним шлюбом, а першим танцем молодят став «козачок». Тему танців та музики часто можна побачити в поезії Олени: «Танґо» («І знов з’єднались в одну оману…»), «Козачок» («Кожний крок – сліпуча блискавиця…»), «Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом».
Як згадувала її хороша знайома Галина Лащенко, Олена часом недочувала: «Цей дефект був малопомітний. І бувало це з нею не завжди, але головним чином після втоми. Цікаво, що так само часом недочував її брат Сергій». Але це не стало перешкодою для захоплення Олени музикою й танцями.
У 1923–1929 роках Теліга навчалася на історико-філологічному відділенні Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі, фах – українська мова та література.
У 1929–1939 років родина Теліги переїхала до Польщі. Працювала у “Віснику”, який очолював Дмитро Донцов. Згодом вступила в Організацію українських націоналістів (ОУН), тісно співпрацюючи з Олегом Ольжичем і Уласом Самчуком. Після розколу ОУН Олена Теліга залишилася в середовищі, керованому полковником Андрієм Мельником.
Перший крок у літературі
Здивуванню Теліги не було меж, коли вона отримала лист від самого Донцова, який був для молоді справжнім кумиром. Виявилося, що хтось із друзів без відома відправив три вірші поетеси редакторові «Літературно-наукового вістника» Дмитрові Донцову.
Той надіслав лист із заувагами та порадами у відповідь і опублікував отримані вірші у «Вістнику». Уперше творчість Теліги могли побачити читачі – до того вона читала поезію лише в колі найближчих друзів.
Сповнення обов’язку до кінця
У 1941 році разом з першими похідними групами ОУН повернулася в окупований нацистами Київ: створила Спілку письменників України, взяла участь у заснуванні Української Національної Ради, заснувала і редагувала літературно-мистецький тижневик “Літаври”.
Почалися арешти, тому друзі просили Олену залишити місто і рятуватися, але вона відмовилася, бо, як казала сама, належала Києву. На чергову зустріч Спілки письменників Телігу просили не приходити через загрозу арештів. Олена відповіла на ці застереження: «Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця».
Найгірші прогнози справдилися: гестапо влаштувало засідку. Німці заявили, що ті, хто не належать до Спілки, можуть вийти. Михайло Теліга, який не був членом цієї організації, залишився поруч зі своєю дружиною.
Олену з чоловіком та інших націоналістів було розстріляно у двадцятих числах лютого (заведено вважати 22-ге) у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала О.Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: “Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга”.
Зверху було викарбувано стилізований під меч тризуб. Кажуть, що один з катів після смерті О.Теліги казав, що не бачив чоловіка, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.
Чутки про їхню загибель ширилися швидко, проте не всі довіряли почутому. Художник та поет Святослав Гординський згадував, що восени 1943-го хтось запевнив, що Олена Теліга перебуває в концентраційному таборі в Німеччині. Це дало друзям надію: «Ми почали снувати пляни, що робити, були теж навіть такі божевільні ідеї, як написати листа від кількох відомих українських літераторів до самого Гітлера, але й та нитка надії порвалася з тим, як ми почали докладніше розвідуватись про деталі її зникнення».
Погляди на роль жінки в суспільстві
Головна тема її поезії — подружні взаємини, роль жінки в суспільстві, в житті нації, поетична форма — послання. У своїй ліриці Теліга поєднувала ніжність з безмежною любов’ю до життя, запереченням міщанського духу.
Її заяви про становище жінки в суспільстві були дуже прогресивними та сміливими на той час.
“На думку поетеси, жінка — це не квола істота, не рабиня, а помічник і надійний тил чоловіка-воїна, це новий тип особистості — вольової і цілісної”, — пишуть про неї дослідники.
У публіцистиці порушувала питання естетики літератури («До проблеми стилю»), ідейного спілкування, українського культурного процесу («Наростіж вікна»), ідеалу сучасної української жінки («Якими нас прагнете»), засуджувала рабську покору, опортунізм («Партачі життя»).
Олена Теліга боліла душею за українську націю та стала месницею, озброєною твердим словом супроти небезпечного ворога. Якби час не вимагав ролі месниці, вона, найімовірніше, стояла б біля джерела розбудови держави. Проте та непроста, для українців і світу в цілому, епоха вимагала місництва.
Українська поетеса, силу слова якої порівнюють із поезією Лесі Українки, за життя не мала виданої власної збірки. Рукописи творів поетки загинули разом із нею, десь за моторошними стінами нацистського гестапо у лютому 1942 року.
Частина копій рукописів збереглася в учасників підпілля, а згодом вони перевезли її поезію на еміграцію.
Всі її твори вийшли після смерті: «На чужині» (1947), «Олена Теліга» (1977), «Дороговказ. Поезії О. Теліги та О. Ольжича» (1994), збірник «О краю мій» (1999).
