Мирослава Сопілка — українська поетка та прозаїкиня періоду «Розстріляного відродження», переконана соціалістка, вбита радянськими спецслужбами. Її справжнє імʼя — Юлія Семенівна Мисько, за чоловіком — Пастушенко. Чому вона добровільно перебралась у 1930 році з Галичини в країну «щастя і добра» і стала однією з жертв радянської репресивної машини?
Відкриємо ще одну невідому історію «Розстріляного відродження», голос якої звучить крізь десятиліття.
Юлія з Винників
Мирослава Сопілка, справжнє ім’я якої Юлія Мисько (після одруження — Мисько-Пастушенко), народилася 29 серпня 1897 року в містечку Винники поблизу Львова в багатодітній селянській родині. Її дитинство було складним, адже родина жила в бідності. Батько Юлії тяжко працював на сезонних роботах, щоб забезпечити сім’ю. У родині виховувалося п’ятеро дітей, і Юлія була однією з них.
Фінансові труднощі не дозволили Юлії здобути повну освіту, вона провчилася лише чотири роки в польськомовній початковій школі у Винниках. Однак тяга до знань і саморозвитку дозволили їй досягти успіху завдяки самоосвіті. Юлія читала твори українських класиків, таких як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та Ольга Кобилянська, що значно вплинуло на її літературний талант.
Почавши працювати з дванадцяти років на сільськогосподарських роботах, Юлія згодом опанувала фах модистки, тобто швачки. Її вміння створювати модний жіночий одяг допомогло їй спілкуватися з представниками галицької інтелігенції, де вона перейняла нові ідеї та знання. У 1920-х роках вона також працювала у львівській друкарні, де захопилася літературною творчістю.
Юлія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Михайлом Пастушенком, на залізниці у рідних Винниках. У шлюбі вони мали двох дітей: сина Богдана, народженого у 1924 році, і доньку Віру, яка народилася на три роки пізніше. Трагічна доля їхніх дітей залишається невідомою після фатальних подій 1937 року.
Невже комуністка?
У передвоєнні роки Винники, як і решта Галичини, належали Польщі, що й пояснює спрямованість революційного запалу Юлії Мисько проти цієї держави. Її тяжке дитинство, а також вплив чоловіка-залізничника штовхнули молоду робітницю до ідей соціалізму, які здавалися шляхом до справедливого суспільства. Радянська Україна виглядала для неї омріяним раєм, місцем, де рівність і братерство здобули втілення.
Здавалося б, дивний парадокс, але ліві, комуністичні погляди Юлії Мисько-Пастушенко поєднувалися з ідеями українського національного відродження. Це не єдиний приклад такої суперечливої позиції. Згадаймо Миколу Хвильового, який до кінця залишався вірним соціалістичним ідеям, чи Ґео Шкурупія — поета урбаністичних пейзажів радянської епохи.
Юлія разом із чоловіком і революційно налаштованими робітниками проводила у Винниках мітинги та нелегальні зібрання, спрямовані на боротьбу з польською владою. За свою діяльність Мирослава Сопілка та її чоловік не раз піддавалися переслідуванням з боку польських властей.
1928 рік став знаковим для Юлії: у квітневому номері журналу “Вікна” опублікували її перші поетичні твори — «В церкві» та «Сон чорної ночі». Саме тоді вона взяла псевдонім Мирослава Сопілка. Цей псевдонім відображав її внутрішній світ: як пояснювали автори передмови до її збірки «Роботящим рукам», Мирослава — це символ майбутнього, а Сопілка — відлуння минулого, що знаходить своє вираження в її поезії.
12 травня 1929 року Мирослава Сопілка опинилася серед засновників літературної групи «Горно», яка пропагувала комуністичні та радянофільські ідеї. Захоплена уявною ідеєю Радянської України, Сопілка стала частиною пропагандистського механізму, який подавав СРСР як утопічний рай.
Великі сподівання
У 1930 році Мирослава Сопілка разом із чоловіком Михайлом і двома дітьми вирушає за кордон — у Кам’янець-Подільський. Це місто, розташоване над мальовничою річкою Смотрич, зустріло їх із теплом. У листі до батьків від 3 грудня вона писала: «Ми вже на волі — в Кам’янці-Подільському. Зустріли нас тут як рідних». Але тоді вона ще не здогадувалася, що цей переїзд стане фатальною помилкою.
Два роки Сопілка працювала в Кам’янець-Подільському музеї, до квітня 1932-го. Її життя було нелегким: постійні переслідування, виснажлива праця ще з дитинства й погіршення здоров’я призвели до хвороби — сухоти. Тепер, окрім того, що вона була поеткою, матір’ю й дружиною, вона отримала нову, гірку “регалію” — невиліковно хворої.
Незважаючи на важкий стан здоров’я, у 1932 році родина Пастушенків переїжджає до Харкова, тодішньої столиці Української РСР. У цей час Сопілка активно долучається до літературного життя, вступає до організації «Західна Україна» і продовжує писати. Вже у 1931 році вона встигла видати свою поетичну збірку «Роботящим рукам», а також повість «Про затишне місто Забобонники».
Її єдиний прозовий твір відкриває перед читачами атмосферу провінційного містечка, кожен куточок якого добре знайомий авторці. Назва вигаданого міста — Забобонники — звучить як прихований спогад про рідні Винники, що дає зрозуміти, як глибоко коріння її дитинства проникло у творчість.
Полуда впала
З 1934 року Мирослава Сопілка разом із сім’єю оселилася під Києвом, у мальовничому Ірпені. Це містечко стало для родини Пастушенків останнім прихистком перед трагічними подіями, коли над українськими митцями вкотре згустилися хмари репресій.
1937 рік увійшов в історію Радянської України як час масових злочинів. Особливо моторошною була трагедія в урочищі Сандармох, де за п’ять ночей розстріляли 1111 українських митців, згодом названих Юрієм Лавріненком «Розстріляним відродженням». Хоча Мирослава Сопілка не загинула в таборах, її доля стала частиною цієї кривавої сторінки.
У вересні 1937 року її чоловіка, Михайла, заарештували. Незабаром під арешт потрапила й сама Мирослава. Її звинуватили в участі в «контрреволюційній націоналістичній терористичній організації», а також у «шпигунстві на користь іноземної розвідки» — стандартний набір абсурдних звинувачень того часу. Сопілка, як і її чоловік, не визнала провини і не здала жодного зі своїх знайомих. Допити проводилися у Лук’янівському СІЗО.
18 листопада 1937 року Михайла було розстріляно в Києві, а через чотири дні, 22 листопада, загинула й Мирослава Сопілка. Найімовірніше, її тіло поховане в одній із братських могил у Биківнянському лісі — місці, де було засекречено масові поховання жертв сталінських репресій.
Реабілітована
У кінці 1950-х років, завдяки клопотанню Олеся Гончара та Юрія Смолича, судово-слідчу справу Мирослави Сопілки було переглянуто. Як і багато інших митців, її посмертно реабілітували, визнавши абсурдність звинувачень, які стали причиною її страти. Це був символічний акт, що мав на меті часткове відновлення справедливості для знищених репресіями митців.
Її збірка вибраних творів «До сонця», разом із повістю «Про затишне місто Забобонники», побачила світ лише в 1973 році, через десятиліття після смерті поетки. Радянська влада, хоча й офіційно реабілітувала її, все ж зволікала з публікацією, адже навіть посмертно Мирослава Сопілка залишалася для неї небезпечною через свій бунтівний дух.
У рідних Винниках одну з вулиць названо на її честь — це невелике, але значуще визнання її творчості й боротьби. Все своє життя Сопілка прагнула до правди та любові, відчуваючи справжню ненависть і зневагу до катів. Проте до 1937 року вона ще не розуміла, що справжні кати — значно ближче, ніж могла уявити. І саме через це радянська влада довго вагалася, перш ніж дозволити опублікувати її твори, адже навіть у її поезії було щось таке, що лякало тоталітарний режим.
