Ім’я Всеволода Максимовича сьогодні знають лише одиниці, але його мистецтво — це шокуючий і красивий документ епохи. Він творив у час, коли світ стояв на порозі модернізму, а мистецтво ламало канони й рвалося до нового сенсу. Його життя — коротке, яскраве, болісне — стало справжнім художнім жестом, а твори — відображенням нестримного внутрішнього пошуку.
Всеволод Максимович згорів, як метеор, залишивши після себе вогняний слід у мистецтві — загадковий і глибоко особистий. Його роботи, створені в юному віці, поєднують естетику модерну з українськими архетипами, футуристичною енергією та відлунням декадансу. Це не просто мистецтво — це сповідь юного генія, що прагнув вирватися з обмежень світу навколо.
Його зірка згасла трагічно й рано, але залишила по собі світло, яке нині повертається до нас із музейних залів і архівів. Цей текст — спроба зібрати уламки його життя й творчості в цілісну мозаїку, щоб побачити: ким був Всеволод Максимович і чому його варто пам’ятати.
Полтавське дитинство і джерела таланту
Всеволод Миколайович Максимович народився у 1894 році в дворянській родині в Полтаві. З дитинства майбутній художник виявляв інтерес до мистецтва, і вже у юному віці здобував художню освіту у місцевих митців — Олександри Рощиної та Івана Мясоєдова. В атмосфері творчого пошуку та естетичних експериментів юний митець потрапляє до своєрідного культурного середовища Полтави — зокрема, стає учасником легендарного гуртка атлетів-нудистів «Сад богів».
Цей гурток, організований Іваном Мясоєдовим, сповідував культ античного ідеалу тіла, захоплювався грецьким мистецтвом, влаштовував фотосесії та пленери, де творці опановували академічний малюнок і живопис. Попри те, що ранні твори Максимович вважав недостатньо вартісними й знищив їх, саме ця школа стала основою його мистецької чутливості.
Навчання в Москві та формування стилю
З 1912 року Максимович продовжує навчання в студії Івана Рерберга в Москві. Тут він занурюється у світ модерністських ідей, знайомиться з яскравими постатями свого часу — Маяковським, Бурлюком, Пастернаком, Ларіоновим. Творча енергія, що вирує в культурному серці імперії, надихає юнака на пошук власного стилю.
Саме в цей період розквітає його справжній талант. У 1912–1914 роках він створює низку декоративних панно, портретів, пейзажів, у яких відчутно вплив символізму, модерну та графічної естетики Обрі Бердслея — митця, яким захоплювався Всеволод. Його твори насичені декоративними елементами, що поєднують мотиви античності й українського народного орнаменту.
Світ образів і фантазії
Символізм і фантастика в роботах Максимовича проявляються у панно «Поцілунок» та «Автопортрет» (1913), де художник використовує фірмовий декоративний прийом — кулясті площини, що нашаровуються й створюють химерний візерунок. Поряд з ними з’являються інші визначні твори: «Юнак», «Казкова царівна», «Декоративне панно», «Оголені», «Хмарочос уночі», «Маскарад», «Бенкет».
Ці картини вирізняються чуттєвістю, естетизмом, графічністю та декоративністю. У них — відлуння декадансу, культ краси і тіла, сміливе переосмислення традицій у нових візуальних формах. Панно «Аргонавти» (1913) свідчить і про інтерес митця до футуризму — руху, що сповідував культ руху, новизни, провокації.
Життя на межі: кінематограф і трагічний фінал
У 1914 році Максимович бере участь у створенні авангардного фільму «Драма в кабаре футуристів №13», де виконує головну роль. Фільм не зберігся, але відомо, що це була спроба поєднати поезію, театр і кінематограф у футуристичному дусі. Його мистецькі пошуки були сміливими, часто випереджали свій час і тому не завжди знаходили розуміння у тогочасної аудиторії.
3 травня 1914 року, після невдалого прийому першої персональної виставки в Москві, Всеволод Максимович наклав на себе руки. Йому було лише двадцять. Серед імовірних причин трагедії — відчуження серед мистецького середовища, надмірно інтенсивне й декадентське життя, а також глибоке особисте розчарування.
Післямова долі: втрати та віднайдення
Після смерті художника більшість його творів зберігала Надія Ніколаєва (Новицька) — муза та натурниця «Казкової царівни». У 1925 році, завдяки мистецтвознавцю Федору Ернсту, роботи потрапили до Всеукраїнського історичного музею ім. Шевченка, що нині — Національний художній музей України. Проте вже невдовзі твори визнали «нерадянськими», зняли з підрамників і заховали у фондах.
Лише у XXI столітті ім’я Максимовича повернулося до українського і світового мистецького простору. У 2007 році його роботи представили на виставці «Перехрестя: український модернізм, 1910–1930» у Чикаго. Відгуки мистецтвознавців були захопленими: його порівнювали з Бердслеєм і Клімтом, визнавали «приголомшливим відкриттям».
Автопортрет як вікно в душу
Картина «Автопортрет» (1913) — одна з найзнаковіших у доробку митця. Вона створена майже в ахроматичній палітрі, поєднує графічність японської гравюри й авторський орнамент, що нагадує морську піну. Молодий чоловік — денді з проникливим поглядом — спирається на тростину, а за ним розгортається світ декоративної фантазії: кулясті орнаменти, мініатюрні фігури оголених тіл під балдахіном, можливо, алюзії на «Сад богів».
Це не просто автопортрет — це спроба зазирнути в глибини душі митця, його пам’ять, його втрачений світ.
Спадщина, яка оживає
Всеволод Максимович залишив по собі небагато творів, але кожен з них є винятковим прикладом пошуку краси, гармонії й модерністського бунту. У своїх 20 роках він встиг зробити те, що багатьом не вдається за життя — створити унікальний стиль, що поєднує європейський модерн і українські мотиви, емоцію і форму, традицію й новаторство.
Сьогодні ім’я митця повертається в культурну свідомість України. Його твори експонуються, вивчаються, надихають нові покоління. Максимович став не лише символом втраченої доби, а й доказом того, що справжнє мистецтво не знає меж часу — воно здатне промовляти крізь роки, оживати й змінювати тих, хто до нього торкається.
Якщо вас зацікавила історія Всеволода Максимовича, тоді варто звернути увагу й на постать Модеста Сосенка — українського художника, який зумів поєднати традиційний іконопис із модерними мистецькими пошуками.
