Війна змусила українців глибше зазирнути у своє минуле, переосмислити власну самобутність і ще пильніше берегти культурну спадщину. Особливо — творчий доробок митців, які жили й творили на цій землі десятки, а то й сотні років тому. Їхні імена вписані не лише в історію українського мистецтва, а й у світову культуру.
Однією з таких знакових постатей є Василь Кричевський — видатний архітектор, художник театру й кіно, педагог і культурний діяч, чия творчість стала містком між традицією та модерном, між минулим і майбутнім України.
У вогні, на краю безодні, але незламний
1918 рік. Київ.
Полум’я охоплює будинок Грушевських — осередок національного відродження, головну мішень більшовицької атаки. Поруч, у своєму помешканні, вже відомий архітектор, художник і мистецтвознавець Василь Кричевський вибігає на вулицю разом із дружиною та їхнім місячним немовлям. Він бачить, як вогонь підбирається до мансарди — його майстерні-музею, яку він сам спроектував. Там, у стосах рукописів, унікальних ескізів та артефактів народного мистецтва, горить усе, що він збирав і творив роками.
Але це лише початок його втрат.
1943 рік. Полтава.
Відступаючи, нацисти підпалюють будівлю Полтавського земства — архітектурну перлину українського модерну. Саме над нею Кричевський працював п’ять років, а до втілення задуму йшов цілих десять. Цей проєкт зробив його ім’я знаковим, але тепер будівля — розграбована і майже знищена.
1944 рік. Вигнання.
Радянська влада вносить його ім’я до списків «неблагонадійних». Боятися вже немає чого — він у вигнанні. Виїжджаючи з України через переслідування, Кричевський бере з собою лише найцінніше — рукописи, документи, творчі напрацювання. Та на вокзалі в Словаччині його скриню викрадають свої ж — такі ж самі біженці, що тікають від режиму.
Втрата за втратою. Вогонь. Пограбування. Забуття.
Проте попри все це, він створює. Він той, хто розробив офіційний герб Української Народної Республіки — саме той тризуб, що нині є гербом України. Він руйнує стереотипи про українську культуру, підносячи народне мистецтво до рівня високого стилю. Він сперечається з імператором, який вбачає в його проєктах загрозу імперії. Він навіть працює з тими, хто колись хотів його розстріляти.
Василь Кричевський — митець, якому не щастило, але який мав незламний дух. Він мріяв повернутися на рідну землю, але помре в далекій Венесуелі, так і не дочекавшись того дня.
Його ім’я викреслювали з підручників, але воно повернулося. Бо справжні творці переживають і вогонь, і ворогів.
Шлях митця, що починався з батьківської шафи та мальовничої Слобожанщини
12 січня 1873 року. У невеликому слободянському селі Ворожба, що на Сумщині, в родині сільського фельдшера Григора Кричевського та його дружини Прасковії народився первісток. Його назвали Василем. Він став найстаршим із восьми дітей, а згодом – тим, хто принесе славетне ім’я Кричевських у мистецький світ.
Дитинство хлопця минало серед безкраїх просторів Лебединщини, у розлогих долинах річки Псел, що вилискувала між вербами. Його батько, відомий на всю округу лікар, часто брав малого із собою до пацієнтів, тож Василь змалку бачив старовинні дерев’яні церкви, білостінні хати з яскравими мальованими візерунками, барвисті рушники та вишукану народну орнаментику.
Він щиро любив українські традиції. Охоче ходив із ровесниками колядувати та щедрувати, а найбільше чекав «проганяння куті» – давнього слобожанського звичаю. По Різдві, разом із братами й сестрами, під проводом батька, вони бігли на подвір’я й трощили горщики та глечики, нанизані на тин. Мати завжди намагалася сховати найкращий посуд, але не завжди встигала.
Книжки з батькової шафи він перечитав ще в ранньому віці. Читав усе: казки Андерсена, «Енеїду» Котляревського, твори Гоголя. Але найсильніше враження на нього справила «Іліада» Гомера – історія величних міст, великих звершень і падінь.
Змалку Василь невпинно малював – усе, що бачив довкола. Свій дім, родину, діда й бабу Тоцьких у Лебедині, сусідські хати й подвір’я. Але олівець траплявся в руках нечасто, і це робило кожен малюнок ще більш цінним. Його пасерб, дослідник Вадим Павловський, згадував у монографії, що юний Кричевський малював, коли тільки міг – наче намагався впіймати кожен мить, кожен узор життя.
Коли хлопцеві виповнилося тринадцять, він вступив до Харківського залізнично-технічного училища. Саме там відкрився його архітектурний хист: він годинами перемальовував зразки фасадів, вивчав форми колон, скульптурні орнаменти та декоративні елементи. Його роботи привернули увагу.
Першими оцінили талант Василя в міській управі Харкова. Його малюнки дійшли до кресляра, і незабаром юнак отримав перші справжні замовлення на проєкти житлових будівель. Йому платили по 20 карбованців за креслення – сума, на той час доволі пристойна для початківця.
Згодом він став помічником архітектора Шпігеля в міській управі та працював у проєктному бюро Олексія Бекетова – одного з найвидатніших архітекторів Харкова. Так розпочався шлях Василя Кричевського – митця, що змінив обличчя української архітектури та залишив по собі спадщину, яку неможливо знищити ні вогнем, ні війнами.
Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського: архітектурний код України
Є будівлі, що розповідають історії, а є такі, що самі стають історією. Полтавський краєзнавчий музей — одна з них. Ще до того, як ступити за поріг (де нині тривають ремонтні роботи), можна годинами розглядати його фасад. Він не здається масивним, як більшість адміністративних споруд початку XX століття. Навпаки — ніби легкий, ажурний, сповнений життя.
Ця архітектура дихає Україною. Народні орнаменти вплітаються в стіни, понад тридцять «дерев життя» простягають свої гілки на фасаді, кахлі опішнянських майстрів світяться барвами, а потрійні вікна та різьблені колони виглядають, наче казкові карамельки. І серед цього різнобарв’я — старовинні герби полтавських полків, що нагадують про славну козацьку минувшину.
Єдине питання, яке лишається загадкою: як таку виразно українську будівлю, що фактично започаткувала новий напрям в архітектурі — український модерн, узагалі дозволили звести на початку XX століття? Тим більше, що це було офіційне державне замовлення — будинок Полтавського губернського земства.
За однією з легенд, коли будівлю оглядав імператор Микола II під час свого візиту до Полтави в 1909 році на 200-річчя Полтавської битви, він висловив обурення. Начебто цар наказав, щоб таких зразків в архітектурі більше не було, бо це «шкодить імперії». Достовірність цієї історії важко перевірити, але факт залишається фактом: будівництво супроводжувалося пересторогами. За словами екскурсоводки музею Олени Устименко, під час огляду об’єкта комісією будівельне риштування залишили навмисно, аби приховати козацькі герби.
Як народився український модерн
На зведення цієї унікальної споруди пішло п’ять років — з 1903 по 1908-й. Вибір проєкту Василя Кричевського став можливим завдяки підтримці місцевої інтелігенції: як представників регіональної влади, що мали козацьке коріння, так і архітекторів-академіків, які розуміли важливість української стилістики.
«Будівництво Полтавського земства ознаменувало народження цілого напряму — українського архітектурного модерну», — наголошує дослідник творчості Кричевського, науковець і видавець Олександр Савчук. — «Можливо, не зовсім коректно називати його єдиним “батьком” цього стилю, адже процеси визрівали поступово. Але те, що він створив один із перших і найбільших архітектурних об’єктів українського модерну, — беззаперечно».
Кричевський прийшов до цього шедевра поступово. Десять років він працював архітектором у Харкові, паралельно здійснюючи етнографічні експедиції, вивчаючи народне мистецтво та його символіку.
«Головне, чого прагнув Кричевський, — щоб українська культура не сприймалася виключно як сільська», — пояснює Савчук. Саме тому в його архітектурі гармонійно переплітається народний стиль із модерністською композицією, а традиційні мотиви отримують нове, виразне звучання.
Втрачений і відроджений шедевр
Полтавський губернський земський будинок став не просто прикладом українського модерну — він заклав підвалини архітектурної ідентичності, яку доведеться захищати не раз.
У 1943 році, відступаючи, нацисти підпалили будівлю, що вже зазнала пограбування. Полум’я знищило мансардний та другий поверхи. Сучасного вигляду вона набула лише після реставрації в другій половині XX століття.
Цей будинок пережив імперії, війни, пожежі та забуття, але не втратив свого духу. Він — символ того, що українська культура не просто існує, а здатна творити й надихати, залишаючись унікальною й неповторною.
Василь Кричевський у Києві: коло мистецтва, дружба з Грушевським і тріумф майоліки
1907 рік. 34-річний Василь Кричевський переїжджає до Києва.
Велике місто відкриває перед ним нові можливості та нове коло однодумців. У його домі завжди панує дух творчості. Щосереди, о шостій вечора, тут збирається вузьке коло письменників і художників — за вечерею, читанням віршів, обговоренням наукових і мистецьких тем.
«Мати готувала для гостей настоянки», — згадувала його донька Галина Кричевська-Лінде.
Дружба з Грушевським і тріумф майоліки
У Києві Кричевський опиняється в центрі культурного та інтелектуального життя. Однією з найважливіших постатей, які відіграють у його житті значну роль, стає історик і політичний діяч Михайло Грушевський.
Їхня дружба починається з археологічної зацікавленості, але швидко поглиблюється. Коли Грушевський вирішує збудувати собі прибутковий будинок на вулиці Паньківській, 9, саме Кричевському він доручає оформлення фасаду.
Головною окрасою будинку мали стати унікальні керамічні майоліки, створені за мотивами українських орнаментів. Грушевський довго намагався домовитися про їх виготовлення з майстрами з Опішні, але безуспішно. Натомість Кричевському це вдалося.
«Чотири з половиною тисячі великих і триста малих майолік. Коли їх привезли до Києва, у Грушевського був справжній тріумф. У своєму щоденнику він пише: “Я Кричевському могоричував”», — розповідає історикиня та директорка історико-меморіального музею Грушевського Світлана Панькова.
Для педантичного і завжди стриманого Грушевського це була нехарактерна форма прояву емоцій, що лише підкреслює, наскільки важливим для нього було це досягнення.
Будинок, що дихає Україною
1909 рік. Родина Грушевських переїжджає у свій новий дім.
Кричевський не лише оздоблює фасад, а й ретельно продумує внутрішній простір: він особисто добирає шпалери, меблі, декоративні елементи. Сам митець оселяється тут же — на шостому поверсі, разом із дружиною Євгенією Щербаківською. На мансардних поверхах він облаштовує власну майстерню.
Книжкова графіка та академія мистецтв
Окрім архітектурної діяльності, Кричевський проявляє себе і як книжковий графік. Саме він розробляє обкладинку та ілюстрації до відомої «Ілюстрованої історії України» Грушевського — видання, що стане справжньою скарбницею знань для кількох поколінь українців.
Коли ж у 1917 році постане питання про заснування Української академії мистецтв, Кричевський стане одним із її співзасновників.
Київ відкрив для нього новий етап життя — тут він утвердився не лише як архітектор, а й як графік, дизайнер і педагог. Тут він сформувався як митець, чия творчість заклала основи українського модерну.
1918: вогонь, що знищує — і вогонь, що творить
Лютий 1918 року. Київ у вогні.
Будинок на Паньківській, гордість Михайла Грушевського, перетворюється на легку здобич більшовиків. Під час наступу він зазнає обстрілу, і незабаром полум’я охоплює стіни, зведені з такою любов’ю.
Горить усе: книги, старовинні килими, рукописи, унікальна колекція народного мистецтва. У вогні зникають і дорогоцінні речі самого Грушевського, і майстерня Василя Кричевського, де зберігалося все, що він збирав і творив роками.
Коли полум’я підбирається до верхніх поверхів, Кричевський вибігає на вулицю разом із дружиною Євгенією та їхньою крихітною донькою, якій ледь виповнився місяць. Їм вдалося врятувати життя, але все інше залишилося у вогні.
“Килим Полуботка горить!”
«Трагічну втрату своєї величезної колекції він переживав зі сльозами. Це правда. Є спогади про той жахливий день: будинок обстрілюють, а до Центральної Ради прибігають дружина й донька Грушевського, не стримуючи ридань: “Килим Полуботка горить!”», — розповідає історикиня Світлана Панькова.
Коли палає твоя історія, коли в попіл перетворюється все, що ти творив і беріг, здається, що життя обнуляється.
Але часом найцінніше народжується саме з руїн.
Тризуб: з попелу — у символ нації
З безвиході Кричевського вириває несподівана пропозиція Михайла Грушевського — розробити державну символіку Української Народної Республіки.
Його ескіз обирають серед кількох варіантів, і вже у березні 1918 року тризуб київського князя Володимира офіційно затверджують як герб УНР.
«Герб, створений Кричевським, фактично став основою сучасного державного символу України. І я майже сміливо можу сказати, що саме він є його автором», — зазначає дослідник творчості митця Олександр Савчук.
Згоріли книги, ескізи, будівлі, але не ідея. Не символ.
Втрачене коло однодумців
Доки національні символи, створені Кричевським, утверджували державність, сам митець втрачав усе більше.
Роки потому його донька Галина з гіркотою напише:
«Пізніше, коли москва знищила всю інтелігенцію, яку лише могла, серед живих залишилося лише двоє батькових друзів. Уже не було кому збиратися щосереди».
Вогонь революції, репресій і війни безжально пройшовся по поколінню Кричевського. Але те, що він створив — його архітектура, графіка, його символи — пережило навіть тих, хто хотів стерти його ім’я з історії.
Василь Кричевський і кіно: митець, якого мало не розстріляли, і його кінематографічні дива
У 1925 році Василь Кричевський, уже знаний архітектор, художник і графік, відкриває для себе ще одну сферу мистецтва — кіно. Він стає історичним і художнім консультантом Одеської кіностудії. Його талант та енциклопедичні знання української культури й побуту швидко роблять його незамінним у створенні кінодекорацій.
Директор, який хотів його розстріляти
Доля іноді творить химерні сюжети.
Партійним директором кіностудії в той час був комуніст Павло Нечес. Шість років тому, у 1919-му, він наполягав на тому, щоб Кричевського розстріляли. Тоді митець очолював Миргородську керамічну школу і категорично відмовлявся надавати її приміщення для зібрань комуністів, адже це заважало навчальному процесу.
Роки потому Нечес зустріне Кричевського вже в іншій ролі. І зізнається письменникові Юрію Яновському:
«І ця надзвичайно цінна людина — той, кого я ледь не вбив».
Кіно як мистецтво декорації
За свою кар’єру в кіно Василь Кричевський працював над оформленням 12 фільмів. Серед них — перший повнометражний фільм про Тараса Шевченка. Але найцікавіші його рішення вражали своєю простотою та ефективністю.
Його донька Галина Кричевська-Лінде згадувала, як її батько винайшов справжнє ноу-хау для кінематографа.
Як мішковина перетворилася на гобелен
Під час роботи над історичним фільмом режисер Володимир Чардинін зіткнувся з проблемою: для сцени в багатому маєтку потрібен був величезний гобелен, який мав прикрашати стіну. Але часу та коштів на його створення не було.
— Де його взяти? І скільки це нам коштуватиме? — ламав голову режисер.
— Не хвилюйся, я про це подбаю, — відповів Кричевський.
Він замовив величезну кількість дешевих мішків. Їх розпороли, акуратно зшили між собою та розстелили на землі. Потім узяли великі відра з дешевою фарбою для стін — кожне з певним відтінком коричневого.
Кричевський зробив ескіз, поділив його на квадрати, а тоді, озброївшись мітлою, почав креслити сітку на грубій тканині.
Ця сцена врізалася в пам’ять його доньки:
«Я добре пам’ятаю це: майже вся знімальна група стояла мовчки, спостерігаючи, як працює мій батько. Я теж була там. Ніхто не мовив ані слова».
До кінця дня «гобелен» був готовий. Коли його повісили на стіну, він здавався трохи грубим і незграбним. Але справжнє диво сталося, коли сцена потрапила на плівку:
«На екрані мішковина перетворилася на розкішний тканий гобелен із зображенням давньогрецької битви. Як це вдалося?..»
Пізніше Кричевський пояснив доньці, що зерниста текстура мішковини створює ефект тканого полотна, коли її знімають на камеру з певної відстані.
«Диво? Ні. Справжнє ноу-хау», — згадувала Галина Кричевська-Лінде.
Так, без складних технологій, Василь Кричевський зумів обманути камеру і створити реалістичну кінодекорацію.
Це був лише один із багатьох винаходів митця. Його підхід до оформлення кадру, увага до деталей і глибоке розуміння української культури зробили його непересічною постаттю в кінематографі 1920-х.
І навіть ті, хто колись хотіли знищити Кричевського, згодом визнавали: він був незамінним.
Василь Кричевський: вирок без суду, вигнання без повернення
У 1920–1930-х роках Василь Кричевський мав усе, що могло свідчити про визнання: його роботи цінували, його ім’я знали, а в 1939 році він навіть отримав ступінь доктора мистецтвознавства. Здавалося, що попри всі потрясіння історії, він знайшов своє місце в українському мистецтві.
Але Друга світова війна перекреслила все.
Пастка окупованого Києва
Коли в 1941 році радянські війська відступили з Києва, Василь Кричевський залишився в місті. Не через ідеологічні переконання чи політичні рішення — просто через стан здоров’я. Його донька Галина Кричевська-Лінде писала у своїх спогадах, що довга дорога стала б для нього смертельною.
«Згодом Київ опинився в блокаді. Я постійно бігала кудись, щоб дістати молоко для дочки. Справді, я не пам’ятаю, як ми вижили. Здається, мали трохи консервів», — згадувала вона.
Але для радянської влади цього пояснення було недостатньо. Коли місто знову опинилося під контролем СРСР, Кричевський автоматично потрапив до списку «неблагонадійних».
Львів: останній прихисток в Україні
Наприкінці 1943 року сім’я переїхала до Львова. Тут Василь Кричевський став ректором Вищої мистецької школи, продовжуючи свою роботу навіть у часи німецької окупації.
Саме це стало його вироком.
За словами родини, його ім’я внесли до розстрільних списків. Радянська влада не пробачала тим, хто залишався в окупованих містах, навіть якщо вони були лише митцями, а не політиками.
Його ім’я стирали, викреслювали, замазували.
«Можна побачити книжки, де надруковане прізвище “Кричевський” просто закреслено. Його навіть не можна було згадувати. Хто побудував Полтавське земство? Ну, хтось побудував…» — говорить дослідник його творчості Олександр Савчук.
Остання дорога
У березні 1944 року Василь Кричевський разом із родиною назавжди покинув Україну.
Спочатку вони вирушили до Франції, а згодом — до Венесуели. Тут, у далекому Каракасі, митець прожив останні вісім років свого життя. Він творив, писав, намагався відтворити Україну у своїх роботах, але ніколи більше не ступив на рідну землю.
У 1975 році його прах та прах його дружини перепоховали в США, на кладовищі Баунд-Брук у штаті Нью-Джерсі — найбільшому українському некрополі за межами батьківщини.
Він мріяв повернутися додому, але повернулося лише його ім’я.
Василь Кричевський: людина, що творила Україну
Життя Василя Кричевського — це історія творця, який пройшов крізь вогонь війни, вигнання і забуття, але залишив після себе спадщину, яку не змогли знищити ані більшовики, ані нацисти, ані радянська цензура.
Його внесок в українську культуру багатогранний:
Архітектура. Він став одним із засновників українського архітектурного модерну. Його шедевр — Полтавський краєзнавчий музей (колишнє Полтавське губернське земство) — визначив обличчя національного стилю в будівництві.
Графіка і дизайн. Саме Кричевський створив перший герб Української Народної Республіки, який став основою сучасного герба України. Він також працював над книжковими ілюстраціями, зокрема для «Ілюстрованої історії України» Михайла Грушевського.
Кіномистецтво. Його новаторські рішення в декораціях стали важливим внеском у розвиток українського кіно 1920-х років. Він працював над оформленням перших історичних фільмів, присвячених українському минулому.
🔹 Освіта. Як ректор Вищої мистецької школи у Львові, він виховав покоління митців, які продовжили його справу.
Попри все, що він зробив для України, йому довелося тікати від неї. Радянська влада викреслила його ім’я з підручників, але не змогла стерти його слід в історії.
Василь Кричевський — це більше, ніж просто архітектор чи художник. Це символ незламності українського духу, людина, яка уособлювала Україну у кожній своїй роботі. І хоча він помер у далекій Венесуелі, його творіння продовжують жити тут, на рідній землі.
Його мрія про українське мистецтво, яке не буде другорядним, здійснилася. І тепер Україна повертає йому належне місце у своїй історії.
