Василь Барвінський – один із видатних українських композиторів XX століття. Радянська влада спочатку використала його популярне ім’я у своїх інтересах, а потім піддала митця ув’язненню та прирекла до забуття на багато-багато років.
Інтелігентний рід
Василь Олександрович з’явився на світ 20 лютого 1888 року в мальовничому Тернополі. Рід Барвінських із покоління в покоління славився своїми культурними діячами. Прадід Василя, Мартин, обіймав посаду ректора Львівського університету у 1837-1838 навчальному році, коли ректорів обирали лише на рік. Один з його дядьків був відомим письменником, а інший – засновником авторитетного львівського видання “Діло”. Батько, Олександр Барвінський, був видатним освітянином, який не лише впроваджував українську мову в школах, але й укладав підручники з історії, літератури та інших дисциплін. Він також активно захищав інтереси галичан в австрійському парламенті.
У домівці Барвінських часто гостювали видатні діячі української культури, серед яких були Микола Лисенко, Пантелеймон Куліш, Остап Нижанківський та багато інших. Змалечку Василько захоплювався літературою та музикою. Його мати, Євгенія, керувала тернопільським хором. До речі, саме вона розпізнала талант однієї зі своїх хористок – Соломії Крушельницької.
Закоханий у музику
Мати відразу помітила музичний талант сина і почала навчати його основам цього мистецтва.
Подальшу професійну освіту Василь здобував у Львівській консерваторії. По закінченню навчання він вступив на юридичний факультет Львівського університету. Проте, провчившись лише рік, Василь зрозумів, що юриспруденція – це не його шлях. Тому він вирушив до Праги для здобуття музичної освіти. Там він став студентом філософського факультету і відвідував лекції видатних чеських митців.
Одним із таких був Вітезслав Новак – видатний композитор і педагог, який заохотив молодого Барвінського до вивчення української пісні та написання власних творів. Під його впливом була створена “Українська рапсодія” – великий твір для фортепіано. Згодом Василь написав секстет і низку фортепіанних п’єс, присвячених Миколі Лисенку.
Єдине кохання, яке пережило усе
У Празі Василь знайомиться з дівчиною, яка так само палко захоплюється фортепіано, як і він. Наталя стане коханням всього його життя.
Одного разу Василь Барвінський сидів у класі, імпровізуючи на фортепіано. В цей час по коридору консерваторії проходила його майбутня дружина Наталя Пулюй – старша донька видатного українського вченого-фізика та громадсько-політичного діяча Івана Пулюя, одного з відкривачів Х-променів. Їхнє перше знайомство сталося крізь призму фортепіано і музики, і одразу запалило в їхніх серцях полум’я першого кохання.
Видатний композитор
У 1915 році Василь на вимогу батька і на прохання галицької еліти повернувся до Львова і обійняв посаду директора та професора Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка.
У тому ж році він бере собі за дружину кохану Наталю Пулюй.
Окрім викладацької діяльності, він став художнім керівником хорового товариства “Боян” і активно виступав із концертами. У цей період були створені кантати на вірші Тараса Шевченка, а згодом Барвінський написав увертюру до опери “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”.
У 1930-х роках Василь Олександрович упорядкував збірку народних пісень для фортепіано, до якої увійшло 38 композицій. Приблизно тоді ж побачили світ його збірки колядок і щедрівок, а також дитячі п’єси.
Попри складні умови для розвитку української культури в підпольській Галичині 1930-х років, Барвінський продовжував наполегливо творити в найрізноманітніших жанрах. Він писав кантати, ораторії, п’єси та пісні на слова Івана Франка, Спиридона Черкасенка та інших українських митців. Він також опрацьовував і інструментував твори Миколи Лисенка, Святослава Людкевича та Остапа Нижанківського.
Барвінський регулярно виступав на радіо, брав участь у лекціях-концертах, писав праці з історії музики та власні спогади, які публікував у львівському часописі “Українська Музика”. Він став одним із найвідоміших українських композиторів, що було яскраво підтверджено масштабним святкуванням чвертьстолітнього ювілею його творчої діяльності в 1938 році. Український вільний університет у Празі вшанував Барвінського, надавши йому докторський диплом.
Василь Барвінський та більшовики
У вересні-жовтні 1939 року, коли Радянський Союз спільно з гітлерівською Німеччиною розчленували Польщу, більшовики анексували Західну Україну і, звісно, захотіли використати постать Барвінського у своїх інтересах. Його було обрано до складу Народних Зборів Західної України, які проголосили (звичайно, на безальтернативній основі) приєднання західних областей України до складу УРСР.
У 1939-1941 та 1944-1948 роках Василь Барвінський очолював Львівську консерваторію та керував львівським відділенням Спілки композиторів України. Проте після Другої світової війни все змінилося.
Табори Мордовії
Композитора зарахували до “буржуазних націоналістів”, і на початку 1948 року його заарештували разом із дружиною. Під час слідства їм приписували небувалі злочини, поливали брудом не тільки їхню діяльність, але й сімейне життя. Під тиском “емгебісти” змусили Барвінського підписати згоду на знищення його рукописних творів, які ще не були оприлюднені. Разом із дружиною він отримав 10 років радянських таборів у холодній Мордовії, залишивши по собі тавро “ворога народу” до кінця життя.
Деякі відомі люди у Львові звинуватили Наталію у трагедії Барвінських, стверджуючи, що її родинні зв’язки з німцями стали причиною арешту. Вони зайшли так далеко, що позбавили Наталю Барвінську права на напис її імені на родинному гробівці. Однак, її вини у сімейній драмі не було.
Для радянських органів арешт Барвінських був одним із численних актів знищення української інтелігенції, і будь-яке звинувачення слугувало лише приводом. Характерним фактом є те, що на суді Василя Барвінського не було згадано про німецьких родичів його дружини, а просто наведено стандартні для тодішньої “феміди” абсурдні звинувачення: «агент англійської розвідки, агент гестапо та довголітній активний член ОУН».
Увесь термін Василь провів окремо від дружини, хоч вони відбували покарання у сусідніх таборах. Він сидів разом з видатним церковним діячем, главою УГКЦ Йосипом Сліпим. Вони перебували в одному бараку, де їх саджали навпроти та змушували терти цеглу об цеглу. Митрополит Йосип Сліпий і ректор консерваторії Василь Барвінський сиділи в тих робах і мовчки виконували абсурдну роботу, яку кати використовували, щоб звести композитора з розуму.
Єдина зустріч з дружиною відбулася на засланні. Наглядач сказав, що вони можуть розмовляти тільки російською. Вони просто пів години мовчки трималися за руки, бережучи свою любов як найдорожчий скарб у тих жахливих умовах.
Спалені рукописи
Останні роки життя Василя Барвінського після повернення з таборів у 1958 році до Львова були нелегкими. Наталія, його дружина, злягла паралізованою. Василь, сам хворий, доглядав за нею, не ухиляючись від цього тяжкого обов’язку. У біді й стражданнях вони залишалися вірними своїй любові, підтримуючи одне одного.
Головною турботою останніх років життя було відновлення і збереження втраченої композиторської спадщини Барвінського. Він шукав свою бібліотеку та рукописи, сподіваючись, що вони ще існують. Але твори, у яких була праця його життя, найпотаємніші думки та мрії, були знищені. Він залишився композитором без нот. З підірваним здоров’ям Василь Барвінський по крихтах відтворював із пам’яті втрачені партитури.
Разом із доктором мистецтвознавства Стефанією Павлишин, Василь складав список своїх творів. Дивом деякі з них, які учні переписували від руки та ховали в домашніх архівах, знаходилися в різних куточках світу.
Решту життя він присвятив спробам відновити знищені твори, які спецслужби спалили на подвір’ї Львівської консерваторії. До останнього дня Наталія допомагала композиторові у цій справі. Однак сил і часу на всі плани не вистачило.
Смерть композитора
Коли лікар попередив Наталю про близький кінець її чоловіка, вона виявила дивовижну притомність. Не пояснюючи нічого Василю, вона запросила близьких музикантів, щоб вони могли попрощатися з ним.
9 червня 1963 року Василь Барвінський пішов із життя, виснажений тривалим ув’язненням. Вічний спочинок він знайшов у сімейному гробівці на Личаківському цвинтарі у Львові.
Після смерті чоловіка Наталія розсилала за допомогою близьких фотокопії рукописів Барвінського в різні країни, дбаючи, щоб ці твори не були втрачені вдруге. Наталія померла через два роки.
Композитора Василя Барвінського реабілітували посмертно у 1964 році, але його твори залишалися забороненими майже ще 25 років. Його ім’я фактично було викресленим з української музики до горбачовської Перебудови. Лише з 1988 року про Барвінського знову стали писати та друкувати його твори.
Один із його учнів, Роман Савицький, згадуючи свого вчителя, казав: «Ані одна нотка в його композиціях не є зайвою, бо кожна з них — це окремий світ, якого Василь Барвінський не віддав би за гори золота». А ось слова самого композитора: “Ніколи не зневірюйтеся. Музичний шлях, хоч часто буває всипаний квітами-ружами, проте й рожі мають колючки, які не раз ранять руки до крови. І тільки той є правдивим музикантом, хто любить це мистецтво і, попри невдачі, не полишає його”.
Цікаві факти:
- На сьогодні більшість творів Барвінського, включно з майже «безнадійно втраченим» концертом для фортепіано (фа-мінор) – відновлені й знайдені.
- Будинок, в якому народився і проживав деякий час Василь Барвінський, знаходиться в центрі Тернополя по вул. Качали, 5. Там же встановлена меморіальна дошка на його честь.
- На честь Василя Барвінського названо кілька вулиць (у Львові, Тернополі, Коломиї), музичні школи та училище
