10 лютого 1895 року на світ з’явився Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотаринзький — нащадок однієї з найвпливовіших династій Європи, ерцгерцог Австро-Угорщини. Однак в історії України він залишився під іншим іменем — Василь Вишиваний. Це ім’я подарували йому українські січові стрільці під час Першої світової — за любов до вишиванок, які він носив не як екзотику, а як символ глибокої поваги до культури українського народу.
Не маючи жодного краплини української крові, Вільгельм Габсбург вивчив мову, перейнявся болями й прагненнями нації та присвятив своє життя боротьбі за її свободу. Він був не просто високородним офіцером і дипломатом — а поетом, розвідником, романтиком і відданим другом України, яку мріяв бачити вільною, об’єднаною, суверенною.
Дитинство під шум прибою: як Габсбург став громадянином світу
Народжений у Пулі — приморському містечку на італійській Істрії, Вільгельм був шостою й наймолодшою дитиною в родині адмірала Карла Стефана Габсбурга та принцеси Марії Терезії Тосканської. Його перші роки минали не у величних залах Гофбургу, а на затишному острові Люсін, загубленому серед бірюзових хвиль Адріатичного моря. Тут, у родовому маєтку, під шелест сосен і скрип канатів морських яхт, формувався його світогляд.
Батьки прагнули захистити дітей від суворої етикетної муштри Віденського двору. Тож замість балів — приватні уроки з іноземними гувернантками, замість церемоній — тривалі морські мандрівки, у яких діти могли бачити світ не через золоту оптику імперського статусу, а крізь призму людської реальності.
Однією з небагатьох, хто зафіксував це “золоте дитинство без трону”, стала англійка Неллі Раян — гувернантка родини, яка у 1915 році опублікувала мемуари My Years at the Austrian Court. В її спогадах — багатомовне середовище, у якому п’ятирічні діти легко переходили з англійської на французьку, з італійської — на польську. Сувора дисципліна поєднувалась із всебічним розвитком: спорт, музика, живопис, садівництво, і навіть келих вина за сніданком — як символ змужніння.
Та, мабуть, найглибше в душу Вільгельма запали не книги, а мандри. Його батько — фанат мореплавства — часто брав дітей на борти своїх яхт. Під вигаданими іменами родина відвідувала порти, острови й міста, де аромати східних ринків і незнайомі обличчя залишали в хлопчикові невидимі зарубки. Саме там, у цих подорожах, народжувалося щось більше за ерцгерцогське “я” — любов до чужого, здатність до емпатії, бажання зрозуміти інших.
Але літо дитинства було недовгим. У 1905 році, попри всі спроби родини відтермінувати неминуче, Вільгельма відправили до Австрії — спершу до Віденського реального училища, а згодом — до знаменитої Терезіанської військової академії. І саме там почнеться його шлях не лише як солдата, а й як того, хто одного дня зрадить імперію заради свободи чужого народу.
Подорож, що змінила серце: перше знайомство Вільгельма з Україною
Йому було лише сімнадцять, коли вперше відчув поклик Карпат. У час, коли більшість ровесників захоплювалась військовими парадами й танцями у вишуканих залах, юний Вільгельм Габсбург обирає інше — втечу. Справжню, інкогніто, без титулів і почестей. Причиною стала розмова — буденна, принизлива, в якій родичі змальовували українців як «дику орду», що десь там, на задвірках імперії, пасе овець і несе загрозу «цивілізованому порядку». Ці слова зачепили. І саме вони штовхнули його у вирішальну подорож.
Не сказавши нікому ні слова, він покидає маєток у Живці (нині територія Польщі), сідає на потяг другого класу — немислимо для ерцгерцога — і рушає на схід. Львів, Станіслав, а далі — Ворохта, де його зустріли не «бандити», а гори, що здіймаються до неба, тумани, що застеляють долини, і люди — гуцули — відкриті, сильні, співучі.
Цей побут, простий і глибокий, вразив його більше, ніж палаци Відня. Він жив серед місцевих, пізнавав їхні звичаї, слухав народні пісні, носив їхній одяг і вивчав мову. Це була не просто подорож — це було хрещення, у якому народжувалася його нова ідентичність.
Саме з цього регіону пізніше вийде його товариш Петро Шекерик-Доників — гуцульський інтелектуал, політичний діяч, автор відомого фольклорного шедевру «Дідо Иванчік», написаного соковитим говіром карпатських верховинців. Це він допомагатиме Михайлові Коцюбинському збирати матеріали для «Тіней забутих предків». Але раніше він стане другом Вільгельма — того, хто не побоявся вийти з позолоченої клітки, аби знайти правду в очах простих людей.
І саме там, у Карпатах, почнеться найважливіша подорож Вільгельма — шлях до того, ким він згодом стане для України.
У вишиванці на передовій: як ерцгерцог став полковником української боротьби
1915 рік. Світ палає в полум’ї Першої світової, а юний ерцгерцог Вільгельм Габсбург — уже командир 13-го полку уланів, кавалеристів цісарсько-королівської армії. Під його проводом — здебільшого українці з Галичини. І саме в окопах, серед глини, крові та братерства, Вільгельм остаточно переосмислює себе.
Він занурюється в історію України не як дослідник, а як той, хто шукає власне коріння. Вчить мову, читає хроніки козацьких походів, носить вишиванку, подаровану одним із солдатів, — не для антуражу, а як символ вибору. Його уніформа стає даниною двом світам: військовому обов’язку та новій ідентичності. Саме тоді народжується Василь Вишиваний — не просто псевдонім, а нова сутність.
На військовій службі він активно впроваджує українську ідентичність серед солдатів — домагається, щоб на одностроях з’явилися синьо-жовті знаки, а спілкування українською стало не винятком, а нормою.
На фронті він завойовує щиру повагу та беззастережну довіру українців. Як полковник Легіону Січових Стрільців він не лише керує, а й надихає. Українські політики бачать у ньому фігуру, здатну змінити хід історії. Хтось вбачає у ньому майбутнього гетьмана, інші — навіть претендента на трон незалежної України. Його популярність зростає настільки, що сам Павло Скоропадський починає сприймати його як політичного конкурента.
Але історія обирає інший шлях. У 1918-му розвалюється Австро-Угорщина — імперія, яка сотні років тримала Центральну Європу в залізних лещатах. На уламках виникають нові держави, і серед них — УНР і ЗУНР, символи української надії.
Та натомість обʼєднання приходить розбрат, внутрішні амбіції розривають ряди. Вишиваний спостерігає за цим із болем і розпачем. «У нас один спільний дух, який родився з козацьких традицій, у нас одна ідея, одна програма, один прапор: одна, зʼєдинена, самостійна, суверенна Українська Держава», — занотує він у спогадах, як крик із серця, як заклик, що залишиться без відповіді.
У 1921 році Вільгельм залишає Україну. Повертається до Відня, але не зраджує своїй вірі. Там він видає збірку поезій українською мовою — «Минають дні». Її вірші — це не просто література, це реквієм по полеглих побратимах, посвята тим, хто не дожив до свободи, але жив із нею в серці.
Під небом Парижа: шпигун, романтик і вигнанець
Міжвоєнна доба — одна з найзагадковіших сторінок у житті Василя Вишиваного. Після політичного краху українських державних спроб і власного вигнання, він опиняється в Парижі — місті, яке у 1920-х роках ставало притулком для багатьох. Тут сходились вигнанці, художники, шпигуни, аристократи й мрійники. Усе це середовище зачаровувало Вільгельма, водночас даючи йому шанс почати все з чистого аркуша.
Він селиться неподалік Тріумфальної арки — символу перемог, яких у нього самого ставало дедалі менше. Вдень — це візити до салонів, спілкування з емігрантськими аристократами, обговорення геополітики. Уночі — богемні вечірки, де зникали титули, і звучали лише вірші, джаз та шепіт змов. Василь Вишиваний легко почувався в обох світах — він і далі був ерцгерцогом, але вже без трону, без імперії, зате з ідеєю, що ніколи не згасла: незалежна Україна.
Париж став для нього і тилом, і фронтом. Саме тут він починає співпрацю з французькими спецслужбами, веде тонку гру на перетині кількох розвідок, укріплює зв’язки з українською діаспорою. Його контакти з лідером ОУН Євгеном Коновальцем — не випадкові. Вони неодноразово зустрічаються в місті, де вуличні кафешки і розкішні салони були водночас майданчиками для світських розмов і прикриттям для шпигунських ігор. У розсекречених архівах НКВС згадується, що Вільгельм Габсбург брав активну участь у підпільній боротьбі з радянським впливом — не лише словом, а й ділом.
Проте справжній удар йому завдала не Москва, а Париж — у жіночому обличчі. Його роман із Полетт Куйба, чарівною паризькою авантюристкою та аферисткою, закінчився катастрофою. Вона виявилася не просто коханкою, а, ймовірно, агенткою — радянською або чехословацькою. Історик Тимоті Снайдер у книзі «Червоний князь» припускає: ця «фатальна жінка» діяла не лише з особистих мотивів, а й за чиїмось вказівками. Мета — знищити репутацію Вишиваного і не допустити його повернення на політичну арену, де він міг би стати об’єднавчою фігурою монархічного проєкту в Центральній Європі.
Коли над ним нависла загроза арешту через аферу (Полетт його підставила), Вільгельм Габсбург мусить залишити місто своєї свободи. У 1935 році він поспіхом покидає Францію і повертається до Відня — міста, де замість джазу вже звучать марші, а в повітрі зависає передчуття нової великої війни.
Між двома диктатурами: останній бій Василя Вишиваного
У вирі Другої світової війни Вільгельм Габсбург, знаний як Василь Вишиваний, опиняється між двох безжальних імперій — гітлерівської та сталінської. Оселившись у Відні, він веде подвійну, небезпечну гру: підпільно допомагає українському визвольному руху, співпрацює з ОУН, передає розвіддані через канали французьких і британських спецслужб. Усе — заради України, яка залишалася для нього не просто ідеєю, а особистим присяжним обов’язком.
У ті роки поруч із ним з’являється Роман Новосад — молодий галичанин, студент музичної академії у Відні. Він стає не лише соратником, а й другом, довіреною особою. Разом вони вибудовують мережу однодумців, готуючи опір і збираючи інформацію про настрої української діаспори, пересування радянських агентів, плани Москви.
Коли війна закінчується, надія згасає. Їхня квартира виявляється у британській зоні окупації Відня, але це не зупиняє радянську контррозвідку. Улітку 1947 року, посеред білого дня, агенти СМЕРШ викрадають Вільгельма та Романа просто на вулиці. Їх таємно вивозять у Київ, до Лук’янівського слідчого ізолятора — туди, де ламали долі, де катували не тільки тіло, а й волю.
Василь Вишиваний опиняється в руках НКВС. Йому закидають «антирадянську діяльність», шпигунство на користь Заходу, співпрацю з «українськими буржуазними націоналістами».
Під час обшуку у нього вилучають фотокартки хлопчика — сина, якого звали Франц Піч. На одній зі світлин дитина зображена поряд із молодою жінкою — вірогідно, матір’ю. Хто вона — невідомо. Радянські протоколи фіксують сухо: «місцеперебування сім’ї встановити неможливо».
Суд триває недовго. Вирок — 25 років каторги. Але до етапу він не доживе. 18 серпня 1948 року у в’язниці Василь Вишиваний помирає. У довідці зазначено: «від туберкульозу». Але навіть смерть у цій історії залишається під грифом таємності. Місце його поховання — невідоме.
Так згасає життя людини, яка могла стати монархом, але обрала стати українцем. Людини, чия любов до України була глибшою за кровну приналежність, і чий шлях — від ерцгерцога до мученика — назавжди лишився в історії як символ вірності без компромісів.
Епілог. Людина, яка випередила націю
Історія Василя Вишиваного — це історія не лише однієї надзвичайної людини. Це дзеркало цілої епохи, коли імперії падали, кордони перекроювалися, а ідентичність ставала вибором, а не спадком. Він народився у світі корон і гербів, а помер у підвалах тоталітарної системи, яка боялася його навіть мертвого. Бо його існування саме по собі було докором: не кров, а воля визначає, ким ти є.
Василь Вишиваний не мав жодного українського коріння — але мав українську душу. Він не тільки заговорив українською, не тільки одягнув вишиванку — він прийняв цю країну як свою, віддав їй молодість, кар’єру, репутацію, свободу і життя.
Довгий час його ім’я було викреслене з підручників, загнане в архіви, зведене до шпигунських обвинувачень. Але сьогодні, коли українці знову виборюють свою свободу, його постать постає з новою силою. Як символ. Як попередження. Як натхнення.
Василь Вишиваний обрав свій шлях – бути українцем. Цілковито. Безповоротно. Назавжди.
Василь Вишиваний довів, що любов до України — це не про кров, а про вибір. Так само вибір зробила Олена Степанів, яка стала першою жінкою-офіцером у світі — і воювала за Україну
