Варвара Ханенко – єдина в українській історії жінка-музеєтворець, завдяки якій в Україні сьогодні зберігаються справжні шедеври світового мистецтва.
Життя, присвячене мистецтву: Варвара Ханенко та її спадщина
9 серпня 1852 року народилася жінка, чия пристрасть до мистецтва переросла у величну справу життя. Варвара Ханенко – видатна українська меценатка, колекціонерка, одна із засновниць Національного музею мистецтв, що нині носить її ім’я та ім’я її чоловіка – Богдана Ханенка.
Їхні постаті, довгий час затьмарені радянською ідеологією, поступово повертаються у свідомість українців. 1999 року їхні імена знову з’явилися в назві провідного художнього музею Києва, а відтоді – і в книгах, наукових конференціях, виставках, телепрограмах. Про них складають легенди, згадують на шпальтах газет, знімають фільми. Те, що ще вчора було «білою плямою» історії, сьогодні відроджується у всій повноті.
Діяльність Ханенків – це не лише історія родини, а й відображення цілої епохи. Київ кінця XIX – початку XX століття був містом, де плекалася висока культура меценатства, де еліта не просто володіла творами мистецтва, а вважала своїм обов’язком передати їх суспільству.
Створення публічного музею на основі приватної колекції – поширена в Європі традиція – у Києві стала справжньою місією. У світі, де часом надмірна жадоба до володіння затуляє інші прагнення, люди, що віддавали найцінніше заради майбутніх поколінь, залишаються безцінними. Варвара та Богдан Ханенки були саме такими – тими, хто не лише колекціонував мистецтво, а й дарував його людям.
Їхній музей – це не просто зібрання творів. Це символ любові до культури, що пережила війни, революції, забуття і відродження. Історія, що триває.
Нелегкий вибір: залишитися чи виїхати?
Серед тих, хто закладав підвалини музейної справи в Києві, були люди різного віку, різного походження, але єдиного покликання. Терещенки, Антонович, Тарновський, Петров, Прахов, Ханенко, Хвойка, Біляшівський, Кричевський… Видатні імена, що стали символами епохи. Але серед цієї когорти є лише одна жінка — Варвара Ханенко.
Вона не просто підтримувала меценатський рух, а стояла біля джерел створення музею, залишивши своє ім’я в документах як “засновательніца Музею”.
Проте її найбільша заслуга — не лише в створенні колекції, не лише в турботі про кожен експонат. Найважливіший її вибір відбувся у 1917–1919 роках, коли історія поставила її перед випробуванням, гідним трагедій античних героїнь.
Весною 1917 року помирає Богдан Ханенко, і Варвара у 65 років залишається одна. В її руках — неоціненне зібрання мистецтва, одне з найкращих у Російській імперії. Вона могла б, як багато інших, врятувати себе і колекцію, емігрувавши до Європи.
Але це означало б відмовитися від сенсу.
Вона залишилася.
Залишилася у місті, що занурювалося в хаос революцій і війн. У місті, де володіння мистецькими скарбами могло стати смертельним вироком. У місті, яке, попри все, залишалося її домом.
Це був вибір не просто між життям і смертю. Це був вибір між зовнішньою безпекою та внутрішньою цілісністю. Вибір людини, для якої мистецтво — не предмет володіння, а духовна місія.
Варвара Ханенко знала, що робить. Вона була донькою своєї епохи, ідеалісткою, людиною, яка вірила у красу і силу культури. Її рішення — не жест відчаю, а акт віри. Як пізніше сказав Сергій Гіляров, “вона не хотіла лишати Київ і Музей, який був для неї дорожчим за саме життя”.
Що зробило можливим цей вибір? Звідки в жінки, яка мала всі шанси на спокійне та заможне життя за кордоном, узялася така відданість?
Ці питання залишаються відкритими. Але вони важливі не лише як данина пам’яті. Вони — ключ до нашого власного усвідомлення. Відповідаючи на них, ми відновлюємо свою історію гідності. Ми згадуємо, ким були. І ким можемо бути.
Терещенки: родина, що формувала майбутнє Варвари Ханенко
Щоб зрозуміти Варвару Ханенко, потрібно зазирнути в її коріння. Першою школою життя для неї була сім’я — велика, діяльна, наповнена духом відповідальності й служіння іншим. Вона народилася у родині Терещенків — і цього вже було достатньо, аби її доля склалася не як у всіх.
Її батько, Нікола Терещенко, був не просто найзаможнішим українським підприємцем свого часу, а й одним із найвідоміших благодійників. Київ знає його ім’я завдяки лікарням і гімназіям, музеям і храмам, які з’явилися завдяки родині Терещенків. Охматдит, Політехнічний інститут, Національний художній музей, Театр оперети, будівлі університетів і театрів — усе це частина їхньої спадщини. А ще – Володимирський собор, розписи якого виконані коштом родини, і зібрання творів мистецтва, які згодом ляжуть в основу столичних музеїв.
Але спадок Терещенків — це не тільки камінь і фарби, це передусім світогляд. Він ґрунтувався на непорушній вірі: багатство — це не лише можливість володіти, а й обов’язок ділитися, допомагати, створювати більше, ніж отримав. Саме цей дух перейняла Варвара. Саме він визначив її подальший шлях.
Ставши дружиною Богдана Ханенка, вона не лише принесла із собою цінності своєї родини, а й примножила їх. Маєтки Ханенків на Київщині та Поділлі стали не просто господарськими осередками — у них відкривалися школи, майстерні, лікарні, сиротинці, зароджувалися театральні трупи, будувалися електростанції. Варвара не просто переймала родинну традицію — вона вкладала в неї власну душу, втілюючи в життя віру в силу мистецтва та освіти.
Захоплення красою теж ішло від родини. Терещенки були пристрасними колекціонерами: Нікола, його брат Федір, діти Олександр, Іван, Ольга, онук Михайло — кожен із них збирав мистецькі скарби. Відлуння цих приватних зібрань сьогодні можна знайти у провідних київських музеях: українське мистецтво, російський живопис, колекції старожитностей, шевченкіана. Саме Федір Терещенко першим у Києві відкрив свою приватну галерею для всіх охочих — і щодня тисячі містян приходили побачити мистецтво, яке раніше було доступне лише обраним.
Варвара росла в цьому світі — світі, де краса й благодійність ішли поруч, а мистецтво було не розкішшю, а місією. Вона успадкувала не лише статки, а й найцінніше — внутрішню потребу віддавати. І ця потреба стала її власним життєвим дороговказом.
“Богдаша” і “Бася”
Богдан Ханенко був для Варвари не лише чоловіком, а й другом, натхненником і соратником. Їхній союз став справжнім благословенням для Києва, адже саме завдяки спільним зусиллям ця пара залишила по собі неоціненну культурну спадщину.
Вони познайомилися на початку 1870-х у Петербурзі – молоді, сповнені енергії та прагнення до прекрасного. Богдану було 25, Варварі – 23. На той час він уже був членом Товариства заохочення художників, відвідував зібрання митців і колекціонерів, мріяв про власну художню колекцію. Ця мрія знайшла щире розуміння і підтримку у Варвари, яка не просто поділяла його захоплення, а й стала рівноправним співтворцем його культурних ініціатив.
Хоча Богдан Ханенко мав блискучу кар’єру адвоката, юриста і державного діяча, найбільший слід у історії він залишив саме як меценат і колекціонер. Саме завдяки його зусиллям Київ отримав перший публічний музей мистецтв. Він не просто збирав артефакти – він упорядковував їх, досліджував, видавав каталоги, фінансував археологічні розкопки та підтримував митців.
Але за зовнішнім блиском цих досягнень приховувалася невидима боротьба. Вже з молодих років здоров’я Богдана підточувала серйозна хвороба, і часті подорожі Ханенків до Європи були не лише пошуком нових мистецьких шедеврів, а й необхідністю лікування. Турбота про чоловіка стала для Варвари постійною і невіддільною частиною її життя. Її листи сповнені тривоги та ніжності, і навіть у найзвичайніших записах відчувається, скільки сил вона вкладала в його життя і справу.
1904 року, коли він урочисто відкривав музей у Києві, у найтріумфальніший момент свого життя, він наголосив, що будь-яка велика справа неможлива без любові – тієї, що об’єднує, дає сили й віру в роботу та забезпечує її успіх.
Ханенки не мали дітей, але їхньою справжньою “дитиною” стала колекція, Дім Ханенків, який перетворився на один із найцінніших музеїв країни.
Роль Варвари у цій справі довгий час залишалася недооціненою. Вона не була лише “дружиною колекціонера” – вона сама стала видатною культурною діячкою. Варвара мала власні мистецькі уподобання: європейська кераміка, українське народне мистецтво, давні ікони. Її особлива любов до старовинних ікон була майже духовною – вона відчувала в них красу і вміла бачити те, що інші могли б просто проігнорувати.
Мистецтво було для неї не просто захопленням – це було ще одне джерело життєвої сили, поряд із коханням до Богдана.
Невідома Варвара Ханенко та три загадкові портрети
Здається, ми знаємо про Варвару Ханенко чимало. Але що більше заглиблюєшся в її історію, то виразніше розумієш: як мало вона відкрила нам про себе.
Її дитинство та юність залишаються майже недосяжними. Жодних спогадів, листів, свідчень – лише коротка згадка про домашнє виховання та благочестиві традиції родини Терещенків. Один-єдиний артефакт, що дійшов до нас, – російсько-французький словник 1867 року з монограмою «В.Т.».
Навіть зовнішність Варвари губиться у нечисленних, часом суперечливих зображеннях. Справжнім символом цієї загадковості стала цьогорічна ювілейна виставка в Музеї Ханенків: її завершував лише один достеменно відомий нам образ – старе фото з утраченого портрета, написаного Олексієм Харламовим.
Є ще один портрет, створений іспанським художником Ульпіано Чеки. Відомо, що на початку ХХ століття він стояв у робочому кабінеті Богдана Ханенка. Але його оригінал також зник.
Третій портрет, атрибутований художнику Макарову, датується 1872 роком. Вперше його репродукцію опублікували в 1998 році, однак місце перебування оригіналу невідоме, як і точне походження самої репродукції. Через це навіть не можна бути певним, що на ній зображена саме Варвара.
Єдиними автентичними фотографіями залишаються дві групові світлини. Одна, датована 1906 роком, відображає членів комітету кустарної виставки. Згідно з радянським написом на звороті, Варвара сидить у нижньому ряду ліворуч. Проте постать на фото виглядає надто молодою для 54-річної жінки, що викликає сумніви.
Інша світлина – з архіву києвознавця Віталія Ковалинського. На ній, ймовірно, зображені Варвара Ханенко та її племінники Терещенки, що дозволяє датувати фото початком 1910-х років. Але й тут немає впевненості, чи справді ми бачимо Варвару.
Чи було це свідомим прагненням залишитися в тіні? Чи просто збігом обставин, коли сліди її присутності в історії стиралися разом із втраченими портретами та забутими фото? Варвара Ханенко так і залишається загадкою – жінкою, яка творила для майбутніх поколінь, але майже не залишила власного відображення в минулому.
На момент, коли було зроблене групове фото, Варварі Ханенко було майже 60 років. Постать літньої пані на знімку, здавалося б, відповідає вікові, однак риси обличчя викликають сумніви. Вони майже не мають спільного з образом Варвари Ханенко, що дійшов до нас у портретах Олексія Харламова та Ульпіано Чеки.
Сумнів ще більше посилюється, якщо порівняти два групових фото, на яких, за припущенням, вона зображена. Обличчя і статура жінки на них помітно відрізняються, а вікова різниця між знімками видається більшою, ніж кілька років.
Сьогодні в нашому розпорядженні є три фоторепродукції її мальовничих портретів, одна копія невідомого походження та дві групові фотографії, жодна з яких не може бути остаточним доказом того, як виглядала Варвара Ханенко.
Дещо про її зовнішність розповідають спогади сучасників. Так, Вадим Щербаківський згадував її особливу манеру мовлення: легке шепелявлення та спокійний тон. А Георгій Лукомський, зустрівши Варвару у 1919 році, описував її як повновидну, невисоку, емоційну жінку, схожу на настоятельку монастиря. Вона говорила повільно, проникливо вдивлялася у співрозмовника, а в розмові про музей, якому присвятила своє життя, не стримала сліз.
Проте за цією зовнішньою м’якістю ховалася надзвичайна сила духу. Її енергія, мистецька проникливість, вміння купувати унікальні речі та розповідати про них із захопленням створювали образ людини, яка жила мистецтвом і служила йому до останнього.
Втім, ким вона була насправді? Ми й досі шукаємо її справжнє обличчя – серед фрагментів портретів, нечітких фото й уривків спогадів.
Сьогодні в будинку, де жило подружжя Ханенків, діє Національний музей мистецтв їх імені. У ньому зібрана унікальна колекція, що налічує понад 25 000 експонатів.
Тож якщо ви в Києві – обов’язково знайдіть час та відвідайте музей Ханенків.
