Устим Кармалюк – це одна з найодіозніших постатей в історії України.
У кожного краю є свій міф про непокірного месника. Поділля — не виняток. Тут, серед лісів і ярів, народився образ Устима Кармалюка — відчайдушного захисника бідняків, поборника панської сваволі, «українського Робіна Гуда». Його ім’я входило до шкільних підручників, звучало в піснях, романах, легендах.
Але чи співпадає цей романтичний герой з реальним чоловіком, який двічі тікав із Сибіру, керував озброєною ватагою і залишав після себе не тільки перекази, а й сотні судових справ?
Ця історія — про роздвоєний образ. Про легенду, яку так хотіли мати. І про правду, яку старанно уникали.
Бідний кріпак
Легенда:
Народна пам’ять подає Кармалюка як хлопця із дитинства обділеного, який відчував на собі гніт поміщиків.
За народними переказами, Устим виріс хлопцем «з характером» — гордим, гострим на слово, не здатним мовчати перед несправедливістю. Кажуть, він із дитинства не визнавав панської волі, умів зібрати навколо себе однолітків і завжди йшов наперекір тим, хто намагався принизити.
Міфи описують його як майбутнього борця за свободу селян, який нібито народився з призначенням кидати виклик несправедливості.
Правда
Устим Кармалюк народився у селі Головчинці (нині Кармелюкове, Жмеринський район на Вінниччині). Точну дату народження встановити неможливо: метричний запис Свято-Покровської церкви фіксує лише день хрещення — 10 березня 1787 року. У документі його ім’я зазначене як Севастьян, а ім’я Устим було народним. Між народженням і хрещенням могли пройти кілька днів, як це було у традиції того часу.
Він був п’ятою дитиною в родині. Сім’я не була бідною: дід отримав прізвисько Карман через заможність, а батько, Яким, записаний у метричних книгах як «син Кармана старого».
Але в народній мові, особливо в селянському середовищі, прізвища змінювалися швидко й природно: на вимову, на слух, під впливом говірок. Із часом «Карманюк» поступово перетворився на Кармалюк — легше вимовляється, краще «лягає» в ритм пісні або переказу.
Фольклорні записувачі XIX століття вже фіксують саме форму Кармалюк, і саме вона увійшла до пісень, дум, легенд.
Родина мала двох коней, кілька голів худоби, овець, свиней і належала до середнього стану Поділля.
Устим залишався неписьменним, але добре розумів російську, польську та ідиш, що давало йому змогу спілкуватися з представниками різних національних спільнот на Поділлі. У 1806 році, у 18 років, почав працювати у дворі поміщика Пігловського, а того ж року одружився. Метричні записи свідчать, що вже на другий день після весілля померла його мати — ймовірно, це вплинуло на швидке рішення про шлюб.
Перша дружина Євдокія померла, залишивши двох дітей. У 1809 році Устим одружився вдруге на Марії Щербі, яка народила йому ще трьох дітей.
Непокірний рекрут
Легенда
Саме за цей непокірний дух, мовляв, поміщик Пігловський і віддав його до рекрутів — аби приборкати нестримного хлопця та покарати за зухвалість.
Так починається легенда: сильний, чесний, нескорений юнак, якого пан покарав за свободу характеру.
За легендою, він з другом не змогли стерпіти солдатської муштри та організували хитру втечу з гарнізону
Правда
Архіви малюють іншу картину.
У 1812 році поміщик Андрій Пігловський справді віддав 20-річного Устима Кармалюка в рекрути, але причиною було не бунтарство, а крадіжка кількох пудів воску зі сільської каплиці. Злочин з культової споруди вважався особливо тяжким — фактично святотатством.
Устима арештували, тримали під вартою, але він утік, що законом автоматично прирівнювалося до другого злочину й тягнуло заслання до Сибіру. Кілька місяців він переховувався в лісах поблизу рідного села.
Повернувшись, Кармалюк намагався уникнути рекрутства — вирвав собі два нижніх передніх зуби, сподіваючись пройти як «непридатний». Це тоді була поширена практика, якою користувалися селяни, що не бажали служити 25 років у російській армії.
Та Пігловські, католики, сприйняли крадіжку з каплиці не просто як кримінал, а як наругу над святинею. Тож Устима все одно віддали в армію — до 4-го уланського полку в Кам’янці-Подільському. А згодом мали перевести до Криму.
По дорозі він знову втік і приєднався до дезертирів — Микити Удодюка та Данила Хрона. Так почалася довга історія його втеч, нападів і переховувань.
Народний мстивець
Легенда
У народних піснях Устим — хлопець, що «брав у панів та роздавав бідним». Мовляв, у кожному селі він знаходив тих, кому допомогти: давав гроші, харчі, скарби з панських маєтків, ховався під захистом вдячних мешканців, а панам улаштовував справжнє покарання.
За легендою, напади Кармалюка були точковими, спрямованими виключно проти панства — а бідняків він ніколи не чіпав. Його ватага — це мало не повстанська армія, що налічувала десятки, а то й сотні людей, готових піти за ним хоч на край світу.
Правда
Судові документи розповідають інше.
Напади, які здійснювали Кармалюк та його спільники, були хаотичними і здебільшого спрямовувалися не на панські маєтки, а на селянські господарства. Пограбування супроводжувалися побоями, катуванням, підпалами. А випадків справжніх антипанських акцій у документах — одиниці. Єдиний підтверджений приклад — спалення винокурні Пігловських.
Найпоказовіше: ловили Кармалюка найчастіше саме селяни.
Не поліція, не каральні команди — громади.
Перший раз його впіймали в червні 1813 року також селяни. У Кам’янці-Подільському Кармалюка та Хрона покарали 500 ударами шпіцрутеном і знову відправили в полк. Утім, дорогою він знову утік — і коли повернувся до “своїх місць”, мав уже серйозний кримінальний авторитет.
Його ватага рідко перевищувала 10 осіб, але діяла активно. Кармалюк часто заходив у хати зі словами:
«Я разбойнік Карманюк» — так він себе називав.
Він мав і псевдонім — Василь Гавриленко, а побратими кликали його «Батюшкою», «Головатим». Це свідчить, що він був не «народним месником», а керівником організованої злочинної групи.
Показово: він грабував і власних родичів. Під час допитів рідна тітка підтвердила, що Устим приходив до неї «поживитися», але вона вигнала його зі словами: «Щоб мої очі тебе не бачили».
Часто він переховувався у селян і шляхтичів не тому, що вони його любили, а тому, що він платив краденим. Коли слідство знаходило у цих людей награбовані речі, вони автоматично ставали співучасниками.
Невловимий втікач
Легенда
Про Кармалюка казали, що його “земля не тримає” — де б не замкнули, він вирветься. Тікав, мов тінь, ніби мав особливу здатність зникати з під варти. Легенди стверджують, що втечі були проявом відваги та прагнення свободи, а на Сибіру він мало не підняв повстання і очолив арештантів.
У народних переказах Кармалюк завжди постає як непереможний, хитрий герой, який постійно вислизав від каральних органів і повертався, щоб продовжити боротьбу за свободу селян і справедливість. Легенди підкреслюють його майстерність і хитрість, а кожне повернення на Поділля перетворювалося на подвиг.
Правда
За 23 роки активного життя Кармалюк сім з половиною років був на волі. Увесь інший час — арешти, тюрми, каральні етапи, каторга або дорога до неї.
До Сибіру його засилали тричі.Першого разу він утік ще з етапу. Двічі — уже з самої каторги.
Втечі справді були зухвалими, але їхні мотиви — не романтичні. Він тікав, щоби повернутися до ватаги, продовжити грабунки та уникнути покарання.
Український повстанець
Легенда:
За легендою Кармалюк був лідером масштабного повстання, яке налічувало понад 20 тисяч учасників, а за час його діяльності відбулося понад тисячу нападів на поміщиків.
Правда
Устимова ватага ніколи не перевищувала десяти осіб. Жодного повстання не було.
20 тисяч селян — це вигадка 1930-х років, створена для ідеологічних потреб: Радянському Союзу потрібен був «народний герой», який боровся з панами.
Небіжчик, якого вбили
Легенда
За народними переказами, Кармалюк помер як герой, борець за свободу. Легенди описують його останній бій як подвиг: він зустрів смерть у нерівному бою з владою або шляхтою, захищаючи простих селян. У народній пам’яті він постає як непереможний і сміливий, його смерть — символ боротьби за справедливість.
Правда
Останній великий напад Кармалюка відбувся у 1835 році. Жертвами стали вдова Паплінська з двома доньками. Розбійники зачинили їх у коморі, зібрали дворових селян і погрожували смертю, застосовуючи силу: били прикладами та залякували всіх присутніх — слідчі матеріали фіксують це однозначно.
Грабунки тривали до жовтня 1835-го, доки Кармалюка не видала дружина селянина, в якого певний час переховувалася ватага.
Місцева влада влаштувала засідку. У ніч із 9 на 10 жовтня 1835 року 18-річний шляхтич Федір Рутковський застрелив Кармалюка.
При ньому знайшли речі Паплінської, зброю й дрібні предмети — зокрема мішечок із чоботарськими цвяшками. Дослідники припускають, що ці цвяхи він використовував не для ремонту взуття, а тортур.
Герой / не герой
Легенда
Народна пам’ять та література XIX століття створили образ Кармалюка як «українського Робін Гуда». Його зображували борцем проти панів і гніту, який допомагав бідним і карав заможних. У художніх творах його героїчні подвиги підкреслювали, а його непереможність ставала символом народної боротьби.
За легендою Кармалюк — незаперечний герой українського селянства.
Правда
Сучасні науковці вже розділяють легенду і реальні факти, а історичні документи дають зовсім інший портрет. Героїзація Кармалюка почалася середини XIX століття і влаштовувала різні сторони: російську царську владу, яка подавала його як борця проти римо-католицької церкви та польського панства, і інтелігенцію, яка романтизувала його образ у художніх творах.
Факти свідчать, що Кармалюк:
- організовував пограбування і крадіжки;
- застосовував жорстокі тортури проти селян;
- уникав відповідальності за кримінальні злочини;
- переховувався, використовуючи підробні імена;
- мав кримінальний авторитет серед спільників і «колег по ремеслу».
Вміння керувати нападом, уникати засідок і переховуватися не робить з людини героя. Архівні документи свідчать, що його дії були злочинами незалежно від мотивів.
Радянська історіографія лише посилила міф про боротьбу з гнітом, а псевдонім «Кармалюк» став частиною легенди.
Сучасне подання Кармалюка у підручниках стало більш обережним, міфічні цифри та розповіді про «тисячі нападів на поміщиків» виключено. Повної дегероїзації ще не сталося, але наукова методика і джерела дозволяють критично оцінити його постать.
Образ Устима Кармалюка — це приклад того, як народ створює героя там, де насправді був кримінальний авторитет, харизматичний, хитрий і безжальний. Але потреба у символі виявилася сильнішою за факти.
Люди завжди прагнуть бачити захисника — того, хто за них помститься, підніме голос проти несправедливості і відновить гідність.
І там, де реальна історія не дає такого героя, його вигадують.
Міф про Кармалюка — не про нього. Це міф про нашу давню, глибоку потребу мати того, хто «вдарить у відповідь».
А правда — складніша. Але саме вона дозволяє побачити не лише людину, якою ми її хотіли бачити, а й ту, якою вона була.
