Марія Садовська-Барілотті, сестра видатних діячів українського театру Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського, була обдарованою мисткинею, як і вся її славетна родина. Її неперевершений талант як співачки й акторки здобув їй визнання сучасників, які називали її «українським соловейком». Панас Саксаганський, брат Марії, згадував про її спів так: «Передати характер її співу неможливо: в ньому відбивався весь нарід, його поезія, його почуття».
Марія мала короткий, але яскравий мистецький шлях, що тривав лише 12 років. Її життя теж обірвалося рано – на 36-му році. Проте за цей короткий проміжок часу вона встигла залишити глибокий слід в українській культурі. Її талант і досягнення живуть у пам’яті народу вже понад століття.
Спадщина театральної родини
Карпо Адамович Тобілевич, управитель панських маєтків, навряд чи міг передбачити, що всі його діти – три сини та єдина донька – будуть пов’язані з театром. Він мав надію на їхнє майбутнє, але не очікував, що всі четверо закохаються в сцену й стануть відомими далеко за межами рідного краю. А головне — що жоден із них не залишить собі його прізвища.
Старший син Іван обрав псевдонім Карпенко-Карий, вшановуючи батька: «Карпенко» — від імені Карпо, а «Карий» — з прізвища героя Гната Карого з п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Микола ж став відомим під іменем Садовський, узявши дівоче прізвище матері. Панас пішов ще далі й назвався Саксаганським — на честь містечка Саксагань на Катеринославщині, звідки походила їхня матір. Марія, наймолодша й єдина донька, вирішила не шукати складних псевдонімів і теж стала Садовською.
Але це було пізніше…
Марія народилася 17 квітня 1855 року в селі Кам’яно-Костувате на Миколаївщині. Вона була четвертою дитиною в цій видатній родині, яка мала шляхетні корені. Незабаром родина Тобілевичів переїхала до Єлисаветграда й оселилася на вулиці Знаменській, 13. Їхній будинок став справжнім культурним осередком, де постійно організовували музичні та театральні вечори, на яких неодмінно була присутня й Марія.
Вона навчалася блискуче: спочатку закінчила Єлисаветградську жіночу школу Титаренка, а з 11 років – гімназію Хрущової. Її успішне закінчення дало Марії право працювати вчителькою.
Як і її брати, Марія змалку була зачарована театром. Її сильне, соковите сопрано вирізнялося серед інших голосів. Ще під час навчання в гімназії вона співала на учнівських вечорах і брала участь в аматорських театральних постановках.
У 1875 році, на роковини смерті Тараса Шевченка, в Єлисаветграді було поставлено п’єсу «Назар Стодоля». Саме тоді вперше прозвучали «Вечорниці» композитора Петра Ніщинського, який приїхав подивитися виставу. Виступ Марії справив на нього незабутнє враження. Захоплений її співом, Ніщинський виголосив пророчі слова: «Ваша доля – то сцена. Таким голосом рідко кого наділяє природа!». Це пророцтво справдилося – Марія увійшла в історію театру як одна з найкращих виконавиць вокальних партій у тогочасних оперетах і операх.
Італійські пристрасті
Свою першу велику роль на сцені Марія зіграла в 1876 році, увійшовши до складу театральної трупи під керівництвом Марка Кропивницького. Майже три роки вона дарувала глядачам свій талант у цьому колективі, і її непересічна гра не залишилася непоміченою — про молоду акторку писали в газетах, згадуючи її яскраві виступи.
Однак, доля внесла свої корективи. У театральній трупі Марія зустріла молодого італійця Миколу Барілотті, музиканта і співака, який не лише підкорив її серце, а й допомагав удосконалювати вокальні здібності. Їхнє знайомство переросло в кохання, що завершилося шлюбом. Подружжя переїхало до Італії, але їхнє сімейне життя виявилося далеким від ідеалу. Барілотті виявився людиною легковажною, не надто турбувався про дітей, хоча в шлюбі їх народилося п’ятеро, вижили лише двоє — остаточно тільки донька Женя.
Шлюб, як італійська сцена, не тішив ані Марію, ані її рідню. Брати не схвалювали її вибору, особливо Іван Карпенко-Карий. Він гостро критикував сестру за те, що вона марнує свій талант в «дешевих оперетах», і переконував, що її справжнє місце — на сцені драматичного театру. Усвідомивши, що сімейне щастя вислизає від неї, Марія вирішила розлучитися з чоловіком. Проте прізвище Барілотті вона залишила собі.
Повернення додому
Повернувшись із дітьми до батьківського дому в Єлисаветграді, Марія на деякий час відійшла від сцени. Навесні 1879 року померла її мати, Євдокія Зіновіївна, і Марія взяла на себе господарські обов’язки. Однак театр залишався в її думках. Тим більше, що в домі Тобілевичів часто збиралися видатні діячі того часу — Марко Кропивницький, Микола Лисенко, Модест Мусоргський, Марія Заньковецька.
Одного разу Кропивницький поділився з Марією ідеєю своєї нової драми та запропонував їй роль Оксани у п’єсі «Дай серцю волю, заведе в неволю». Марія, сповнена радісного хвилювання, відповіла, що для неї це було б справжнім щастям. На це Марко Лукич, усміхаючись, мовив: «Зіграєте обов’язково. Я запрошую вас до нашої трупи, що зараз виступає в Харкові. Спеціально за цим і прибув».
Незважаючи на занепокоєння за дітей, брати обіцяли піклуватися про них, тож уже наступного дня Марію проводжали до Харкова. На календарі був 1883 рік — рік її тріумфального повернення на сцену, яка відтоді стала її долею назавжди.
І знову Садовська
Спершу Марія виступала на сцені під італійським прізвищем Барілотті, але згодом, працюючи у трупах своїх братів, вона взяла псевдонім Садовська, увіковічивши дівоче прізвище матері. Саме під цим іменем її пам’ятають в історії українського театру.
Якою ж вона була, ця талановита акторка та непересічна жінка?
Софія Тобілевич, дружина Івана Карпенка-Карого та авторка мемуарів «Корифеї українського театру», згадувала її так: «Від своєї матері вона дістала у спадщину гарну зовнішність. Трохи вища за середній зріст, гнучка, статурна, вона справляла враження ще зовсім юної дівчини. Те, що вона в минулому закінчила гімназію, виділяло її серед інших актрис трупи: освіта позначилася і в її праці над ролями, і в поводженні з людьми. Драматичний талант у Маші був винятковий, а до того ж ще пов’язувався з надзвичайної краси мелодійним голосом. Найменшого напруження не почувалося в її голосі, які б не були високі ноти, що їх доводилося брати. Здавалося, тому голосу не було ні кінця, ні краю. Тому легко зрозуміти, чому Марія мала великий успіх у публіки».
Її брат Панас Саксаганський згадував сестру як людину, що завжди вирізнялася серйозністю та самостійністю у поглядах: «Вона тримала себе оддаль від усіх», – писав він, підкреслюючи її відстороненість від пліток і зайвих розмов.
У 1883 році дві видатні театральні трупи — Михайла Старицького та Марка Кропивницького — об’єдналися, і в цьому колективі зібралися всі Тобілевичі. Їхнє мистецтво вражало глядачів, їхнім виступам аплодували, про них писали. Гастролювали вони там, де дозволяла царська влада, адже не всюди український театр був бажаним.
Шевченко та тіні першого кохання
У години відпочинку від репетицій і вистав Марія часто проводила час із Софією Дітковською, яка згодом стала її родичкою через шлюб із братом Панасом. Їхня дружба була настільки міцною, що під час гастролей вони завжди жили в одному готельному номері й ділилися одна з одною найсокровеннішим. Одного разу Марія розповіла Софії історію свого першого кохання.
Ще в гімназійні роки Марія познайомилася з Йосипом Шевченком, племінником великого Кобзаря. Він навчався в Єлисаветградському юнкерському училищі та часто відвідував творчі вечори у родині Тобілевичів. Разом із Марією вони грали, співали, ділилися мріями. Невдовзі між ними спалахнуло щире почуття. Йосип навіть зробив пропозицію, проте весілля довелося відкласти. Невдовзі Марія отримала трагічну звістку — Йосип захворів і помер. Це стало важким ударом для неї, і вона дуже страждала. Щоб приглушити біль втрати, Марія поринула у роботу, знайшовши себе на сцені оперети, де згодом зустріла свого першого чоловіка, Миколу Барілотті.
Сходження Прими
Театральний талант Марії Садовської поступово сяяв все яскравіше, і з часом вона здобула справжнє визнання на сцені. Її дебют відбувся у виставі «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. Для родини Тобілевичів ця п’єса мала особливе значення — вони не лише любили, а й часто цитували її. Марія чудово втілила образ Наталки, об’єднавши майстерний вокал із драматичною грою, яка була напрочуд реалістичною. Критики відзначали її неперевершену гру, вважаючи, що саме її Наталка стала еталоном цього образу. Вміння Садовської втілювати складні жіночі характери зробило її унікальною серед актрис того часу.
Марія Садовська мала дар тонко й глибоко передавати на сцені різні грані жіночих персонажів, особливо українських жінок. Її гра була настільки реалістичною та простою, що створювалося враження повної ілюзії дійсності, а її чарівний голос, що виконував українські народні пісні, додавав її виступам неймовірної душевності й ліричності. Її вміння співати глибоко зворушувало глядачів, і ніхто не міг передати пісню так, як це робила вона.
За 12 років на сцені Садовська встигла виконати майже всі головні жіночі партії в українських операх. Вона блискуче втілила образи Кулини («Чорноморці» Старицького), Панночки («Утоплена» Лисенка), а також зіграла яскраві ролі у творах Кропивницького: Олену, Теклю та Оришку. Її виконання ролі Одарки в опері «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського, а також ролі Софії та Харитини у драмах «Безталанна» та «Наймичка» Карпенка-Карого стали хрестоматійними. Кожну роль вона опрацьовувала з винятковою ретельністю, зумівши навіть в епізодичних ролях залишити незабутнє враження. Наприклад, її виконання ролі Мотовилихи в драмі «Назар Стодоля» Тараса Шевченка постійно супроводжувалося гучними оплесками.
Марія Садовська не уникала й комедійних ролей. Її блискуча Проня у п’єсі «За двома зайцями» Старицького стала справжньою творчою перемогою. Успіх супроводжував актрису на кожному кроці її кар’єри.
Марія Заньковецька VS Марія Садовська
Її головною конкуренткою на сцені стала інша легендарна актриса того часу — Марія Заньковецька. Обидві актриси поперемінно виконували головні ролі й намагалися здобути більше овацій від глядачів. Зрештою, боротьба за першість завершилася на користь Садовської.
Наприкінці 1889 року Заньковецька покинула трупу, не бажаючи ділити сцену з іншою примадонною. Разом із нею театр залишив і Микола Садовський, який перебував із Заньковецькою в цивільному шлюбі. Після цього розколу керівництво трупою взяли на себе Панас Саксаганський і Карпенко-Карий, почавши створювати новий український театр. У цій новій трупі примою залишилася тільки одна актриса — Марія Садовська.
Шлюбні пригоди Марії Садовської
Попри стрімке зростання її театральної кар’єри, особисте життя Марії Садовської було сповнене складнощів. У 1883 році вона спробувала відновити стосунки з Миколою Барілотті, своїм першим чоловіком. Він бажав, щоб Марія повернулася до оперети, тоді як вона намагалася переконати його долучитися до драматичної трупи, де виступала сама. Примирення виявилося недовгим, однак результатом їхньої спроби стало народження ще однієї доньки — Олени.
Згодом Марія вдруге вийшла заміж, цього разу за актора Дениса Мову (справжнє прізвище — Петров). Денис народився у Бердянську, здобув музичну освіту в Санкт-Петербурзі і повернувся в Україну, щоб продовжити акторську кар’єру. Софія Тобілевич описує його як людину з чудовим тенором — високим, мелодійним і приємним для слуху, який він вдосконалив у консерваторії. Він багато допомагав Марії готуватися до вокальних партій. Однак, попри його талант, Денис мав схильність до азартних ігор, більярду і алкоголю, що робило його схожим на першого чоловіка Садовської.
Марія та Денис одружилися під час гастролей, отримавши благословення від братів Марії — Івана, Миколи та Панаса. Символічно, що їхнє весілля відбулося після вистави «Наталка Полтавка», де Мова грав Петра, а Садовська — Наталку. Вони відсвяткували в готельній альтанці, після чого продовжили гастролі, поєднуючи виступи на сцені з вихованням дітей. У їхньому шлюбі їх народилося двоє — Ольга та Сергій. Марія також записала на ім’я другого чоловіка свою доньку Олену, народжену в шлюбі з Барілотті.
Цікаво, що всі діти Марії Садовської згодом також пов’язали своє життя з театром. Старша донька Женя почала кар’єру як акторка, але її життя обірвалося трагічно і передчасно. Олена стала відомою оперною співачкою під псевдонімом Петляш (за прізвищем чоловіка Петляшенка, племінника Кропивницького). Ольга співала в хорі, хоча після заміжжя покинула сцену. А Сергій, успадкувавши материнський талант до вокалу, присвятив себе оперному співу, взявши псевдонім Знаменський на честь вулиці, де пройшло його дитинство.
Трагічна фінальна сцена
Марії ледь перевалило за тридцять, а здоров’я почало підводити — гастролі та сцена забирали всі сили. Навесні 1891 року, коли трупа перебувала з гастролями в Одесі, актриса відчувала сильне виснаження. Вона мріяла про відпочинок у родинному колі на улюбленому хуторі Надія. Але сцена не відпускала і вона продовжувала грати.
Для свого бенефісу Марія Садовська обрала п’єсу Старицького «Безталанна», де виконувала роль Софії — одного з найближчих для неї образів. Ця глибока та ніжна героїня стала віддзеркаленням самої Марії. Незважаючи на втому й недугу, вона рішуче відкинула думку про відкладення вистави і з блиском виконала роль. У передостанній дії пошепки зізналася братові Панасові, який грав Гната, що їй зовсім зле. Він наполягав викликати лікаря, але Марія відмовилася: «Я дограю. Залишилося недовго». Сцена дійсно була короткою, і Садовська завершила свою гру. Проте після цього втратила свідомість.
Як справжня акторка, вона зробила це за лаштунками, не збентеживши публіку. На фінальний поклон, коли зал вибухав оваціями й обсипав сцену квітами, Марія вже не змогла вийти. Панас виніс сестру на руках і відвіз додому. Роль Софії стала останньою для Марії.
З того часу вона більше не вставала з ліжка. Лікарі не змогли визначити причину її хвороби. У березні 1891 року в Одесу з’їхалися брати й колеги, щоб провідати Марію, зокрема й «суперниця» Заньковецька, але вони не встигли…. Марія Садовська померла, не доживши й до 37 років.
Її поховали на Биковому цвинтарі в Єлисаветграді, поряд із могилою матері, яку вона дуже любила. Згодом обидві були перепоховані поблизу хутора Надія, поряд із іншими членами родини Тобілевичів.
Після смерті Марії Денис Мова залишився з трьома дітьми в родинному домі на Знаменській, який Марія отримала у спадок. Втрата дружини зламала його — він продав майно, зокрема й театральні костюми та інструменти Марії, почав багато пити, що призвело до занепаду його кар’єри. Дітей взяли під опіку родичі.
Дім Тобілевичів, що нині є музеєм, зберігає пам’ять про цю талановиту родину й неперевершений голос Марії Садовської. А 27 березня, у день її смерті, світ відзначає Міжнародний день театру — як данину видатній актрисі, що віддала сцені своє життя.
