Вона відкрила Пікассо нові барви, подарувала кубофутуризм Україні й залишила яскравий слід у світовому мистецтві. Та попри це, росіяни досі нахабно привласнюють її ім’я.
Олександра Екстер — українська художниця, яку колоніальна пропаганда прозвала «амазонкою російського авангарду».
Чому Екстер ніколи не була «російською мисткинею» і яке значення мала Україна в її житті? Спойлер: значно більше, ніж ви могли собі уявити.
Дитинство Олександри Екстер: джерела геніальності у деталях
Олександра Екстер народилася 1882 року в Білостоці — тоді це було місто Польського Королівства, що перебувало під владою Російської імперії. Її походження було яскравим міксом культур: мама — грекиня, тато — білоруський єврей. Коли дівчинці виповнилося лише два роки, родина переїхала до Сміли, а згодом оселилася у Києві, який став для неї домівкою на 35 років.
У Києві Олександра навчалася в гімназії Святої Ольги, а потім вступила до Київського художнього училища, де її наставником став видатний художник Микола Пимоненко. Тут вона познайомилася з майбутніми авангардистами Олександром Богомазовим і Олександром Архипенком, а також брала уроки у майстра пейзажу Сергія Світославського.
Екстер двічі виходила заміж. Її перший чоловік, Микола Екстер, дав їй не лише прізвище, а й підтримку в мистецьких прагненнях. Життя художниці було сповнене мандрів — Київ, Санкт-Петербург, Москва, Відень, Париж. Та попри все, саме Київ залишався для неї центром світу, містом, яке формувало її творчість і світогляд.
Шлях ОЛександри Екстер до великого мистецтва
Після одруження Олександра Екстер перетворила свій дім на осередок мистецтва — тут вона відкрила майстерню живопису, яка стала магнітом для творчої молоді Києва. У її стінах навчалися й спілкувалися майбутні авангардисти: Вадим Меллер, Климент Редько, театральний декоратор Олександр Хвостенко-Хвостов, художник-сценограф Ісак Рабинович та інші. Цей дім дихав мистецтвом і задавав нові ритми для творчого Києва.
Екстер була мандрівницею в душі. Враження від поїздки до Парижа назавжди змінили її художнє бачення. У 1908 році вона організувала в Києві частину масштабної виставки «Вінок», яка об’єднала митців із Києва, Москви та Санкт-Петербурга. Проте не всі її проєкти мали успіх. Виставка «Ланка», організована згодом, викликала хвилю нерозуміння та критику — художників назвали нездарами, а їхні роботи спаплюжили.
У 1909 році Одеса побачила «Салон» Володимира Іздебського, який остаточно розділив митців на три табори: правих — улюбленців публіки, середніх — поміркованих новаторів і лівих — сміливих експериментаторів. Олександра Екстер належала саме до останніх, і її творчість не залишала байдужим нікого.
У 1914 році на Хрещатику відкрилася виставка «Кільце», яка отримала схвальні відгуки критиків. Але інтерес до авангарду почав згасати. Тоді Екстер вирішила, що більше не стримуватиме свою пристрасть до кольорів. Так з’явився її «Натюрморт з писанками» — смілива і яскрава робота, яка розривала шаблони кубізму. Подейкують, що саме вона надихнула Пабло Пікассо, провідника кубізму, не боятися кольору. До речі, знайомство Екстер із Пікассо відбулося завдяки французькому поету та художнику Гійому Аполлінеру, палкому прихильнику її творчості.
З Франції Олександра привезла до України нову течію — кубофутуризм, яку щедро вливала в роботи. Її дружба з українським авангардистом Казимиром Малевичем також стала знаковою. Кажуть, тільки вона мала привілей заходити до його майстерні, де народжувався супрематизм. У 1915 році Екстер приєдналася до його групи «Супремус», зміцнюючи свої позиції серед авангардистів і прокладаючи шлях для нових мистецьких течій.
Роль українського мистецтва у творчості Олександри Екстер
Завдяки чоловікові Миколі Олександра Екстер познайомилася з Наталією Давидовою — жінкою, яка мала не лише маєток у Вербівцях поблизу Черкас, але й особливий талант відкривати приховані скарби народного мистецтва. Саме у Вербівцях Екстер, яка згодом стане однією з найвідоміших художниць європейського кубізму, футуризму та ар-деко, відкрила для себе барвистий світ української традиції.
Це місце стало її мистецьким одкровенням. Як писав дослідник Георгій Коваленко, саме тут народилося колористичне багатство її творчості: «Екстер вирушала у справжні експедиції, шукаючи старовинні селянські вишивки, літургійне шиття та витвори ткацтва».
Спільно з Давидовою, а також митцями Казимиром Малевичем, Іваном Пуні та Ксенією Богуславською, вона переосмислювала знайдені народні мотиви, створюючи унікальні супрематичні дизайни для сумок, подушок, килимів та поясів. Ці твори, що поєднували традиційне та новаторське, стали основою виставок як у Києві, так і за його межами. У 1917 році на виставці в Москві було представлено понад 400 робіт із Вербівців, які, на жаль, так і не повернулися назад.
Захоплення Екстер народним мистецтвом поширювалося й на інші ремесла. Особливу увагу вона приділяла кераміці з села Дубинці (сучасний Обухівський район Київської області). Мотиви місцевих гончарів стали невід’ємною частиною її творчого стилю, проступаючи в яскравих, насичених картинах.
Вербівці та Дубинці стали для Екстер тим джерелом натхнення, яке допомогло їй з’єднати минуле з майбутнім, перетворивши українське народне мистецтво на частину світового авангарду.
Мистецька революція на сцені: секрети сценографії Олександри Екстер
Олександра Екстер була не лише блискучою художницею, але й справжньою реформаторкою сценографії. Вона стала першою, хто впровадив об’ємні багатоярусні декорації, відмовившись від звичних плоских картин. Її новаторський підхід до театрального мистецтва включав ідею гармонії костюмів з кольоровими рішеннями фонів, акцент на освітленні та навіть розмальовування облич акторів, що додавало виставам особливого шарму.
Завдяки цим ідеям, Олександра стала ключовою постаттю у театральному світі. Вона втілила свої концепції в декораціях для трьох знакових вистав у Камерному театрі в Москві – «Саломея», «Ромео і Джульєтта» та «Фаміра Кифаред», що ставилися за режисурою Олександра Таїрова. Окрім того, вона працювала над оформленням балетних вистав в київській студії Броніслави Ніжинської, залишивши слід у мистецтві балету.
У грудні 1917 року, повернувшись до Києва, Екстер вже не мала змоги виїхати до Москви. Лютневі події, що наближалися, стали вирішальними. 9 січня 1918 року Українська народна республіка проголосила свою повну незалежність, але вже 26 січня Київ занурився у хаос, коли місто було захоплене більшовицькими силами, які прагнули знищити усіх «ворогів революції». В одному зі своїх листів до Таїрова, що запрошував її продовжити роботу над виставами в Москві, Екстер писала, що в ці буремні часи навіть не думає про поїздки, зосереджуючи свою увагу на захисті рідного міста та його майбутнього.
Олександра Екстер і росія: чому мисткиня не була частиною імперії
Олександра Екстер, одна з найяскравіших постатей українського авангарду, часто потрапляє до статей як “російська художниця”. Це пояснюється не тільки її впливом на російський авангард, але й через зв’язок з мистецькою революцією, яку вона втілювала. Однак те, що росіяни називають її «амазонкою російського авангарду», не відображає справжньої приналежності художниці. Її роботи, як і творчість Казимира Малевича, тісно пов’язані з українським контекстом. Екстер, як і Малевич, залишила помітний слід в історії українського мистецтва, хоча вона змогла уникнути репресій, емігрувавши, на відміну від Малевича, який загинув внаслідок сталінських переслідувань.
Найбільша частина її робіт потрапила до Америки завдяки її другу Семену Ліссімові, який зберіг творчість Екстер, заповідуючи її йому. Нині її картини можна побачити в приватних колекціях та музеях по всьому світу: у Франції, Німеччині, Росії та Україні, зокрема в Національному художньому музеї України. Проте питання ідентифікації українських митців у глобальному контексті залишається актуальним, зокрема на міжнародних виставках.
Цю проблему яскраво проявила виставка в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, присвячена 100-річчю Російської революції, де українські митці, такі як Екстер, Малевич, Кручених та Єрмилов, були неправильно ідентифіковані як «російські». Такі неточності, як перевернуті картини та ігнорування скарг, вказують на глибше питання привласнення української культурної спадщини Росією, яке знову стало актуальним під час війни.
Ця глобальна проблема привласнення української культури Росією не нова. Вона знову стала помітною під час війни, коли на окупованих територіях вивозять музейні експозиції, а українських митців продовжують сприймати як частину російського мистецтва. Але з кожним роком, з кожним виступом, ми все більше відновлюємо справжнє місце цих художників у світовому мистецькому контексті. І, зрештою, після перемоги, ми матимемо змогу повернути їхні роботи в Україну.
