Коли читаєш такі історії, двічі дивуєшся: заповзятості й відчайдушності українок і складності й непередбачуваності жіночої долі.
Софія Атанасівна Окуневська-Морачевська – перша жінка, яка стала лікаркою в Австро-Угорщині. У ті далекі часи професійно займатися лікуванням могли тільки чоловіки, а жінки – хіба що бути медичними сестрами чи повитухами.
Медицина у спадок
Софія Окуневська народилася 12 травня 1865 року в селі Довжанка на Тернопільщині Батько Софії Окуневської – Атанас Окуневський походив з давнього українського роду «Окунів» і був священником, доки не померла його дружина і мама Софії Кароліна Лучаківська. Овдовівши, Атанас у вже досить дорослому віці зрікся сану, вступив на медичний факультет Віденького університету і став дуже шанованим повітовим лікарем на Буковині. До речі, його брат і дядько Софії Данило теж мав відношення до медицини – був знаним фармацевтом і одним з перших українців здобув вищу фармацевтичну освіту.
У п’ять років, після смерті мами, Софію віддали на виховання до тітки Теофілії Окуневської-Озаркевич, дружини впливового віцемаршалка, викладача теології, греко-католицького священника Івана Озаркевича. Він був дуже прогресивним, як для того часу і своєї посади, – товаришував з письменниками, науковцями. А тітка, навпаки, була дуже набожною і не підтримувала ні братове захоплення медициною, ні втечі юної Софії – поспостерігати за медичною практикою батька.
Серйозна освіта
У 19 років Софія Окуневська несподівано для родини подалася на курс Львівської академічної гімназії і через рік склала іспити на атестат зрілості, що стало справжньою сенсацією, — одна з 13 дівчат на всю Австро-Угорську імперію і єдина в Королівстві Галичини дівчина, що отримала гімназійний атестат. На той час лише 40 українок взагалі мали середню освіту. А Софія до того ж складала “матуру” (випускний іспит в польських ліцеях і технікумах) таким викладачам, як Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Іван Белей і Юліан Кобилянський, брат письменниці Ольги Кобилянської. Софія і Ольга Кобилянська ще дівчатами познайомилися в сім’ї Озаркевичів і відтоді майже все життя товаришували і підтримували одна одну, хоч бачились лиш раз на рік. Саме Окуневська порадила письменниці писати українською, для власного народу, дарувала українські книги і всіляко підбадьорювала не покидати пера. Софія прагнула вступити на медичний факультет Віденського університету, та для жінки це було неможливо. Майбутня лікарка не втрачала надії і подалася до Швейцарії, де гендерних обмежень не було. У 22 роки Софія — студентка медичного факультету Цюрихського університету. Після здобуття диплома вона стала першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорській імперії та першою галичанкою, що здобула університетську освіту. А після, написавши докторську дисертацію про анемію, стала ще й першою жінкою зі ступенем докторки медицини.
Перший диплом, докторська і перший шлюб
У 22 роки Софія вступила на медичний факультет Цюрихського університету, в Австро-Угорщині жінок тоді ще не приймали до університетів. Отримавши диплом, вона стала першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорщині та першою галичанкою, що здобула університетську освіту. А згодом, написавши докторську дисертацію про анемію крові, стала ще й першою жінкою, що здобула ступінь докторки медицини.
Софія в Цюриху зустріла Вацлава Морачевського – поляка, ветеринара, знаного критика польської влади і поборника української самобутності. У 25 років – пізно за тодішніми мірками – Софія виходить за нього заміж і, закохана, їде за чоловіком до Кракова, де йому запропонували роботу.
Невизнане жіноче право
Вона «вибивала» собі офіційний дозвіл на самостійну лікарську практику аж на засіданні сенату Краківського університету, де все ж таки визнали її докторський диплом – через чотири роки після отримання в Цюріху. Втім, ні цей факт, ні навіть захист наукової праці «Вплив температури на осмотичний тиск еритроцитів» не допомогли Софії знайти гідну роботу. До того ж, вона народжує діток – сина Юрія, а за рік доньку Єву, і це теж не сприяло її професійній реалізації. Чоловіка тим часом запрошують на практику до Карлових Вар, а Софія, поки малі діти, їде гостювати до родини до Львова.
Вперше практикувати Софії дозволили у добродійній приватній «Народній лічниці» для бідних, яку очолив її двоюрідний брат Євген Озаркевич. Персонал працював тут на благодійних засадах, але Софії не важливі були гроші, а можливість нарешті працювати лікарем. З-поміж різних відділень вона одразу обрала гінекологію і, фактично, стала першою гінекологинею в Галичині.
Лікарка від Бога
Софія, скучивши за улюбленою медичною справою, розгорнула при «Народній лічниці» активну діяльність: уперше в Західній Україні організувала курси для сестер милосердя, потім – курси акушерок. Також вона уклала словник української медичної термінології і була співініціаторкою створення «Лікарської комісії» – першої профспілки лікарів.
Окуневська була першим лікарем Галичини і Австро-Угорщини, хто почав використовувати променеву терапію в боротьбі з онкологією.
Невиліковна рана жіночого серця
Увесь період кар’єрного злету Софія Окуневська жила на два доми: сама мешкала і працювала у Львові і виїжджала у Карлові Вари, де мав успішну практику чоловік. В один з таких приїздів вона й дізналася про його зраду. Вацлав, якого вона в усьому підтримувала і поважала за українські погляди, з часом перетворився на ревного поборника Польщі. Виявилося, таку зміну поглядів спричинила жінка – відома польська художниця Марія Водзіцька, аристократка на 12 років молодша за Софію. Вона вела світське життя, мандрувала курортами і малювала портрети своїх коханців – Морачевського теж. Портрет її авторства досі зберігається у Львівській ветеринарній академії.
Софія важко пережила зраду чоловіка, вони розійшлися зі скандалом, і від повного відчаю її врятувала… Перша світова війна. Окуневська покинула свою львівську практику і пішла лікувати українців в австрійські табори. І вже по закінченню війни подала на офіційне розлучення і нарешті відкрила свою власну лікарську практику.
Фатальні випробування
Ще одна трагедія цієї видатної жінки – самогубство доньки Єви. Через кілька місяців після розлучення батьків вона наклала на себе руки. На рік Софія буквально замкнулася і не спілкувалася ні з ким, окрім пацієнтів і сина. Не меншим ударом смерть доньки стала й для колишнього чоловіка Вацлава Морачевського, якого після війни запросили викладати до Львівської академії ветеринарної медицини. Кажуть, урну з прахом доньки він завжди носив з собою – навіть на лекції. З урною доньки його й поховали у 1950 році.
Відродили до життя Софію син та новонароджена онука, а також громадські ініціативи – по траурі видатну лікарку дедалі частіше запрошували на лекції та зустрічі львівського жіноцтва, також вона увійшла до Українського товариства жінок з вищою освітою. Хоча продовжувала жити сама, і це, зрештою, зіграло фатальну роль.
Софія Окуневська померла… від раптового апендициту. Жінка, яка рятувала тисячі життів, у момент несподіваного нападу опинилася на самоті – нікого було навіть покликати на допомогу. Поки нарешті її госпіталізували, вже було пізно: вона померла у 61 рік від гнійного зараження.
Її поховали на Личаківському цвинтарі у Львові. У сімейному склепі разом з нею лежать син, чоловік-зрадник, донька і онука Софія, названа в честь видатної бабусі.
