Той, хто контролює воду, може вирішити долю наступної війни

Коли у квітні 2025 року Пакистан попередив, що спроби зупинити або перенаправити його водопостачання, захищене договорами, стануть «актом війни», він вказав на небезпеку, яка виходить далеко за межі його суперництва з Індією. Уряд, який вважає, що інша країна може контролювати його доступ до води, зрештою може дійти висновку, що для захисту свого народу необхідне застосування військової сили.

Майбутні війни точитимуться за контроль над водою, яка підтримує національні економіки та людське життя. Деякі з них можуть розпочатися з навмисних обмежень, тоді як інші — через побоювання, що уряд сусідньої країни набуває здатності їх нав’язувати. Розуміння цієї різниці є надзвичайно важливим для того, щоб запобігти перетворенню суперечки щодо річки на транскордонну війну.

Під час навчання у Військово-морському коледжі США у 2020 році я досліджував цю небезпеку вздовж річки Меконг. Моє дослідження було присвячене тому, як китайські греблі, розташовані вище за течією, можуть надати Пекіну важелі впливу на країни, що знаходяться нижче за течією, чиє життя залежить від води, що тече з китайської території. Головною проблемою було те, що контроль над спільним ресурсом може перетворитися на контроль над рішеннями іншої країни.

Опубліковані з того часу дослідження підтверджують фізичні підстави цієї занепокоєності. Дослідження 2024 року виявило, що греблі в басейні Меконгу в останні роки перерозподілили аж 20 відсотків річного обсягу води головного русла між дощовим і посушливим сезонами. Тому лише річні загальні показники не можуть відобразити те, що відчувають громади, розташовані нижче за течією. Вода, що надходить поза посівним сезоном або не забезпечує сезонного паводку, може мати наслідки навіть тоді, коли зрештою досягає того самого місця призначення.

У звіті про басейн річки Меконг, опублікованому Комісією з річки Меконг у 2025 році, також зафіксовано значні втрати осаду та зменшення вилову риби в кількох екологічних зонах, що перебувають під моніторингом. Ці зміни мають численні причини, зокрема розвиток у всьому басейні та кліматичні умови. Не слід приписувати їх усі Китаю, і вони також не доводять, що Пекін навмисно використовував воду для отримання політичних поступок.

Вони, однак, демонструють, чому контроль над експлуатацією річок має значення. Рішення, прийняті вище за течією, можуть впливати на умови, за яких громади нижче за течією забезпечують себе продовольством. Коли уряди не довіряють один одному, така залежність стає стратегічною вразливістю.

Амбіції Китаю тепер поширюються на ще одну важливу річкову систему. У липні 2025 року він розпочав будівництво масштабного гідроенергетичного проєкту на річці Ярлунг-Цангпо, яка нижче за течією перетворюється на Брахмапутру. Індія та Бангладеш висловили занепокоєння щодо наслідків цього проєкту. Китай не може просто перекрити всю Брахмапутру, до стоку якої значну частину води надходять з опадів нижче за течією від Тибету. Проте невизначеність щодо функціонування проекту може поглибити підозри між країнами, які й без того розділені територіальними суперечками.

Ця невизначеність створює власний ризик ескалації. Уряд країни, розташованої нижче за течією, може побоюватися, що якщо чекати до завершення проекту, у нього залишиться менше варіантів дій. Уряд країни, розташованої вище за течією, може розцінити вимоги щодо нагляду як втручання у його суверенітет. ГЕС, призначена для виробництва електроенергії, може, як наслідок, стати центром військового планування, хоча спочатку жодна зі сторін не прагнула «водної війни».

Суперечка щодо Інду демонструє, як швидко питання води може переплестися з існуючою кризою безпеки. Після нападу у квітні 2025 року в Кашмірі, що перебуває під адміністративним контролем Індії, Індія оголосила, що призупиняє дію Договору про води Інду. Пакистан відповів попередженням про втручання у водопостачання. У серпні 2026 року Арбітражний суд ухвалив рішення, що договір залишається чинним; Індія відхилила повноваження цього трибуналу.

Ця конфронтація не означає, що Індія може відразу позбавити Пакистан його річок. Інфраструктура обмежує фізичні можливості урядів. Але вона показує, як угода, покликана регулювати використання спільного ресурсу, сама може стати інструментом тиску, створюючи ще один можливий привід для ескалації конфлікту.

Приклад Нілу ілюструє подібну дилему, не вимагаючи при цьому, щоб будь-яку з країн вважали агресором. У вересні 2025 року Ефіопія урочисто відкрила Велику ефіопську греблю «Ренесанс» як значне досягнення у сфері розвитку. Єгипет вважає цю річку незамінною для своєї безпеки. Прем’єр-міністр Ефіопії пообіцяв не позбавляти сусідів, розташованих нижче за течією, їхньої частки води.

І розвиток, і безпека країн, розташованих нижче за течією, є законними інтересами. Небезпечне питання полягає в тому, що станеться під час тривалої посухи, коли рішення про утримання або скидання води матимуть більш серйозні наслідки. Запевнення важко дотримуватися, коли уряди стикаються з суперечливими внутрішніми вимогами та підозрюють, що їхні сусіди ставитимуть інтереси власного населення на перше місце.

Для Вашингтона ці суперечки вимагають більше, ніж загальних закликів до співпраці. Американська дипломатія повинна надавати пріоритет конкретним оперативним домовленостям на періоди дефіциту води, з незалежно перевіреною інформацією про рівні води у водосховищах та обсяги скидання. Кризові комунікації мають залишатися доступними, коли загальні політичні відносини погіршуються, саме тому, що саме тоді невизначеність стає найнебезпечнішою.

Допомога у розвитку також має зменшувати збитки, які може спричинити перебої у водопостачанні. Краща система зрошення, повторне використання води та диверсифіковані джерела електропостачання можуть надати вразливим країнам більше простору для переговорів, перш ніж лідери відчують необхідність погрожувати застосуванням сили. Ці заходи не можуть усунути залежність від спільної річки, але можуть зробити цю залежність менш політично вибухонебезпечною.

Стратегічним випробуванням є те, чи зберігають уряди надійні альтернативи примусу та військовим діям, коли вода стає дефіцитною. Договори та системи моніторингу мають найбільше значення тоді, коли вони зберігають ці альтернативи в умовах тиску.

Країні не обов’язково вторгуватися до сусідньої держави, щоб здобути вплив на її майбутнє. Контроль над водою, що перетинає їхній кордон, може забезпечити цей важіль впливу задовго до того, як туди рушать солдати. Щоб запобігти наступній війні, потрібно вчасно усвідомити, коли рішення щодо річки стає рішенням про виживання іншої нації.

Джерело: realclearworld.com