Його звали Ная Кокі, але світ запам’ятав його як Тайхо Кокі – «Великий Фенікс». Для Японії він був більше, ніж чемпіон. Навіть сьогодні, через десятиліття після завершення його кар’єри, він залишається легендою. Він був уособленням сили, витримки та благородства. Його поєдинки ставали національними подіями, а перемоги — предметом гордості для мільйонів. Він перемагав не лише на дохьо (спеціальна арена для поєдинків у сумо, зроблена з глини), а й у серцях своїх шанувальників.
У XX столітті Тайхо став рекордсменом за кількістю виграних турнірів — цифра, яка довго залишалась недосяжною навіть для найвидатніших борців. Та мало хто знає, що справжнє ім’я цього титана — Іван Боришко. І його коріння веде не лише до Японії, а й до України.
Там, де народжується сила: коріння великого борця Тайхо Кокі
За образом непереможного йокодзуни (найвищий ранг у професійному сумо) стоїть історія, що починалась далеко від арени слави. Народжений 29 травня 1940 року на острові Сахалін, майбутній чемпіон отримав ім’я Іван Боришко. Його життя ще до народження було зумовлене зустріччю двох дуже різних світів — українського та японського.
Його батько, Маркіян Боришко, походив з українського села на Полтавщині. Він опинився на Далекому Сході в результаті історичних буревіїв — як багато інших українців, що шукали кращої долі чи рятувалися від потрясінь. Працював у рибній промисловості на Сахаліні. Одного дня Маркіян познайомився з продавчинею ткацької крамниці — юною японкою, на ім’я Кійо Ная. Вона потрапила на Сахалін не з доброї волі: після сварки з батьками дівчина втекла з дому, шукаючи самостійності й нового життя.
Їхнє знайомство переросло у кохання, яке не знало кордонів і мовних бар’єрів. Саме в цій міжнародній родині й народився Іван — хлопчик, якому судилося стати легендою.
Після Другої світової війни Сахалін опинився під контролем СРСР. Як іноземця, Маркіяна депортували на материкову частину Радянського Союзу. Іван більше ніколи не побачив батька.
Кійо вимушена була повернутися на батьківщину, проте її рідні відвернулися від неї, вбачаючи в колишній дружині “шпигуна і росіянина” загрозу для родинної честі. Через осуд і зневагу родина змушена була залишити дім її батьків і почати поневіряння Хоккайдо, згодом — Хонсю, шукаючи будь-який заробіток. Вони залишились наодинці з труднощами — у злиднях, серед чужих, у країні, що ще оговтувалась від війни.
Тим часом Маркіян три роки служив перекладачем японської мови в радянській контррозвідці СМЕРШ. Однак у 1949 році його заарештували за сфабрикованими звинуваченнями в “антирадянській діяльності” й засудили на десятирічний термін.
Після амністії в 1954 році він отримав посаду сторожа в Сахалінському обласному музеї. Життя його обірвалося 15 листопада 1960 року в Южно-Сахалінську — смерть настала внаслідок запалення легенів. Помер він, так і не дізнавшись, що сталося з його родиною та як склалася доля сина.
Кійо виховувала сина в дусі стриманості, витривалості та глибокої поваги до традицій. Втрата батька, життя в злиднях і почуття “інакшості” серед однолітків сформували в Івані загартований характер. Він змалку вчився тримати удар — і в прямому, і в переносному сенсі. Ця внутрішня сила стане його головною зброєю на шляху до слави.
Піт, глина і перші перемоги: дорога до великої арени
Іван Боришко став Тайхо Кокі не одразу — до цього було ще далеко. Але вже з юнацьких років у ньому відчувалась неймовірна фізична сила і спокій, що межував із внутрішньою впевненістю. Його висока, міцна статура, природна реакція та здатність до концентрації виділяли його серед однолітків. У 15 років він вступив до школи сумо — і це рішення стало поворотним.
Його тренери одразу побачили: перед ними не просто здібний учень. Тайхо, якого тоді ще знали під іншим ім’ям, мав рідкісну комбінацію якостей — технічну майстерність, вроджену гнучкість і силу, а головне — залізну психологічну витримку.
Свої перші поєдинки у професійному сумо він почав у 1956 році. І вже за п’ять років — у 1961-му — здобув звання йокодзуна, найвищий титул у цьому бойовому мистецтві. Йому було лише 21 — і це зробило його одним із наймолодших йокодзун в історії.
Протягом кар’єри він здобув 32 імператорські кубки — рекорд, що тримався понад 40 років. Для порівняння: більшість сумоїстів мріють хоча б про один. Тайхо ж вигравав турнір за турніром, з неймовірною послідовністю і дивовижною впевненістю.
У нього було 45 переможних серій поспіль — один із найбільших показників в історії.
Кожна його поява на дохьо була подією національного масштабу. Його впізнавали на вулицях, діти наслідували його рухи, а дорослі захоплювались тим, як він тримається не лише як спортсмен, а і як символ честі.
Стиль, що поєднував у собі два світи
Тайхо Кокі став легендою не лише завдяки своїм перемогам — а завдяки тому, як він перемагав. Його стиль був витонченим, точним і до болю ефективним. У світі сумо, де сила та маса відіграють вирішальну роль, Тайхо вражав… елегантністю. Його рухи були виважені, ніби танець — але кожен мав чітку мету.
Технічно він володів широким арсеналом прийомів, але особливо виділявся умінням тримати дистанцію та моментально атакувати в найменший прорахунок суперника. Його улюбленими прийомами були yorikiri (виштовхування суперника через межу) та uwatenage (кидок через плече). У його виконанні ці техніки виглядали майже без зусиль — як демонстрація гармонії розуму і тіла.
Але ще більше вражав його психологічний контроль. Тайхо міг дивитися в очі супернику кілька секунд перед поєдинком — і цього вистачало, щоб той починав нервувати. Його холоднокровність межувала з невидимою силою: здавалось, ніщо не здатне вивести його з рівноваги. У момент найвищої напруги він залишався спокійним, мов скеля, і саме в цьому спокої крилася його справжня міць.
Окрему повагу викликало і його ставлення до традицій. Він ніколи не дозволяв собі зневажати правила, був зразковим у поведінці, що зробило його символом рішучості з гідністю. Сумоїсти наступних поколінь називали його не просто легендою, а «еталоном борця», до якого варто прагнути.
Його стиль був унікальним ще й тим, що поєднував у собі два світи: японську філософію дисципліни та витримки — і українську рішучість і силу характеру, яка, можливо, дісталась йому в спадок від батька.
За межами дохьо: друге життя великого фенікса
Після завершення змагальної кар’єри у 1971 році, Тайхо Кокі не відійшов від сумо — він лише змінив амплуа. Як і годиться великому йокодзуні, він став наставником наступного покоління борців. Під іменем Окутаке Ояката, він відкрив власну школу (хея), де передавав учням не лише техніку, а й філософію сумо — дисципліну, самовідданість, повагу.
У ролі наставника Тайхо був вимогливим, але справедливим. Він не кричав, не принижував, а вчив прикладом — стриманістю, працьовитістю, глибоким знанням справи. Його учні згадують, що навіть простий погляд Тайхо міг сказати більше, ніж слова: він умів тримати авторитет без тиску.
Та його вплив не обмежувався лише дохьо. Він став обличчям кількох соціальних кампаній, зокрема — за здоровий спосіб життя. Часто виступав у медіа як коментатор, аналітик, почесний гість. Він зберігав активність до глибокої старості, попри проблеми зі здоров’ям – у 1977 році Тайхо переніс інсульт.
У 2005 році він став першим сумоїстом, кого уряд Японії вшанував Орденом Культури — найвищої нагороди для діячів культури й мистецтва. Це була не просто відзнака спортсмена — це було визнання того, що Тайхо став частиною національної ідентичності Японії.
Серце воїна: історія особистого кохання
Попри статус національного героя, Тайхо Кокі залишався дуже скромною і стриманою людиною в побуті. Він рідко виносив особисте на публіку, але деякі моменти з його життя все ж відомі.
Дружиною легендарного японського сумоїста була донька власника рьокану (традиційного японського готелю) Йошіко. Вони одружилися 1966 року, коли Тайхо перебував на піку своєї кар’єри. Їхнє весілля стало визначною подією: урочистості відбулися в Імперському готелі Токіо, зібравши понад 1000 гостей і понад 200 журналістів. Це було перше весілля сумоїста, після якого відбулася пресконференція — традиція, що згодом стала звичною для спортсменів цього рівня.
У червні 1967 року пара провела медовий місяць у Лондоні. Збереглися навіть фотографії, на яких видно, як Тайхо фотографує Йошіко на тлі британських пам’яток.
У шлюбі Тайхо та Йошіко виховали кількох дітей. Їхня наймолодша донька вийшла заміж за колишнього борця Така Торікі, який після завершення кар’єри очолив тренувальну школу Тайхо.
Хоча дружина Тайхо не брала активної участі в публічному житті, її роль у підтримці та родинному житті великого чемпіона була важливою. Їхній шлюб вважається зразковим. У родині завжди панувала дисципліна, але й тепло. Зі слів близьких, Тайхо був уважним чоловіком і турботливим батьком.
Він любив традиційну японську поезію, чайні церемонії, а ще — риболовлю. Саме там, на природі, він відпочивав від галасу світу і шуму стадіонів. У вільний час полюбляв писати спогади, де, як зізнавався, іноді «намагався зрозуміти самого себе».
Між двома батьківщинами: нездійснена подорож Тайхо та спадщина внука
Чи був колись Тайхо в Україні?
Дочка легендарного сумоїста, Мієко Ная, заперечує факт візиту її батька до України. Водночас Сергій Коробко, засновник Федерації сумо в Україні, переконує: у 1965 році Тайхо прибув до СРСР із демонстраційними виступами. Першою зупинкою стала Одеса, де, за його словами, відбувся й дебютний бій у межах турне. Далі спортсмен вирушив до Москви. Американське видання The New York Times згадувало, що під час цієї поїздки борець намагався знайти сліди свого батька, однак пошуки не дали результатів.
Повернення на історичну батьківщину планувалося у 2003 році. У Харкові готували турнір із сумо, до організації долучилися дипломати обох країн. Усе було продумано до дрібниць. Але візит не відбувся — медики заборонили довгий переліт, адже здоров’я національного героя Японії могло не витримати. У результаті до України прибув журналіст, який разом із Сергієм Коробком вирушив до села Рунівщина. Там він зібрав грудку землі, набрав води з місцевої криниці — і доставив це Тайхо в Японію.
Сьогодні родина покладає великі сподівання на онука сумоїста — 19-річного Наю Коносуке. Зріст юнака сягає 188 см, а вага перевищила 170 кг. За прогнозами The Japan Times, завдяки своїм фізичним даним і помітному прогресу у боротьбі, він має всі шанси увійти до найвищого дивізіону ще до свого двадцятиріччя.
Спадок, який не стирає час
Тайхо Кокі помер 19 січня 2013 року у віці 72 років. Зі смертю великого йокодзуни Японія втратила не просто чемпіона — вона втратила символ епохи, моральний орієнтир і людину, яка втілювала гідність у кожному русі.
Після звістки про смерть легендарного борця японський телеканал NHK несподівано перервав пряму трансляцію відкритого турніру з сумо, що проходив у Токіо на початку року. Телеканал показав своїм глядачам записи найпам’ятніших і найяскравіших моментів у спортивному житті Тайхо Кокі.
Його похорон зібрав тисячі людей: колишні суперники, політики, прості шанувальники. Всі вони схиляли голови перед постаттю, що зуміла піднятися з важкого дитинства до найвищої слави — і при цьому не зрадити самого себе.
У Токіо встановлено кілька пам’ятників, а в Японській асоціації сумо його портрет висить серед інших легендарних йокодзун. Існує також Меморіальний музей сумо Тайхо (Taiho Sumo Memorial Museum), який присвячений його життю та кар’єрі.
Окрему шану йому віддають українці — особливо в середовищі діаспори, де його історія сприймається як унікальний приклад культурного поєднання двох народів. Тайхо Кокі – кавалер державного ордену України “За заслуги” III ступеню.
Його ім’я згадують з повагою не лише у світі спорту. Для багатьох японців Тайхо став символом традиційних чеснот — людиною, яка сягнула найвищих вершин, не зрадивши своїм переконанням. Він довів: справжня сила — не лише в м’язах, а й у витримці, самодисципліні та здатності перемагати без зневаги суперника.
