Михайло Старицький довіряв їй своїх дітей, а Лисенко присвятив рапсодію
Іменем Софії Русової названі вулиці в багатьох українських містах, але мало хто з перехожих чи мешканців знає, хто ця видатна особистість. Хочемо згадати цю українку, яка стала однією з тих, хто заклав основи сучасної української освіти. Вона не лише розробила перші українські підручники, а й створила Союз українок, активно боролася з русифікацією, видавала твори Тараса Шевченка, а головне – була безкомпромісним носієм української ідеї. Ця жінка, яка віддала все за рідну культуру і національну самобутність, при цьому не була українкою за походженням, – справжня героїня, чию роль у нашій історії неможливо забути.
Софія Русова – українка з європейським корінням
Може здатися дивним, але в маленькому містечку Олешня на Чернігівщині, що тоді належала Російській імперії, жила і процвітала незвичайна для того часу сім’я. Батько Софії, Федір Ліндфорс, був шведом і відставним офіцером, а матір, Ганна Жерве — француженка з титулованого роду, донька генерала Наполеонівської армії.
В родині спілкувалися французькою, але дітей навчали не лише рідній мові, а й німецькій та англійській. Ліндфорси володіли великою бібліотекою, в якій зберігалися оригінали творів Жан-Жака Руссо, Джона Стюарта Мілля, Вольтера. Вихованням Софії займався батько, а старша сестра Марія стала її наставницею. Допомагала в родині й няня — проста українська селянка, яка співала дітям українських пісень та своїми оповіданнями знайомила з тяжким життям простого народу.
Попри своє аристократичне походження, Ліндфорси завжди підтримували українських селян. Федір Ліндфорс користувався великим авторитетом серед місцевого населення, а його донька Марія навіть відкрила в Олешні школу для селянських дітей.
Юна ініціаторка україномовного виховання
Коли Софії виповнилося дев’ять років, родина переїхала до Києва, де дівчина вступила до престижної Фундуклеївської жіночої гімназії. Закінчила її з золотою медаллю, але за рік сталося непоправне — раптово помер батько. Це був важкий удар для Софії, і щоб пережити втрату, вона поринула у педагогічну діяльність.
Разом із сестрою вона заснувала перший україномовний дитячий садок у Києві, адже до того приватні садки були лише в Одесі та Миколаєві. У такому юному віці, всього 15 років, Софія потрапила в середовище української інтелігенції, де почала робити свій внесок у національну справу.
Софія потрапила до «Старої громади». Тут вона познайомилась з визначними постатями української культури: Миколою Драгомановим, Володимиром Антоновичем, Олександром Житецьким, Петром Чубинським та Миколою Лисенком. Композитора вразили не лише педагогічні здібності Софії, але й її музичний талант — чудовий голос та гра на піаніно. Лисенко навіть радив їй вступити до петербурзької консерваторії. Однак Софія обрала шлях освіти, вважаючи, що саме цього потребувала Україна в той час.
Фортепіанна рапсодія: присвята нареченій
«Долю свою я вирішила тоді, коли зреклася мистецтва, взялася за школу. Скільки разів пізніше я каялася в цьому рішенні, коли буденна педагогічна праця мене не задовольняла, скільки разів я залишала її, шукала задоволення в літературній роботі, але для цього мені не вистачало здібностей, а життя знову й знову в різних обставинах кликало мене до цієї самої «педагогіки», — згадувала пізніше Софія про своє рішення. І хоча музика лишилася позаду, вибір цей був правильним. Вона стала не лише видатним педагогом, але й щасливою жінкою.
Її чоловік, філософ, фольклорист, філолог і редактор, став для неї справжньою опорою — другом і коханим. У 1874 році Софія Ліндфорс стала Русовою, і саме під цим прізвищем увійшла в історію. Молоде подружжя раділо своїм почуттям і несподіваному весільному подарунку: Микола Лисенко присвятив їм свою першу фортепіанну рапсодію «Золоті ключі».
Весільна подорож була захопливою і насиченою. Вони відвідали Прагу, а звідти вирушили до Чернігова, Ніжина, Херсона, Полтави, Одеси та Києва. Спочатку це були переїзди через роботу Олександра Русова, а згодом — через політичні переслідування Софії. Їхня спільна дорога стала початком великої історії, вписаної золотими літерами в українську культуру.
У кайданах, але з вільним духом
Софія Русова все своє життя зазнавала переслідувань через невтомну боротьбу за українську культуру, освіту та свободу. Її арештовували п’ять разів! Уперше — у 25 років, звинувативши у зв’язках із народовцями. Але жоден арешт не зміг зламати її дух.
Де б вона не жила з чоловіком, Софія активно втілювала свої ідеї: працювала в «Київській громаді», «Одеській Українській громаді», «Харківському Товаристві Грамотності», очолювала «Національний Комітет Учителів», організовувала народні читання та школи. Її діяльність стала прикладом того, як одна людина може запалити навколо себе світло знань і культури.
Окрім цього, Софія досліджувала творчість великих мислителів і поетів: Григорія Сковороди, Рабіндраната Тагора, Олександра Олеся. Вона друкувала статті про їхній внесок у світову культуру, співпрацювала з науково-популярними виданнями, зокрема з журналами, що не боялися торкатися гострих тем.
Софія також не стояла осторонь боротьби за права національних меншин. Вона захищала білорусів, українців, євреїв і татар, викривала шовіністичну політику Російської імперії та її намагання русифікувати народи. Її стаття «Хроніка національної культури», опублікована в журналі «Русская школа», стала голосом протесту проти царату.
Софія Русова була не лише педагогом і просвітницею, а й незламною борчинею за справедливість, чиї ідеї й досі надихають.
Перша міністерка освіти
Із ще більшою наполегливістю Софія взялася за просвітництво та освіту після революції 1905 року. Увійшла до складу комісії при Академії наук з визнання української мови. У 1906 році насмілилася видати «Український буквар», не зважаючи на цензуру та заборони.
Софія пішла викладати у Фребелівській педагогічний інститут у Києві, а також на Вищі жіночі курси. Стала співзасновницею журналу «Світло». У статтях писала про українську систему освіти, свої спостереження та ідеї щодо новаторства та розвитку.
За часів УНР і гетьманування Скоропадського була головою департаменту дошкільної та позашкільної освіти. Фактично, це нинішній рівень міністра. Взялася активно за дерусифікацію, за запровадження курсів українознавства та вивчення мови, за розробку українських підручників.
Також долучилась до створення програми єдиної національної школи. При цьому Софія мала час ще й викладати французьку мову в першій українській гімназії імені Шевченка.
Архітекторка української освіти
Софія Русова черпала натхнення з праць видатних європейських педагогів і науковців. Її підхід формувався під впливом Марії Монтессорі, професорки антропології та гігієни Римського університету, теоретика ефективного запам’ятовування Ернеста Меймана та педагога-реформатора Адольфа Феррієра. Проте Софія не просто переймала ідеї — вона створила власну унікальну концепцію «Рідна школа».
У своїй теорії Русова гармонійно поєднала гуманістичні та демократичні принципи педагогіки з національно-патріотичним вихованням. Вона мріяла про те, щоб кожна українська дитина отримала шанс реалізувати свій потенціал і вирости впевненою, гармонійною особистістю. На її думку, ключ до самореалізації людини у дорослому житті — це глибоке національне самоусвідомлення, сформоване ще в дитинстві.
Софія знала ціну батьківської турботи, адже сама була мамою двох синів — Михайла та Юрія. Михайло, сповнений її ідей, став відомим політичним діячем і засновником Революційної партії, але його життя обірвалося передчасно в 1909 році через хворобу. Юрій обрав шлях науки: як видатний біолог та іхтіолог, він написав понад 30 наукових праць, жив у багатьох країнах Європи та залишив по собі вагомий науковий спадок.
Софія Русова, як педагог, мати й мислителька, залишила не лише освітні теорії, а й приклад безмежної віри в потенціал кожної дитини.
Засновниця жіночих організацій
Окрім педагогічної діяльності, Софія Русова глибоко переймалася питаннями жіночих прав, самореалізації та здоров’я. У 1913 році вона взяла участь у першому всеросійському жіночому з’їзді, де порушувала важливе питання навчання рідною мовою, що стало одним із ключових у її боротьбі за права жінок.
У 1919 році Русова заснувала Українську національну жіночу раду та Союз жінок, очоливши їх на довгі роки — майже до 1938-го. Вона твердо стояла на тому, що жінки мають надзвичайно важливу роль у культурному розвитку нації. Її дослідження біографій видатних українок стали основою книги, в якій Софія описала не лише їхнє життя, але й додала портрети жінок, котрі зробили вагомий внесок у розвиток української культури та освіти. Серед них були Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська та інші, чиї імена навіки залишаться у історії України.
Не обмежуючись лише Україною, Русова брала активну участь у міжнародних жіночих ініціативах, зокрема в Конгресі Ліги миру та свободи, що відбувся в 1920-х роках у Греноблі, Франція.
Проте її активна діяльність, пов’язана з боротьбою за права жінок і розвиток національної освіти, припала на часи великих змін в Україні. Після приходу більшовиків до влади Софія змушена була емігрувати до Праги, але її спадок, особливо у сфері жіночого руху, залишився назавжди частиною української історії.
Наука без кордонів: професорка Софія Русова в еміграції
У 1923 році, перебуваючи в Празі, Софія Русова отримала звання професорки педагогіки Українського педагогічного інституту імені Драгоманова, коли їй виповнилося 67 років.
У Чехії вона продовжувала активно співпрацювати з українськими науковими громадами, підтримувала зв’язки з політичними та громадськими діячами, а також вболівала за тих, хто залишився в Україні. Особливо тяжко вона переживала звістки про Голодомор, який безпосередньо торкнувся її серце.
Впродовж всього життя Софія не лише говорила про боротьбу, але й втілювала її в реальність, стверджуючи: «Життя — це боротьба, а боротьба — це справжнє життя».
Вона пішла з життя у 1940 році в Празі, на 84-му році, але була похована на Олешківському цвинтарі. Її педагогічні ідеї та концепції продовжують впливати на освітян і сьогодні.
У 2005 році, на честь її внеску в розвиток педагогічної науки та формування національної системи освіти, був запроваджений нагрудний знак імені Софії Русової, яким нагороджують видатних педагогів та науковців.
