Софія Налепинська-Бойчук – українська художниця-графік, дружина Михайла Бойчука, замордована і розстріляна енкаведистами, поклала своє життя на вівтар України, будучи за походженням французькою полькою.
Почала називати себе українкою
Софія Олександрівна народилася 30 липня 1884 року в польському місті Лодзь. Її батько був поляком, а мати мала французьке походження. Вже з юних років Софія проявляла інтерес до мистецтва, тому здобула художню освіту у Петербурзі, в школі Ціонглінського. Її подальша мистецька кар’єра розпочалася у 1908 році, коли вона продовжила навчання в Мюнхенській художній школі, а згодом, у 1909 році, вирушила до Парижа. Тут вона вдосконалювала свої навички в Академії Рансона, яка на той час була відома своїми новаторськими підходами.
Саме в Парижі сталося те, що назавжди змінило її життя. Софія познайомилася з талановитим українським митцем Михайлом Бойчуком. Закохавшись майже одразу, вона знайшла в ньому не лише супутника життя, але й натхнення для свого мистецького шляху. Їхній шлюб відбувся у французькій столиці, яка стала місцем їхньої духовної і творчої єдності.
Під впливом Бойчука, Софія, донька поляка і француженки, відчула глибокий зв’язок з українською культурою. Вона почала називати себе українкою і цілком присвятила своє життя мистецтву, яке відображало дух її нового національного самоусвідомлення.
Бойчуки в епіцентрі українського державного відродження
У 1917 році, в буремний час революції, родина Бойчуків переїхала до Києва, де опинилася в епіцентрі національного відродження. Це був період великих сподівань для української культури, і Михайло Бойчук став одним із тих, хто своєю творчістю та енергією сприяв її розквіту.
У Києві Михайло долучився до заснування Української академії мистецтв, яка сьогодні відома як Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури. Цей заклад став важливим осередком формування національної мистецької школи. Бойчук вкладав душу в свою працю, поєднуючи новаторство з традиціями стародавнього мистецтва.
Особливу увагу митець приділяв реставрації історичних пам’яток. Він займався закріпленням фресок у Софійському соборі — одній із найвизначніших святинь української духовної та культурної спадщини. Крім того, він відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького жіночого монастиря в Чернігові, тим самим повернувши із забуття шедеври стародавнього монументального мистецтва.
У 1919 році Софія Бойчук почала викладати у Миргородській художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя, де присвятила своїй праці три роки. У 1922 році вона очолила ксилографічну майстерню в Київському інституті пластичних мистецтв. Її мистецька діяльність набирала обертів, і вже незабаром Софія стала професоркою Київського художнього інституту, де викладала до 1929 року. Саме тут вона заснувала школу гравюри, яка мала вагомий вплив на розвиток українського графічного мистецтва.
Однак драматичні події, що сколихнули життя Бойчуків, стали трагічним відображенням політики репресій у Радянському Союзі. У 1936 році Михайла Бойчука заарештували співробітники НКВС. Під тортурами його змусили “зізнатися” у належності до вигаданої контрреволюційної організації, яку режим таврував як “українсько-націонал-фашистську”. 13 липня 1937 року Михайла розстріляли в Києві разом із його учнями Іваном Падалкою, Василем Седляром і Іваном Липківським. Їхній внесок у мистецтво був жорстоко знищений разом із їхніми життями.
Дружина “ворога народу”
Софія Бойчук також стала жертвою сталінського терору. Її арештували 12 червня 1937 року за наказом IV відділу управління державної безпеки НКВС УРСР. Серед інших репресованих тоді українських інтелігентів були Остап Вишня, Олесь Досвітній, Кость Котко, Іван Лакиза, Олекса Слісаренко — усі вони становили цвіт української культури. Радянська влада бачила в них “ворогів народу”, адже їхня творчість була просякнута національним духом і не відповідала канонам соціалістичного реалізму.
Софія ж стала мішенню не тільки як мисткиня, а й як дружина “ворога народу”. Після її ув’язнення напризволяще залишився їхній син, що завдав матері тяжких душевних страждань.
Перший допит Софії Бойчук відбувся тієї ж ночі, коли її заарештували. Енкаведисти знали, що вона навчалася у Франції та Німеччині, що автоматично робило її підозрюваною в очах радянської влади. Незабаром їй висунули звинувачення у “членстві в контрреволюційній українській націонал-фашистській організації” та “шпигунстві на користь іноземних розвідок”. У ті часи всіх, хто мав зв’язки із закордоном чи отримував освіту за межами СРСР, переслідували за схожими обвинуваченнями. Софія не стала винятком.
Півроку тривали виснажливі допити. І хоча достеменно невідомо, які саме тортури їй довелося пережити і скільки разів вона з’являлася перед слідчими, єдине, що можна стверджувати напевно, — її мужність була надзвичайною. Попри психологічний і фізичний тиск, Софія знайшла у собі сили протистояти знущанням. Вона не підписала жодних зізнань, хоча це було основною метою катів.
Передсмертного фото Софії не збереглося, а її образ після тих жахливих місяців можна лише уявляти. Радянська репресивна машина безжально ламала людей, але вона не змогла зламати дух цієї жінки. Її боротьба є яскравим свідченням надлюдської стійкості та незламності перед обличчям неминучої смерті.
В останньому протоколі допиту,який опублікував у своїй праці “Смерть Софії Налепінської-Бойчук” історик Сергій Білокінь, зазначено:
“Питання: – Вас заарештовано за участь в антисовєцькій, націонал-фашистській організації, де ви провадили шпигунську роботу на користь іноземних держав. Чи визнаєте ви себе винною у пред’явленому вам звинуваченні?
Відповідь: – У пред’явленому мені звинуваченні винною себе я не визнаю. В антисовєцькій націонал-фашистській організації я участі не брала й шпигунської роботи не провадила.
Питання: – Ви кажете неправду, слідство має відомості, що ви брали активну участь в антисовєцькій націонал-фашистській організації, якою керував ваш чоловік – Бойчук. Пропонуємо вам дати докладні зізнання про вашу участь в організації”.
Софія Бойчук могла легко відмежуватися від свого чоловіка, заявивши слідчим, що їхнє сімейне життя давно завершилося і що Михайло мешкає з іншою жінкою, яка незабаром мала народити йому дитину. Однак вона цього не зробила. Софія розуміла, що таке зізнання не лише не допоможе їй, а й може завдати шкоди іншим людям. Її вчинок був сповнений гідності й внутрішньої сили: жодного компрометуючого слова не злетіло з її уст.
Не зумівши домогтися від Софії “зізнань”, слідчі вдалися до іншої тактики — показали їй протоколи допитів її колег, які “зізналися” у причетності до вигаданої організації. Але і ця провокація виявилася марною. Софія зберігала нейтральну позицію, відповідаючи: “Можливо, вони й були членами якоїсь організації — я про таке навіть не чула”. Вона розуміла, що ці зізнання були вирвані тортурами, і відмовилася стати співучасницею цього злочину проти правди.
Софії вдалося зберегти самовладання та відстояти свою честь навіть у ситуації, де кожне слово могло стати фатальним. Її мужність і мудрість залишаються прикладом незламності перед обличчям несправедливості.
Вирок
Коли Софія Налепінська зізналася у тому, що була знайома з деякими діячами, яких вже засудили за “контрреволюційну діяльність”, це дало слідчим НКВС бажаний привід для подальших звинувачень. Цього було достатньо, щоб вони оголосили її “виною доведеною”. Інквізиторська машина радянської репресивної системи працювала бездоганно: будь-який зв’язок із жертвами попередніх справ трактувався як доказ причетності до вигаданих змов і організацій.
Це зізнання стало формальним виправданням для ухвалення вироку. Радянська система не шукала істини, а лише намагалася підтвердити раніше написані сценарії, які слугували політичним цілям. Для енкаведистів це стало черговим актом карального спектаклю, який мав на меті знищення неугодних.
6 грудня 1937 року Софія Олександрівна Налепінська-Бойчук була засуджена до розстрілу. Цей вирок, як і тисячі інших у ті страшні часи, був виконаний невблаганно швидко — вже 11 грудня її життя обірвалося.
Проте її творча спадщина стала безсмертною. Софія залишила по собі десятки витончених гравюр на дереві, проникливі портрети та ілюстрації, які назавжди увійшли до скарбниці українського мистецтва. Серед її робіт — зображення до творів Тараса Шевченка, Степана Васильченка, Гі де Мопассана, Альфонса Доде. Її мистецтво дихало багатством культури і глибиною людських почуттів, поєднуючи українське коріння з європейськими традиціями.
Ця трагічна сторінка історії водночас є нагадуванням про незламність людського духу, що здатний творити прекрасне навіть у часи найбільших випробувань.
