В українській літературі доби «Розстріляного відродження» особливе місце займає Володимир Свідзінський. Однак він як багатогранна особистість з самобутньою творчістю залишається досить маловідомим для пересічного читача.
Свій перший вірш надрукував у 27 років
26 вересня 1885 року в мальовничому селищі Маянів на Вінниччині в родині священника Юхима та Наталії Свідзінських народився хлопчик, якого назвали Володимиром. Він був другою дитиною у сім’ї, де виховувалося ще шестеро дітей. Володимир мав одну сестру і четверо братів, разом з якими зростав у духовній атмосфері, сповненій любові до знань і культури.
Син священника, Володимир пішов шляхом батька, обравши духовну освіту. У 1894–1899 роках він навчався в Тиврівському духовному училищі, а згодом — у Подільській духовній семінарії, яку закінчив у 1904 році. Однак його прагнення до знань не обмежувалося лише духовною сферою. У 1906 році Володимир вступив на економічний відділ Київських вищих комерційних курсів, розширюючи свій світогляд і здобуваючи нові знання.
Перші творчі кроки Свідзінського припадають на 1912 рік, коли у журналі «Українська хата» був надрукований його дебютний вірш «Давно, давно тебе я жду…». Цей момент став початком шляху до його визнання як одного з найсамобутніших поетів України. На той час Володимиру було вже 27 років, але його поетичний голос був глибоким, зрілим і сповненим ніжності.
Досліджував ткацтво та служив в армії
Володимир Свідзінський проявляв багатогранний інтерес до української культури і традицій. У своїй науковій діяльності він глибоко досліджував ткацький промисел. Для цього збирав докладну інформацію про господарства, які займалися ткацтвом — їх налічувалося близько 1607. Володимир особисто відвідував господарства під час експедицій, які охоплювали шістнадцять населених пунктів у різних регіонах України. Зокрема, він побував у Могилівському, Гайсинському, Балтському, Проскурівському, Ямпільському, Ольгопільському, Летичівському та Літинському повітах. Його мандрівка тривала три місяці — з 1 червня до 15 вересня 1913 року.
Результатом цієї копіткої роботи стала публікація 1916 року. Свідзінський підготував матеріал, який увійшов до книги «Кустарні промисли Подільської губернії», що стала цінним джерелом для дослідників народного мистецтва. Крім того, його цікавили й інші культурні аспекти. Він вивчав графічне оформлення старовинних греко-католицьких метрик і написав статтю «Народні українські пісні про останню світову війну», яка висвітлювала фольклорні відгуки на події Першої світової війни.
У 1915 році Свідзінський мешкав у Житомирі, де працював у канцелярії, а згодом обіймав посаду облікового урядовця. У роки Першої світової війни, з 1916 по 1918 рік, він служив у російській армії, був мобілізований до війська і виконував обов’язки, пов’язані з адміністративною роботою.
Після завершення військової служби Володимир оселився в Кам’янці-Подільському. У цьому місті він працював редактором і продовжував активно розвивати свою освітню і культурну діяльність. У 1919 році Свідзінський вступив на історико-філологічний факультет Подільського університету, де зміг поглибити свої знання. У цей період він познайомився з видатними представниками української інтелігенції — Людмилою Старицькою-Черняхівською, Юрієм Липою та Осипом Назаруком. Це знайомство значно вплинуло на формування його світогляду і подальшу творчу діяльність.
Був двічі одружений
Володимир Свідзінський був одружений двічі. Його першою дружиною стала Зінаїда Сулковська. У цьому шлюбі народилася донька Мирослава, яка стала радістю і гордістю подружжя. Однак їхній союз зазнав випробувань після переїзду до Харкова, де родина не змогла подолати труднощів нового життя. Зрештою подружжя розлучилося, і Зінаїда з донькою переїхали до Вінниці.
У 1928 році поет вдруге одружився. Його обраницею стала Олена Кондратьєва. Проте і цей шлюб не був тривалим — їхні шляхи розійшлися невдовзі після весілля.
Особисте життя Свідзінського, хоч і позначене труднощами, впливало на його творчість, збагачуючи її особливими нотами тонкої чуттєвості та глибини.
Працював архіваріусом та перекладав іноземні твори
У 1921 році Володимир Свідзінський розпочав працю архіваріусом у Кам’янці-Подільському. Завдяки своїй енергії та відданості справі він згодом став керівником архівів повітового комітету охорони пам’яток старовини, мистецтва та природи. Його діяльність у цій сфері була сповнена любові до історії й прагнення зберегти культурну спадщину для майбутніх поколінь.
У 1922 році Свідзінський занурився у вивчення подільських греко-католицьких метрик, рукописних книг та стародруків. Результатом цієї кропіткої роботи стало видання «Метрики XVIII в.», яке він організував. Цей проєкт свідчив про його вміння поєднувати дослідницький підхід із практичною організацією видавничої діяльності.
З 1923 по 1925 роки Свідзінський навчався в аспірантурі на кафедрі соціальної історії Кам’янець-Подільського інституту. У цей період він активно займався дослідженнями, присвяченими аграрним рухам на Поділлі у XX столітті, проблемам приватновласницьких маєтків селян, а також боротьбі подільських селян із польськими легіонерами в 1918 році. Він створив розвідку «Економічна еволюція господарства селян тарнорудського маєтку», яка є цінним джерелом для розуміння соціально-економічних процесів того часу.
Окрім наукової діяльності, Свідзінський мав неабиякий хист до перекладу. Він працював із текстами іноземних авторів, перекладаючи їх із французької, німецької, іспанської, польської, вірменської, білоруської та грузинської мов. Серед його перекладів — твори таких видатних письменників і поетів, як Арістофан, Гесіод, Публій Овідій Назон, Адам Міцкевич, Віктор Гюго, Янка Купала, Акакій Церетелі та багато інших. Ця багатогранна діяльність свідчила про його високий інтелектуальний рівень і любов до літератури.
«Свідомо самоізолювався од світу»: про поетичну творчість Свідзінського
У 1922 році світ побачила перша збірка віршів Володимира Свідзінського «Ліричні поезії». Ця подія стала важливим кроком у його творчому житті. Через п’ять років, у 1927 році, вийшла друга збірка — «Вересень», яка закріпила його статус поета, хоча й викликала суперечливі відгуки.
Дебют Свідзінського у літературному дискурсі України був зустрінутий неоднозначно. Деякі критики, зокрема Іван Дніпровський та Валер’ян Поліщук, дорікали поету за відсутність у його творчості громадської тематики, яка в ті часи вважалася чи не обов’язковою. Особливо різким був Яків Савченко, який, рецензуючи «Вересень», заявив, що поет “запізнився” зі своїми віршами, мовляв, вони не відповідають духу епохи.
Однак згодом творчість Свідзінського отримала зовсім іншу оцінку. Василь Стус побачив у його віршах особливий стиль, відзначивши їхню унікальну самодостатність і глибину. У своїй статті «Зникоме розцвітання особистості» Стус писав: «Його вірші — наскрізь асоціальні, сповнені якоїсь таємничої внутрішньої самодостатності без будь-яких зовнішніх намірів». Поетичну замкнутість Свідзінського він інтерпретував як «герметизацію духу», що стала способом зберегти свою сутність у часи жорстоких викликів.
Третя і остання прижиттєва збірка Свідзінського під назвою «Поезії» вийшла у 1940 році у Львові завдяки Юрію Яновському. Втім, ця публікація мала свої суперечливі аспекти: не всі вірші, запропоновані автором, увійшли до книги, натомість у збірці з’явився текст, присвячений Сталіну. Василь Стус рішуче заперечував авторство Свідзінського, наголошуючи, що манера цього вірша не відповідає його стилю. Є припущення, що цей текст міг додати сам Юрій Яновський, однак точних підтверджень цьому немає.
На жаль, значна частина творчої спадщини Свідзінського була втрачена. Сьогодні відомо лише близько 96 його віршів, які вдалося зберегти завдяки Олексі Веретенченку. Саме він у 1975 році видав збірку «Медобір», що втілила задум четвертої книги поета. Рукописи цієї збірки були підготовлені, однак трагічно згоріли під час пожежі, через що поезії стали недосяжними для нащадків.
«В полум’ї був спервовіку і в полум’я знову вернуся…»
Останні роки життя Володимира Свідзінського були позначені трагічними подіями. 27 вересня 1941 року, в окупованому Харкові, його заарештували співробітники НКВС, звинувативши в антирадянській пропаганді. Планувалося відправити поета на заслання, як це робили з багатьма представниками української інтелігенції.
Проте реальність виявилася ще страшнішою. Існує свідчення, що замість заслання Володимира Свідзінського разом з іншими в’язнями утримували в закинутому будинку в селищі Непокрите на Харківщині. 18 жовтня 1941 року, під час відступу радянських військ, цей будинок підпалили, і поет загинув у полум’ї. Такий жорстокий акт став черговим проявом безжальної радянської політики, яка прагнула знищити всіх, кого вважала небезпечним для режиму.
Смерть Володимира Свідзінського залишила глибоку рану в українській культурі. Його життя, сповнене творчих злетів і пошуків, обірвалося під вагою репресій, але його поезія продовжує жити, відкриваючи сучасникам світ тонких почуттів і філософських роздумів.
