Павло Тичина — одна з найяскравіших та водночас найзагадковіших постатей української літератури XX століття. Його життя та творчість — це віддзеркалення складної епохи соціальних, політичних і культурних змін, які торкнулися не лише України, а й усього світу. У літературі, як і в житті, він поєднав несумісні на перший погляд речі: глибоку любов до природи, ніжність і музичність вірша із важкими компромісами радянського періоду, які залишили на ньому глибокий слід.
Про батьків та дитинство
Вплив батька
Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 року в селі Піски на Чернігівщині в бідній багатодітній сім’ї. Павло був одним з 13 дітей.
Початкова освіта Павла Тичини почалася вдома, під керівництвом батька, Григорія Тимофійовича Тичини, який був сільським дяком і мав певну освіченість. Він навчав Павла основам грамоти, читанню та церковному співу. Завдяки батькові хлопець із раннього віку познайомився з духовною музикою і богослужбовими текстами.
З раннього дитинства Павло мав неабиякий музичний слух, він навчався гри на кларнеті й співу, а його перші вірші просякнуті музичністю та ритмом, що стало своєрідною відмінною рисою поета.
Вплив матері
Матір Павла Тичини звали Марія Василівна Тичина (у дівоцтві Савицька). Вона походила з місцевої селянської родини. Марія Василівна з ранніх років привчала дітей до праці, але також підтримувала їхнє прагнення до навчання і культурного розвитку. Відомо, що вона була хорошою оповідачкою і знала багато народних пісень, казок та приказок, що, можливо, заклало основи для інтересу Павла до літератури і фольклору. Саме мати виховала в Павлові чуйність і любов до рідного краю, культури й музики, які згодом стали невід’ємними елементами його творчості.
Після домашнього навчання Павло Тичина почав відвідувати сільську початкову школу в рідному селі Піски.
Тичина та Серафима Морачевська
Першою таланти Павла помітила його сільська вчителька Серафима Морачевська. У 1900 році вона розгледіла в хлопцеві жагу до знань і безліч талантів, зокрема чудовий слух і мелодійний голос . Вчителька вмовила батька віддати 9-річного сина до Єлецького церковного до хору оскільки хористи мали можливість безкоштовно навчатися в духовному училищі. А для Павла це була єдина можливість здобути освіту. Зі своєю вчителькою хлопчик підтримував зв’язок протягом життя і присвятив їй поему «Серафима Морачевська». Її образ супроводжував поета все життя.
Одного разу юний Павло створив малюнок вуглинкою на побіленій стіні. Батько суворо покарав його за це, але місцевий священник нагородив хлопчика кольоровими олівцями. Так відкрився ще один талант Тичини – малювання. Сьогодні його художні роботи можна побачити в меморіальній квартирі поета.
Про навчання
У 1907–1913 роках Павло Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії, яка стала важливим етапом його становлення. Навчання давалося йому нерівномірно: найвищі оцінки, за сучасною шкалою еквівалентні 12 балам, він отримував із малювання, літератури та співу, тоді як інші дисципліни опановував із труднощами.
Цей період став визначальним у творчій біографії Тичини. Семінарія не лише розширила його знання літератури та музики, але й дала змогу брати участь у хорі, що сприяло розвитку його таланту. Саме тоді Павло почав писати свої перші поетичні твори й створювати музичні композиції.
Особливий вплив на майбутнього поета мав Михайло Коцюбинський. З 1911 року Тичина став учасником літературних зустрічей, які відбувалися в будинку Коцюбинського, де черпав натхнення від спілкування з відомими письменниками.
У 1913 році Павло Тичина став студентом Комерційного інституту в Києві. Це стало початком нового етапу в його житті, адже поряд із навчанням він поєднував кілька робіт: працював обліковцем у Чернігівському губернському земстві, помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, а також займався журналістикою. Він очолював відділ хроніки в газеті «Нова рада» і редагував журнал «Світло».
Про музику
Павло Тичина мав унікальний голос (дискант) і тонкий музичний слух. У семінарії він був учасником духового оркестру Марковського, що славився в Чернігові. Тичина грав на гобої й кларнеті, а іноді навіть диригував оркестром. Його репертуар інструментів включав сопілку, флейту, бандуру та рояль. Окрім гри, він співав у семінарському, а пізніше в міському хорі.
Під час навчання він подружився з Григорієм Верьовкою, майбутнім диригентом і композитором. Обидва вирішили відмовитися від церковної кар’єри після закінчення семінарії та зберегли дружбу на все життя. Верьовка створив музику до близько 40 творів Тичини.
У 1920 році Павло познайомився з композитором Миколою Леонтовичем у Тульчині під час гастролей другої мандрівної капели під керівництвом Кирила Стеценка. Це була одна з останніх зустрічей Леонтовича перед його трагічною загибеллю.
Про малювання
Під час навчання в старших класах Павло здобув фундаментальні знання з образотворчого мистецтва під керівництвом викладача малювання Михайла Жука. Саме Жук увів Тичину до кола чернігівської інтелігенції, що вплинуло на формування його світогляду.
У зрілі роки Тичина часто висловлював жаль, що не присвятив своє життя мистецтву живопису, хоча його художні роботи й нині викликають зацікавлення.
Про любов
Дружиною Павла Тичини стала Лідія Петрівна Папарук. Їхній союз був довгим і складним, позначеним роками випробувань. Вони познайомилися, коли Ліді було лише 16 років, а одружилися через багато років, коли їй виповнилося 39. Попри чутки про романи Тичини та здогадки про «наполегливість» Лідії, їхнє листування свідчить про обопільне розуміння і зважене рішення одружитися.
Разом вони подолали складні часи – голод, переслідування й репресії. В одному з листів Тичина писав:
«У гіркі хвилини мої – світлий образ Лідусин. Він завше мені світить – мій образ Лідусин. Він завше мене гріє – мій світлий образ Лідусин! Моє дороге, рідне моє».
У житті Павла Григоровича важливу роль відігравала ще одна жінка – його теща, Катерина Кузьмівна Папарук. Вона прихистила молодого поета у своїй квартирі, підтримувала його творчість і взяла на себе всі побутові турботи, щоб створити умови для його роботи. Павло тепло згадував її та цікавився її здоров’ям у кожному листі до дружини.
На надгробку Катерини Кузьмівни викарбувано напис: «Катерина Кузьмівна Папарук-Тичина». Саме вона була першою, хто підтримав творчий шлях майбутнього поета.
Про боротьбу та роботу
Переїхавши до Києва, Тичина долучився до культурного й громадського життя. У період 1917 року, коли Україна боролася за незалежність, Павло активно підтримував рух за національну свободу.
У 1921–1923 роках він разом із Григорієм Верьовкою організував і керував самодіяльним хором, сприяючи розвитку української музичної культури.
У 1923 році Тичина переїхав до Харкова, який на той час був столицею України. Він став співредактором журналу «Червоний шлях» (1923–1934 роки) і брав участь у діяльності літературних об’єднань «Гарт» і ВАПЛІТЕ.
Про владу
Вірш “Партія веде”
Попри те, що Павлові Тичині часто згадують його вірш “Партія веде”, вступати до компартії він не прагнув. Дружина поета, Лідія Папарук, у спогадах згадує, як на нього чинили тиск: “Коли йому було важко, він завжди хотів, щоб я була поряд. Так було і з заявою до компартії. У лікарні його змусили подати заяву, а коли він повернувся до Києва на День Червоної Армії у 1944 році, відразу викликав мене й сказав: ‘Лідо, я подав заяву’.”
Академік Павло Тичина
У 1929 році, коли Тичину призначили академіком Всеукраїнської академії наук, він сприйняв це з певним скепсисом. У своєму щоденнику порівнював себе з комахою, яку перенесли на нове місце без її згоди.
Міністр Павло Тичина
Призначення Тичини на посаду міністра (народного комісара) освіти в березні 1943 року під час евакуації не було нагородою, а радше важким обов’язком. Повоєнна освіта відбудовувалася в умовах крайнього дефіциту — не вистачало приміщень, обладнання, підручників, навіть одягу й взуття. Багато дітей були сиротами або не мали змоги вчитися через роки окупації.
Особливо гостро відчувався брак учителів. У 1945/46 навчальному році наявні були лише 182 тисячі вчителів, хоча потрібно було 245 тисяч. Завдяки наполегливим зусиллям Міносвіти під керівництвом Тичини, до 1950 року в школах працювали вже понад 291 тисяча вчителів, а кількість навчальних закладів зросла із 12 802 до 30 512.
Фразу “Премія від міністра” придумав сам Тичина, коли вручав невеликі кошти вчителям і директорам під час прийомів. Ці виплати не були передбачені в бюджеті: поет роздавав власні гонорари за свої книжки.
Перебуваючи на посаді міністра, Тичина активно виступав за розвиток українськомовної освіти й наполягав на ширшому використанні української мови в різних сферах суспільного життя. Його глибока відданість українській культурі стала однією з причин його відставки.
Другий раз Тичина добровільно залишив посаду, коли відмовився від обов’язків Голови Верховної Ради України. Поет не погоджувався підписати постанову, що дозволяла батькам вибирати, чи вивчатимуть їхні діти українську мову в школах.
Про Шевченка, меми та не тільки
Тичина з дитинства вважав своїм духовним наставником Тараса Шевченка. Маловідомим є той факт, що саме Павло Тичина відіграв вирішальну роль у відкритті музею Шевченка. У 1948 році, працюючи міністром освіти, він разом зі своїм другом Миколою Бажаном домігся відкриття музею Кобзаря в колишньому маєтку Миколи Терещенка. До цього музей створювали вже чотири рази лише на папері.
Про Павла Тичину є чимало “мемів” його часу. Їх створювали переважно ті, хто заздрили поету.
Відомо, що, наслідуючи Михайла Коцюбинського, поет проводив у своїй квартирі літературні зустрічі для молодих талантів. Лідія Папарук, його дружина, підтримувала такі заходи, інколи непомітно підкладаючи гостям кілька карбованців у кишені. Це стало поширеним серед студентів, і відвідувачів приходило дедалі більше, тож Тичина вирішив обмежити кількість запрошених.
Поет постійно дбав про українськомовний репертуар театрів. Завдяки йому з’явилися переклади лібрето таких опер, як “Князь Ігор” О. Бородіна, “Казка про царя Салтана” М. Римського-Корсакова та “Лоенґрін” Р. Вагнера.
Про НКВД
Як і всі митці того часу, Павло Тичина відчував страх перед можливими арештами, “чорними воронками” та катівнями НКВД. Водночас його прізвище не згадувалося у протоколах НКВД, і арешт йому, імовірно, не загрожував.
Деякі дослідники припускають, що влада свідомо охороняла Тичину, розраховуючи на його допомогу у справі “полуботківських мільйонів”. У записах поета є згадка: “У так званих “Полуботківських мільйонах” було й наше прізвище”. Його рід походив із козацько-старшинського стану, і це могло підігрівати інтерес влади до Тичини.
Про творчість
Кларнетизм Тичини
Павло Григорович Тичина увійшов в історію української літератури як новатор, який збагатив поетичну лексику, ритміку та образність, створивши унікальний стиль, відомий як “кларнетизм”. Його вірші насичені яскравими зоровими та слуховими образами, від яких відчувається музичність і вишуканість.
Поет якось ділився спогадом про дитинство: “Ще змалку, коли на мене вдягали червону або жовтогарячу шапочку і підносили до вікна, показуючи на місяць, я був певен, що в нього така ж шапочка”. Це відчуття дива, захоплення красою природи і тонка чутливість до кольорів та звуків стали джерелом натхнення для його творчості, у якій гармонійно поєднувалися ритм, колір і музика.
Небесний поет
Перший вірш Тичини, “Синє небо закрилося…”, був написаний у 15-річному віці як реакція на втрату батька. А в 1912 році в “Літературно-науковому віснику” побачила світ його знаменита поезія “Ви знаєте, як липа шелестить…”. У 1918 році вийшла його перша збірка “Сонячні кларнети”, яка відразу отримала визнання і стала визначною подією не лише в українській, а й у європейській поезії. Сучасник Тичини, поет і енциклопедист Микола Бажан, згадував: “Не забуду тієї ночі, коли ми в лісі при багатті читали цю книгу, захоплюючись музичністю українського слова, що співало, бриніло, гриміло”. За життя Тичини “Сонячні кларнети” перевидавалися чотири рази, останній – у 1925 році.
Ритміка його віршів, побудова рядків і багатогранна образність давали його поезії вражаюче оркестрове звучання. Український поет і критик Олексій Довгий назвав Тичину “небесним поетом”, підкреслюючи, що він ніби ширяв над землею, торкаючись зором і душею всього навколо.
Його незалежність як поета знайшла продовження в збірках “Замість сонетів і октав” (1920) та “В космічному оркестрі” (1921). Проте в 1923 році після арешту старшого брата Євгена Тичина опинився під тиском ДПУ, і це вплинуло на його творчість. У 1930-х роках, у часи сталінського терору, коли багато письменників були репресовані, поет, хоч і піддався тиску, видав збірки “Чернігів” (1931) і “Партія веде” (1934), де вже простежується конформізм. Варто відзначити, що вірш “Партія веде”, який дав назву збірці, був спершу дитячою піснею “Пісенька для піонерів”. Журнал відхилив його, проте газета “Правда” несподівано надрукувала його як “партійний твір”, видавши за зразок творчості Тичини.
Знищені поеми
Творчий спадок Тичини містить не лише численні поетичні збірки, а й приблизно п’ятнадцять поем, із яких найбільші залишилися частково незавершеними. Поема “Шабля Котовського” була надрукована лише в кількох уривках, а рукопис драматичної поеми “Шевченко і Чернишевський” знищено під час війни, за винятком першої частини. Тривалий час Тичина працював над поемою “Сковорода”, яка вийшла друком уже після його смерті.
Більше десятка творів Павла Тичини є обов’язковими для вивчення у шкільній програмі з української літератури.
Про книжки
Павло Тичина захоплювався читанням. Міг одночасно читати до 7 книжок! А кожну свою книгу обов’язково позначав підписом, тому що власного екслібрису (книжковий знак) у поета не було.
Меморіальна бібліотека поета налічує понад 21 тисячу книг, що робить її однією з найбільших приватних бібліотек в Україні. Проте першу, довоєнну бібліотеку Тичини було втрачено під час окупації Києва.
Червоний та синій олівець стали незмінним атрибутом Тичини при читанні, за допомогою яких він робив помітки на сторінках. Завдяки цій звичці вдалося підрахувати, що поет ретельно опрацював близько 87% своєї бібліотеки. Його колекція книг була багатомовною — Павло володів приблизно 40 мовами, серед яких грузинська, арабська, турецька, іврит. Вірменську мову Тичина вивчив безпосередньо у вірменських торговців у Харкові, а для роботи з іншими мовами часто використовував словники.
Окрім власної поезії, Тичина створював переклади творів Олександра Пушкіна, Євгена Баратинського, Олександра Блока, Миколи Тихонова, Янки Купали, Якуба Коласа, а також перекладав вірші вірменських і грузинських поетів, таких як Ованес Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, а також європейських класиків, зокрема Христо Ботева, Людвіка Стоянова та інших.
У молодості Павло переписувався з норвезьким письменником Кнутом Гамсуном, нобелівським лауреатом. Самого ж Тичину також двічі номінували на Нобелівську премію з літератури.
Про моду, характер та подорожі
Модний вирок
До вибору одягу Павло Тичина ставився вибірково. Він носив сорочки на випуск із розстібнутим коміром, віддавав перевагу чорним черевикам і рідко вдягав шапку.
Коверкотове пальто поет вважав надто елегантним для себе. З часом його стиль одягу став офіційнішим: з’явилися костюми та краватки, яких у музеї Павла Тичини зберігається понад 60.
Виїзний поет
Павло Тичина одним із перших українських радянських письменників відвідав Європу в складі урядових делегацій та в межах робочих відряджень. Він побував у столицях і маленьких містечках Німеччини, тодішньої Чехословаччини, Франції, Фінляндії, Великої Британії, Туреччини, Болгарії, Польщі. Там він відвідував музеї, заклади культури, знайомився з представниками української діаспори та місцевими діячами культури.
Людяний міністр
За Тичиною ніколи не помічали хвастощів чи гордині. Наприклад, жоден із його портретів (а було їх чимало) ніколи не висів на стінах його помешкань. На показ не виставляв і знання іноземних мов – у радянській бюрократичній анкеті за 1949 рік він зазначив лише 4. Був доволі самокритичним – автопортрет у 33-річному віці підписав: “Якийсь старий я тут вийшов”.
“Костюм від самого міністра!” – такий спогад залишив поет-шістдесятник Микола Сом. У повоєнному 1946 році Павло Тичина відвідував школу в селі Требухів (Київська область), де побачив сумну картину: дітям бракувало необхідного одягу. Під час зустрічі міністр Тичина не сказав про це нічого, оглянув школу, вдячно відвідав шкільний концерт і повернувся до Києва. Та вже за місяць на замовлення Павла Григоровича до школи привезли новенькі костюми для учнів-сиріт.
Коли він перебував на посаді міністра освіти, з Павлом Григоровичем сталася кумедна непересічна ситуація: якось він прийшов уранці до міністерства (приходив раніше всіх), а новопризначена “вахтерка” попросила невідомого для неї чоловіка почергувати замість неї, поки вона обміняє талони на їжу для своїх дітей.
Звісно, Тичина не відмовив, зважаючи на його природну доброту та людяність, і залишився чергувати, чим здивував усіх чиновників міністерства, які приходили на роботу. Повернувшись, вахтерка подякувала приємному чоловіку. Опісля працівники міністерства приходили до неї з запитаннями: “Чому чергував міністр? Невже була якась перевірка?”.
У роботі над кількома справами одночасно мав незамінного помічника-координатора. Його роль виконував пристінний годинник, який був заведений бити кожні 15 хвилин.
Життя Павла Тичини пройшло в різних містах та квартирах. Він мешкав у знаменитих харківському будинку “СЛОВО” і київському “РОЛІТ”, а також на вул. Терещенківській, 5 у Києві, де нині працює меморіальний музей-квартира поета.
Про шанувальників
Павло Тичина отримував безліч листів від молодих читачів, особливо від школярів, які часто надсилали йому власні вірші. Серед його дописувачів була і юна Ліна Костенко. Незважаючи на зайнятість, Павло Григорович завжди уважно перечитував кожен лист, залишаючи на полях помітки червоним олівцем. Тексти відповідей набирав його секретар, а Тичина особисто перевіряв і коригував їх, зберігаючи тактовність у спілкуванні з початківцями. Тим, у кого поетичні спроби були слабшими, він радив звернутися до шкільних учителів літератури для подальшого розвитку творчих навичок.
Про хворобу і смерть
На шляху з евакуації Павло Тичина зупинився в Харкові, щоб взяти участь у параді на честь визволення міста. Однак під час подорожі автомобіль потрапив під обстріл, і Тичину поранило осколком у коліно. Це поранення турбувало його до кінця життя. У Павла Григоровича також був діагностований цукровий діабет. На питання про причину хвороби, незважаючи на його здоровий спосіб життя, поет жартував: “Якщо посадити кота в клітку поруч зі злим собакою, який постійно гавкає, то й кіт захворіє на діабет”.
Павло Тичина пішов з життя 16 вересня 1967 року в Києві. Причиною смерті стала ниркова недостатність, яка розвинулася на тлі ускладнень цукрового діабету. В останні роки життя Тичина переніс три операції в лікарні Феофанії. Після першої операції його стан був задовільним, але друге хірургічне втручання послабило здоров’я поета, а після третьої його сили почали швидко згасати. Незадовго до смерті він вирішив повернутися з лікарні додому і відійшов у вічність у рідних стінах.
Скульптор Іван Макогон створив посмертну маску Павла Тичини, увіковічнивши також його руки, які відзначалися витонченістю форм. Поета поховали на центральній алеї Байкового кладовища в Києві, а надгробок створив скульптор Василь Бородай.
Київ прощався з Тичиною в жалобі. Траурна церемонія зібрала представників різних народів, літературних діячів, музикантів, композиторів і його численних шанувальників. Промовці на мітингу говорили про велич його творчості, його внесок у літературу та мистецтво. Український поет Іван Драч згадував ту сумну подію такими словами:
Як закотилось за вечірній пруг
Тичинине золотооке сонце,
На серце впала божевільна тиша,
Ви чуєте, як всюди дзвонить тиша?
Як без Тичини тиша вибухає!
Яка на світі тиша без Тичини…
Про нагороди та відзнаки
-Сталінська премія першого ступеня (1941) – за збірку поезій «Чуття єдиної родини» (видання 1938 р.).
-Лауреат Шевченківської премії (1962) – за «Вибрані твори» в 3-х томах (видання 1957 р.).
-Кавалер п’яти орденів Леніна (1939), (1948), (1951), (1960), (1967).
-Кавалер двох орденів Трудового Червоного Прапора (1941), (1944).
-Герой Соціалістичної Праці (1967).
Про пам’ять
– Літературно-меморіальний музей-квартира Тичини був відкритий у Києві по вул. Терещенківській, 5.
– У селі Піски Ніжинського (Бобровицького) району є музей історії села, до складу якого входить хата-садиба Тичини та кімната в сусідньому будинку, присвячена поету. У селі також є пам’ятник П. Тичині.
– У Чернігові на фасаді будинку № 40 на вулиці Гетьмана Полуботка, де колись розміщувалася Чернігівська духовна семінарія і де навчався майбутній поет, встановлено меморіальну дошку.
– В Україні на його честь названо бібліотеки, школи, вулиці, проспекти та сквери у таких містах, як Київ, Дніпро, Львів, Івано-Франківськ, Калуш, Чернігів, Черкаси, Умань та у багатьох інших поселеннях.
– 23 вересня 1967 року Уманському державному педагогічнму інституту (нині педагогічний університет) присвоєно ім’я видатного поета – Павла Григоровича Тичини.
– У 1973 році було засновано літературну премію імені Павла Тичини всесоюзного значення.
– У 1977 році у Єревані одну з вулиць названо на честь Павла Тичини, зачинателя українсько-вірменських літературних зв’язків у радянські роки. Також його іменем названа одна з вулиць міста Ванадзор у Вірменії.
– 3 лютого 1981 року було засновано стипендію імені Тичини у Ніжинському педагогічному інституті.
– У 2011 році з ініціативи Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини в м. Києві широко (на міжнародному та державному рівні) було відзначено 120-ліття поета. До цієї дати НБУ випустив 5000 накладом срібні ювілейні монети із зображенням поета.
– У 2021 році на державному рівні було відзначено 130-років від дня народження українського поета Павла Григоровича Тичини. Безсмертні твори великого митця – автора «Сонячних кларнетів» живуть і будуть жити, зачаровувати щирою й бентежною оркестрово-космічною музикою високої поезії, поки живе український народ і його співуча мова.
