Серед жахіть Другої світової війни історія Омеляна Ковча вирізняється особливою людяністю й відвагою. Священник Української греко-католицької церкви, він не лише підтримував своїх парафіян у часи страху й невизначеності, а й рятував євреїв від неминучої смерті, ризикуючи власним життям. Його не зупинили ані погрози, ані тюремне ув’язнення — навпаки, саме в концтаборі Майданек він продовжив свою душпастирську місію. У цій статті ми розповімо про життя Омеляна Ковча, його жертовність, шлях до мучеництва та визнання як «Праведника народів світу» і блаженного УГКЦ.
Дорога служіння: від Гуцульщини до Боснії
Майбутній блаженний священномученик Омелян Ковч народився 20 серпня 1884 року в селі Космач на Гуцульщині — мальовничому куточку Карпат, де традиція і віра зростають у серці природи. Він походив зі священицької родини, тож шлях служіння Богові та людям був для нього не випадковим, а глибоко вкоріненим у родинному ґрунті. Його батько, отець Григорій Ковч, був парохом у Космачі, і саме в цій атмосфері духовності Омелян виростав, спостерігаючи за щоденним прикладом жертовності та любові до ближнього.
Після завершення початкової освіти він вступив до Львівської духовної семінарії, а згодом продовжив підготовку до священства в Папській колегії святих Сергія і Вакха в Римі — одному з головних осередків греко-католицької богословської думки того часу. Тут, у серці католицького світу, Омелян поглиблював свої знання, одночасно загартовуючи віру та відчуття покликання.
Після повернення до Галичини молодий священник не залишився в комфортних умовах. Він добровільно зголосився до душпастирської місії у Боснії — краю, де греко-католики були у меншості, а більшість населення становили боснійські мусульмани. Там, серед складного релігійного і культурного ландшафту, він служив українським емігрантам — здебільшого робітникам і переселенцям, які потребували не лише духовної підтримки, а й людського тепла. Попри мовні, релігійні й культурні бар’єри, отець Омелян із гідністю виконував своє покликання, проповідуючи не тільки словом, а й ділом.
Служіння в Боснії тривало чотири роки і стало першим серйозним випробуванням його пастирської витривалості. Цей досвід зміцнив його як душпастиря, навчив розуміти різні культури й розширив горизонти його духовного бачення.
Польовий капелан: з вірою на лінії фронту
З початком Першої світової війни отець Омелян Ковч повернувся до рідної Галичини, сповнений бажання служити не лише у храмі, а й на передовій — поруч із тими, хто бореться за свободу України. У 1919 році, коли Українська Галицька Армія (УГА) стала останнім форпостом української державності в Західній Україні, отець Ковч вступив до її лав як військовий духівник.
У ролі капелана він служив у Бережанському коші УГА — одній із бойових частин армії, яка мужньо тримала оборону в жорстоких боях проти польських і більшовицьких військ. Отець Омелян був не просто священником у тилу — він поділяв зі стрільцями всі труднощі фронтового життя, був із ними в окопах, у походах, під обстрілами. Його слово підтримки, молитва і людська присутність часто були останнім світлом на межі життя і смерті.
Багато подій того часу здавалися безвихідними, та саме в ці моменти проявлялася глибока внутрішня сила отця Ковча. Сучасники згадували, що він не боявся смерті, не втрачав надії навіть у найтяжчі миті. Його особиста мужність і віра ставали джерелом сили для сотень воїнів. У кількох випадках, коли здавалося, що загибель неминуча, він дивом виходив живим — наче провидіння берегло його для ще вищої місії.
Цей період сформував отця Омеляна як воїна духу, який проніс досвід боротьби й служіння крізь усе своє подальше життя.
Світло для сиріт і вбогих: служіння в Перемишлянах
У 1922 році отець Омелян Ковч був призначений парохом греко-католицької парафії в місті Перемишляни на Львівщині. З перших днів своєї служби він став не лише духовним наставником, а й рушієм релігійного, культурного та соціального життя громади. Попри те, що мав шестеро власних дітей, він невпинно опікувався бідними, підтримував знедолених, пригортав до серця сиріт, для яких його дім завжди був відкритим.
«Над тією хатою ангели кружляють», — казали парафіяни про скромну оселю Ковчів. Вона справді була особливим місцем: тут завжди було тепло, хліб, молитва і людська гідність — навіть для тих, хто давно її втратив у життєвій біді.
Отець Ковч ніколи не шукав зручних рішень і не ховався за компромісами. Він залишався вірним собі й Церкві навіть тоді, коли це могло коштувати йому свободи або безпеки його родини. За часів польської влади отця не раз заарештовували, інтернували в Унівський монастир — через його активну участь у громадському житті, через відданість «українській справі». А коли прийшли більшовики, він, ризикуючи, таємно організовував євхаристійні конгреси, свячення води на Йордан і релігійні процесії, які тоді були суворо заборонені.
Один із сучасників згадував: «Отця Ковча всі любили — українці, поляки, євреї. Він не дбав про себе, робив добро всім, хто до нього звертався». Його служіння виходило далеко за межі традиційного пастирства — воно було глибоко людяним, безмежно щирим і безумовно жертовним.
Поміж двох імперій: випробування війною
1939 рік приніс Галичині чергову трагедію — радянську окупацію. За нею, у 1941-му, прийшли війська нацистської Німеччини. У цих двох тоталітарних режимах отець Омелян Ковч залишався собою — священником, громадянином, людиною честі. У темні часи страху й репресій він не зламався, не замовчав і не сховався — продовжував служити людям, допомагав ближнім, відстоював права переслідуваних, захищав сусідів, наскільки це дозволяли обставини.
Дивом йому вдалося уникнути смерті від рук НКВС — але й нову окупацію він не сприйняв як визволення. З його уст пролунала гірка й точна оцінка історичної реальності:
«На місце одного “добродія” приходить другий. Тільки ґудзики в мундирах змінилися».
Отець Ковч не був наївним романтиком — він бачив, як одна система знищує українське життя, а інша — веде до нових злочинів. І все ж у цьому вихорі історії він залишався світлом — для своїх вірян, для ближніх, для кожного, хто потребував людського слова й підтримки.
Людяність, сильніша за страх
З приходом німецьких військ на Львівщину почався жахливий період переслідування й винищення євреїв. У Перемишлянах, де громада була численною, небезпека стала відчутною з перших днів. Та саме тоді отець Омелян Ковч проявив виняткову мужність — не теоретичну, а в дії, перед обличчям смерті.
Його донька Анна-Марія Ковч-Баран згадувала:
«Батько побачив дим поблизу церкви й почув розпачливі крики. До нашої хати вбігли кілька євреїв у паніці, благали врятувати. Німці кинули запалювальні бомби в синагогу, де йшла молитва, зачинили двері й не випускали людей. Батько, не вагаючись, кинувся туди. Він вбіг у натовп, крикнув до німців досконалою німецькою, щоби ті негайно відійшли. І — на диво — вони сіли на мотоцикли й поїхали».
Це був лише початок. За спогадами брата священника Мирона Ковча, отець Омелян зумів відімкнути двері палаючої синагоги, підперті важким стовпом, увійшов усередину й почав виносити людей, непритомних від диму, рятуючи одного за одним.
«Він різко викрикував: “Тікайте, хто куди може, німці ось-ось повернуться!”», — згадував Мирон.
Того дня багато життів було врятовано. І все — завдяки рішучості й глибокій християнській любові, яка не питала про національність чи релігію, а діяла.
Ув’язнений за милосердя
Попри загрозу арешту й смертельну небезпеку, отець Омелян Ковч не припиняв допомагати євреям у Перемишлянах. Він не лише ховав їх, підтримував словом і ділом, а й, коли ті просили, хрестив їх, розуміючи, що це може стати для когось перепусткою до життя. За різними оцінками, до нього звернулося від 600 до 2000 євреїв — кожен з них шукав порятунку, кожен був вислуханий.
Таке самовіддане служіння не могло лишитися непоміченим нацистською владою. Отець Омелян був заарештований і потрапив до львівської в’язниці. За його звільнення клопотався митрополит Андрей Шептицький, якого глибоко вражала відвага душпастиря. Ковча погодилися відпустити — але лише за умови, що він письмово зобов’яжеться припинити будь-яку допомогу євреям.
Він відмовився.
Цей принциповий крок став вироком. Священника арештували вдруге. Після жорстоких допитів і фізичного знущання отця Омеляна вивезли до нацистського концтабору «Майданек» поблизу Любліна — місця, де його мучеництво набуло найвищого значення.
Священник у пеклі Майданека
У концтаборі «Майданек», серед колючого дроту, знущань і смертей, отець Омелян Ковч довершив своє мучеництво — не як жертва, а як духовний пастир. Навіть в умовах нелюдського режиму він залишився священником: не за саном, а по суті — людиною, яка несе світло туди, де панує морок.
Адміністрація табору зневажала духовенство, однак Омелян Ковч не приховував, ким він є. Навпаки — як міг, виконував своє покликання. Підпільно служив Святу Літургію, вислуховував сповіді, молився з тими, хто потребував надії, благословляв останки в’язнів, приречених на знищення в крематорії. Його слово — іноді пошепки, іноді поглядом — ставало для в’язнів ковтком свободи.
Отець Омелян Ковч був однаково близьким і для українців, і для поляків, і для євреїв. У таборі його поважали як морального авторитета — людину, яка нагадувала про гідність навіть тоді, коли світ навколо втрачав людське обличчя. Він ніколи не втрачав віри й не дозволяв втратити її іншим.
«Радійте зі мною» — лист із Майданека
Про справжній стан духу отця Омеляна в найтемніші часи його життя промовисто свідчить лист, який дивом вийшов за колючий дріт концтабору «Майданек». У ньому — не скарги, не прохання про допомогу, а тиха сила і світла покора, що проростають лише з глибокої віри:
«Я розумію, що стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого в цій справі. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?.. Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати…»
Він — єдиний священник серед полонених. Для в’язнів він стає голосом Бога, Його поглядом і підтримкою. Не зважаючи на жорстокість табірного режиму, він бачить у співв’язнях не просто людей різних націй і віросповідань — а братів, рівних перед лицем вічності.
«Можливо, наші Церкви різні, але в усіх них царює той же великий Всемогутній Бог… Вони вмирають по-різному, а я допомагаю їм переходити цей місток у вічність. Хіба це не благословення?»
Для багатьох «Майданек» був останнім колом земного пекла. Для отця Омеляна він став дорогою до неба — місцем, де він не тільки залишився вірним собі, але й прийняв свій хрест без нарікань.
«Не турбуйтеся про мене — радійте зі мною!»
Цей лист став духовним заповітом. Голосом священника, який не боявся бути поруч із тими, хто вмирав. І хто — завдяки йому — не помирав у самотності.
Смерть у Майданеку — народження для вічності
У лютому 1944 року отець Омелян Ковч, виснажений табірними умовами та хворобою, опинився в лазареті концтабору «Майданек». Його серце перестало битися в місці, де щодня гинули сотні. Тіло було спалене в крематорії 25 березня 1944 року. Земного спочинку йому не судилося — натомість залишився дух, який не зламала жодна диктатура.
Навіть у смерті отець Омелян Ковч не зрікся свого священницького обов’язку прощення. В одному з останніх листів він просив:
«Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов… Нехай Господь помилує їх».
Це слова не просто людини віри, а пророка християнської любові — любові, що вміє обійняти навіть катів.
Після смерті — вічне життя
У 1999 році Держава Ізраїль надала Омеляну Ковчу звання «Праведника народів світу» — за самовіддане рятування євреїв під час Голокосту.
У 2001 році Папа Іван Павло ІІ проголосив його блаженним. Він — перший і наразі єдиний блаженний УГКЦ, який загинув у концтаборі. Для українців і не тільки — він є символом того, як віра, людяність і особисте рішення можуть перемогти найбільше зло.
Сьогодні його називають «парохом Майданека», а ще — священником, який не втік від хреста. Бо той, хто здатен залишитися поруч із приреченими, сам стає джерелом спасіння.
Підсумок: свідок віри, сумління і людяності
Життя блаженного Омеляна Ковча — це свідчення того, як сила духу, віра й любов до ближнього можуть вистояти навіть перед обличчям найстрашніших випробувань. Священник, батько, капелан, мученик — він не шукав героїзму, а просто щодня залишався вірним Євангелію. Він був поруч із тими, кого гнали, вбивали, переслідували. Не заплющував очей на зло, не зраджував своїх принципів, не обрав легшого шляху.
Його приклад — це не лише частина української церковної історії, але й загальнолюдське послання: бути людиною навіть там, де все людське намагаються знищити.
Пам’ять про отця Омеляна Ковча — це заклик до кожного з нас: у темні часи бути світлом. І не мовчати там, де правда потребує голосу.
