Олена Кульчицька – це ім’я звучить тихо, але її мистецтво — це голос, що проймає крізь час і простір. Вона могла б стати відомою європейською художницею, але обрала інший шлях — шлях любові до нації, до кожної нитки вишиванки, до кожного обличчя, що зберігає пам’ять предків. Кульчицька — це не просто мисткиня. Вона — жінка, яка створила візуальний літопис українського духу, тихо і наполегливо збираючи культурні коди, поки інші забували чи губилися у великому світі.
Олена Кульчицька: формування світогляду та мистецьких навичок
Олена Львівна Кульчицька народилася 15 вересня 1877 року у містечку Бережани (тепер Тернопільщина). Рід Кульчицьких гербу Сас походить із села Кульчиці під Самбором. Її батько, Лев Кульчицький, був галицьким правником, а мати, Марія Стебельська, виховувала доньок в атмосфері любові до національної культури.
Дитинство Олени пройшло в різних містечках Галичини. Саме там формувалася її чутливість до народного оточення: запах троянд на подвір’ї, музика, вишиванки, мерехтіння етнографічних узорів. Ольга‑Меланія, старша сестра, стала не лише найближчою подругою, а й музою: Олена створила майже сотню її портретів у різних техніках.
У Львові, в монастирській школі Сакраменток, вона закінчила восьмий клас — там вперше сіла за пензель. 1901 року розпочала уроки акварелі у Львівській художньо‑промисловій школі, потім навчалась у приватній студії Романа Братковського та Станіслава Батовського‑Качора (1901–1903).
У 1903 році Кульчицька вступила до престижної Віденської академії мистецтв, де навчалась до 1907 року. Саме там відчула подих елегантної сецесії: декоративність, символізм, декоративно‑орнаментальне сполучення. Її випускна робота — металева скринька з емалевим оздобленням, за яку вона отримала премію Торгово-промислової палати — відкрила їй можливість подорожувати Європою: Париж, Лондон, Мюнхен, Швейцарія тощо.
У віденських класах Кульчицька опанувала безліч технік: живопис, акварель, гравюру, офорт, кераміку, емаль, книжкову ілюстрацію. Повернувшись до Львова, вона принесла з собою не просто знання — вона принесла бачення українського мистецтва, синтез народної традиції з європейською формою, на основі якого розвинула свій унікальний почерк. І саме ця подвійність — душа Галичини і академічність Відня — стала тією основою, на якій постала мисткиня світового рівня.
Олена Кульчицька між модерном і народом: чим дихала її палітра
Олена Кульчицька була мисткинею всіх технік — мов архітекторка, яка з однаковою точністю малює і фасад, і інтер’єр душі.
Вона створила понад 4 000 творів: гравюри, акварелі, офорти, книжкові ілюстрації, декоративні килими й емалі. Особливо відома її серія ілюстрацій до творів Івана Франка, Михайла Коцюбинського, а також для дитячих книжок у серії «Для наших найменших», зокрема «Зоряний хлопчик» Оскара Вайльда 1920 року.
У співпраці з сестрою Ольгою вона розробила близько 80 килимів, де народність, орнамент і кольори переплелися у фактуру тканини. Її графічні твори — мов есе про народну красу: лінія точна, композиція зважена, орнамент витончений. А книжкові ілюстрації — це світ, у якому добро світиться у дитячих очах, а кожен штрих — пов’язаний з національною пам’яттю. У її творчості злиті стиль модерну й глибока етнічна автентика Галичини.
Артефактозберігачка: етнографія, костюми, орнаменти
Олена Кульчицька не лише малювала українську культуру — вона її документувала як справжня етнографиня. Починаючи з 1928 року і аж до 1946-го, вона системно подорожувала Західною та Центральною Україною, створюючи детальні акварельні замальовки народного вбрання — понад 100 кольорових ілюстрацій, які увійшли в альбом ” Народний одяг західних областей України”.
Особлива увага приділялася рушникам і орнаментам: Олена зображала символіку березових мотивів, лози, рослин, навіть геометричних знаків, ретельно фіксуючи форму й кольорову гаму кожного регіону. Її ілюстрації рушників — це шифр, що зберіг сенс прадавніх оберегів із елементами християнської, дохристиянської й індустріальної символіки.
Її праці — це не просто зображення. Це — науковий доробок, який дозволяє реконструювати точність орнаментів, кольорів і символів.
Таким чином, Кульчицька стала містком між мистецтвом і етнографією, творячи серйозний фольклорно-культурний архів. Вона довела, що мистецтво — це також спосіб зберігати пам’ять народу.
Жінка, що малювала обличчя нації
У мистецтві Олени Кульчицької немає випадкових портретів — кожен образ передає дух епохи, силу українського характеру й гідність народу.
Офорти «При лямпі», «Біля криниці», дереворити «Довбуш», «Зима», цикл «Історія княжих часів», численні ліногравюри, серед них знаменитий цикл «Українські письменники» значно наблизили українське малярство до Європи. Вони наповнені глибоким гуманізмом та народною символікою, поєднані з модерними художніми формами. А ще художниця любила створювати листівки, вона вважала їх найкращим способом популяризації мистецтва.
Її портрети українців — не ідеалізовані, але гідні. У них — гордість, внутрішня стійкість, мов незламна гора. Варто звернути увагу на серію портретів гуцулів і бойків: руки, обличчя, вбрання — все в балансі між реальністю та символом. Це мистецтво, яке не просто задовольняє естетику — воно пробуджує пам’ять народу про себе.
Вчити і вести: Олена Кульчицька як наставниця і феміністка
Олена Кульчицька — це не лише творча особистість, а й мудра наставниця, яка вміла вести за собою без зайвих слів і пафосу. Вона вважала, що справжня революція починається із внутрішньої дисципліни та передачі знань новим поколінням. Після повернення до Львова Кульчицька стала викладачкою в Українській академії мистецтв (згодом Львівський інститут декоративного та прикладного мистецтва), де виховала сотні учнів і учениць.
Її педагогічний стиль був поєднанням суворої академічної підготовки та глибокої поваги до національних традицій. Вона розуміла, що справжній художник — не лише майстер техніки, а й носій культури, який несе відповідальність за збереження і розвиток своєї спадщини. Олена особливо підтримувала молодих мисткинь, адже сама прокладала шлях у переважно чоловічому світі мистецтва.
Її скромність і терплячість ставали прикладом того, як можна впливати на світ не через гучні заяви, а через кропітку щоденну працю. У часи, коли українська культура зазнавала численних випробувань — воєн, політичних репресій, асиміляції — вона залишалася опорою для мистецького середовища Львова.
Чому спадщина Олени Кульчицької важлива сьогодні?
Померла Олена Кульчицька у 89 років, 8 березня 1967 року — скоро по тому як дізналася, що її творчість відзначили Шевченківською премією. Отримати її вже не судилося. Понад 4000 своїх робіт мисткиня заповіла українському народові. Альбоми, що презентують її творчість (“Народний одяг західних областей України”, “Олена Кульчицька. Графіка. Малярство. Ужиткове мистецтво”), перевидаються по цей день — і швидко розкуповують шанувальники.
Олена Кульчицька залишила нам не просто мистецьку спадщину — вона залишила заповіт берегти себе як націю. Саме тому її ім’я варто пам’ятати і вимовляти з гордістю — як символ незламності, таланту і любові до рідної землі.
Сьогодні, коли Україна бореться за свою незалежність і право на існування, роботи Кульчицької наче говорять із минулого, нагадуючи: ідентичність — це зброя сильніша за будь-які гармати.
Її творчість надихає сучасних митців, істориків і етнографів зберігати унікальність і передавати її далі — щоб кожен міг впізнати у власній історії не тільки біль і втрати, а й красу, мужність і непохитність.
