Серед українок завжди було чимало визначних жінок, які вплинули на світову історію. Однією із таких є галичанка Олена Степанів – історикиня, викладачка географії, громадська діячка, яка стала першою у світі жінкою, офіційно зарахованою на військову службу у званні офіцера.
Російська імперія називала її справжнім своїм ворогом. Адже у той час, коли чоловіків мобілізували в Австрійську армію, аби воювали проти східного ворога, то Олена пішла у військо добровільно.
Степанів пережила дві світові війни, полон, табори й стала героїнею ще за життя. Щоправда, себе вона такою не вважала…
Гонорова красуня
Олена народилася 7 грудня 1892 року в невеликому селі Вишнівчик (Перемишлянський район, Львівська область), у родині священника УГКЦ Івана Степаніва. Вона стала третьою, наймолодшою дитиною у сім’ї. Однак, хоч її старший брат Ананій здобував освіту вдома, батько відіслав на навчання до Львова саме її.
Олена Степанів досягнула чималих успіхів у науці, зокрема, захистила докторську дисертацію у Відні, викладала історію і філософію у Львівській гімназії сестер-василіянок, стала членом Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка та членом АН УРСР, написала низку праць з географії.
Її захоплювали книжки, вона дуже багато читала. Та при цьому любила танці та музику. Її фотографували для підручника з гімнастики Івана Боберського – вона була моделлю, що демонструвала правильне виконання різних вправ.
Коли майбутній президент Польщі Юзеф Пілсудський, повертаючись із Сибірських таборів, зупинявся у Львові, то він не зміг відвести очей від Олени Степанів. Подейкують, що правитель навіть мав почуття до красуні, однак вона не бачила нікого, окрім Романа Дашкевича, свого чоловіка, з яким одружилась 1921 року у Відні.
За свою миловидну зовнішність та сильний характер вона отримала репутацію гонорової красуні.
«Жінкам на фронті не місце»
Дівчина пішла навчатись у Львівську жіночу учительську семінарію Українського педагогічного товариства. Пізніше вступила до Львівського університету на філософський факультет, студіювала історію та географію.
Брат Олени був учасником українського патріотичного товариства “Сокіл”. Тож дівчина долучилася до організації та очолила першу жіночу чету “Сокола” у Львові. Згодом стала ще й учасницею “Пласту”.
Олена вчилася стріляти, опановувала медицину й вивчала теорію військової справи. Вона навіть вміла готувати вибухові речовини. Але разом із цим дівчина захоплювалась танцями, музикою, історією, географією. Сучасники називали її “жінкою з ангельським обличчям та сталевим характером”.
Під час одного зі студентських зібрань вона познайомилась із Романом Дашкевичем – майбутнім полковником армії УНР. Молоді закохалися і навіть почали планувати весілля, але їхні плани обірвав початок Першої світової війни.
Роман пішов на фронт, а Олена разом з іншими дівчатами організувала медсестринське відділення і теж вступила до війська. У ті часи жінки були великою рідкістю в армії. Щоб зробити фото для стрілецького посвідчення, Олена переодягнулася у чоловіка, звичайно в ательє це помітили й викликали поліцію, бо запідозрили її у шпигунстві. Але завдяки впливовим знайомим цей інцидент не мав серйозних наслідків для дівчини – її відпустили.
Олена все-таки стала активною учасницею “Січових Стрільців”, а пізніше – співзасновницею руху “Січові Стрільці 2”. Вже у 1914 році виїхала на фронт, як командир жіночої чоти Січових Стрільців. Австрійці тоді зазначали, що це були перші жінки-воїни, які не лікували, а стріляли на війні.
Два роки у російському полоні
Олена брала активну участь у боях. Зокрема у важкій битві 1915 року за гору Маківка, яка зірвала план російської армії у подальшому просуванні. Саме після цієї битви Степанів отримала звання хорунжої й офіційно стала першою у світі жінкою-офіцером.
Але цього ж року у бою під Болеховом разом із 7 тис. групою австро-угорського війська вона потрапила на 2 роки у російський полон.
Тодішня російська преса була вражена жінкою-офіцером, а імперська влада вважала її справжнім ворогом, адже Олена пішла добровільно воювати проти росіян, значить щиро їх ненавиділа.
У полоні до Олени ставились із великою повагою саме через її військове звання.
Після повернення до Львова жінка продовжувала активну громадську діяльність. Вона була серед організаторів Листопадового повстання 1918 року, пізніше стала четарем Української Галицької Армії, а потім – референтом преси в державному секретаріаті закордонних справ ЗУНР.
У 1920 році вийшла заміж за Романа, за кілька років у родини народився син – Ярослав Дашкевич, який згодом став відомим істориком, сходознавцем та археографом.
Олена у Віденському університеті захистила докторську дисертацію, а повернувшись до Львова викладала історію та географію у Гімназії сестер Василіянок. Пізніше працювала в Академії наук УРСР, була доцентом Львівського університету.
У 1949 році Олену заарештувала радянська влада й відправила на 7 років у табори в Мордовію. Причиною стало те, що вона була дружиною полковника армії УНР, а ще за те, що добровільно вступила до лав Січових Стрільців та ще й начебто у неї знайшли літературу “антисовєтського” характеру.
За спогадами сучасників, Олена не втрачала оптимізму навіть у таборах. Полонені її дуже поважали, вона заохочувала їх займатись зарядкою, аби зберегти здоров’я. Щоб виразити свою повагу, інші жінки зробили із рибної кістки голку й вишили сорочку для сина Олени.
Перша жінка-офіцер була проти жінок у війську
В одному вже післявоєнному інтерв’ю Олена згадувала, що ставлення рядових стрільців до дівчат-військових було значно приязніше, аніж старшин. Втім і Степанів мала своєрідне бачення ролі жінки у війську…
Іронічний інцидент стався весною 1919 року. Олені наказали поїхати в одне із сіл, щоб організувати жіночу військову частину. Напередодні звідти прийшов лист від жінок, які хотіли стати на захист Батьківщини. Олена тоді відреагувала різко: “Я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участі жінок на війні…”
Але оскільки Степанів не могла проігнорувати наказ, то таки поїхала в те село. Однак виявилося, що насправді жінки й не планували йти воювати, а відповідний лист написали за порадою священника, щоб підбадьорити вояків-чоловіків.
Тоді Степанів виголосила промову перед жінками, що вони потрібні на своїх місцях у власному селі. Що вони мають сіяти і збирати збіжжя, бо вояк потребує поживи.
“Виганяйте з села дезертирів і заохочуйте братів, наречених, своїх чоловіків і синів сповняти їх обов’язок вояка. Нагодуйте голодних, допоможіть раненим і хворим. А ваша праця буде так само вартісною жертвою для України, як жертви вояків-чоловіків”, – заявила Степанів
Сама ж Олена була нагороджена медаллю “За хоробрість” у 1914 році – це одна з вищих військових нагород імперії Габсбургів. А у 1917 році отримала військовий Хрест Карла – військову медаль часів Першої світової війни.
А починаючи з 2015 року, відзнаку ім. Олени Степанів вручає міський голова Львова жінкам, які самовідданою працею зробили значний внесок у розвиток освіти, науки, культури та громадської сфери міста.
Але Олена ж ніколи не вважала себе героїнею й соромилась, коли її так називали.
“Не сповнила досі нічого геройського. Я виконувала досі лише обов’язок свій. З любові до України взяла зброю та пішла у поле, фізичною силою бити ворога. От і все”, – заявляла Олена.
Перша жінка-офіцер померла у Львові 11 липня 1963 року й похована на Личаківському цвинтарі. Пам’ять про неї жива й досі.
