Олександр Мурашко — одна з найяскравіших постатей українського мистецтва початку ХХ століття. Він виріс на ґрунті академічної школи, але не зупинився на досконалості форми. Його живопис став пошуком нової мови — вільної, світлої, емоційної.
Мурашко майстерно поєднав класичну точність і модерністичний порив, відходячи від обмежень «салонного реалізму». У його полотнах — імпресіоністична гра світла та глибина. Він не просто писав картини — формував естетику українського модерну, відкриваючи живопису шлях до внутрішньої свободи.
“Будьте в мистецтві як діти — щирі й безпосередні”
Тернистий шлях до вершин майстерності
Олександр Мурашко народився 7 вересня 1875 року в Києві, але його перші дитячі спогади — не про столицю. До семи років хлопця виховувала бабуся, і саме там, серед тихих пейзажів Чернігівщини, серед запаху сіна й бабусиних історій про козацьку звитягу, у ньому зародилася любов до краси і свободи.
Його вітчим, також Олександр Мурашко, був іконописцем та різьбярем. Коли отримав замовлення на оздоблення Володимирського собору, він перевіз родину та майстерню до Києва. Так юний Олександр несподівано опинився в епіцентрі грандіозного мистецького процесу: щодня спостерігав, як у соборі народжуються фрески, які писали Васнєцов, Нестеров та інші авторитети своєї епохи.
Сучасники згадували юного Мурашка як «худого, високого, лохматого, сором’язливого», але саме професор Адріан Прахов та знамениті майстри першими побачили його талант.
Але вдома на нього чекала зовсім інша реальність. Мурашко-старший мріяв виховати з пасинка іконописця і категорично заперечував проти його прагнення навчатися в Академії мистецтв. Суперечка переросла у конфлікт, і хлопець утік з дому, вирішивши самостійно заробляти на життя. Ночі він проводив на схилах Дніпра або на баржах — і саме там, під холодним вітром річки, застудився, але не зламався.
Справжнім порятунком став його дядько — Микола Мурашко, засновник Київської малювальної школи. Саме до його майстерні юний художник тікає знову і знову: малювати, учитися, дихати свободою.
Життя розставляє все на свої місця. Зрештою, Мурашко-старший дав згоду, і Олександр зміг вступити до малювальної школи, а згодом — до Санкт-Петербурзької академії мистецтв, зробивши перший крок до вершини, про яку мріяв ще хлопчиком на баржі.
Кольори Європи: як навчання та подорожі сформували Мурашка
У Санкт-Петербурзі Олександр Мурашко опинився під опікою Іллі Рєпіна — художника, який умів відчувати потенціал молодого таланту. Під його керівництвом Мурашко створює свою першу масштабну роботу — дипломне полотно «Похорон кошового». Існує припущення, що для центральної фігури позував Михайло Старицький, видатний український письменник.
Картина вражає журі. Її визнають найкращою серед студентських робіт, і Мурашко отримує найціннішу нагороду — творче відрядження до Європи, де він має вчитися у провідних художників Німеччини, Італії та Франції.
У 1901 році художник приїжджає до Парижа. Тут він відвідує музеї, знайомиться з класиками, але водночас потрапляє в епіцентр мистецьких зрушень. Париж уже пережив захоплення імпресіонізмом і занурювався в модернізм. Мурашко ж не женеться за модою — він шукає себе.
Імпресіоністичне світло, свобода мазка і культ кольору роблять глибокий вплив на його світобачення. Саме у Франції його стиль дозріває, набуває виразної індивідуальності:
- глибокі, насичені кольори, які посилюють драматизм образів;
- контраст темного силуету й освітленого тла, що створює пластичність і напругу;
- впевнена лінія та вивірена композиція, де кожен акцент працює на зміст;
- гармонія між емоційним станом моделі та атмосферою середовища;
- відмова від штучного символізму та парадності, прагнення до живої правди моменту.
Саме у французькій столиці художник створив свою культову роботу “Портрет дівчини у червоному капелюсі”.
Згодом його шлях приводить до Мюнхена. У школі Антона Ажбе художник працює над власною манерою, знайомиться з європейськими майстрами й дедалі впевненіше формує свій голос.
У 1903 році Мурашко повертається додому — вже не як студент, а як сформований митець із власним баченням.
У 1906 році Мурашко пише ще одну свою відому картину — “Карусель”. Вона приносить йому європейське визнання і на Х Мюнхенській міжнародній виставці Олександра Мурашка нагороджують золотою медаллю.
Його роботи починають з’являтися на виставках по всій Європі — Рим, Венеція, Амстердам, Берлін, Дюссельдорф, Відень.
Олександр Мурашко – вчитель свободи кольору
1909 року Олександр Мурашко повертається до Києва. Саме тут він знаходить і дім, і кохання — одружується з Маргаритою Крюгер, дочкою нотаріуса, яка до того була його моделлю, а згодом стала найближчою людиною та тихим натхненням.
Того ж року Мурашко починає викладати у Київському художньому училищі. Він приносить із собою європейське бачення мистецької освіти: свободу в пошуку стилю, увагу до емоцій, роботу зі світлом і кольором. Але його новаторські методи стикаються з опором колег, які звикли до «правильного» академізму.
Тому у 1913 році Мурашко робить крок, що визначає його роль в українському мистецтві: відкриває власну студію в найвищій будівлі Києва — знаменитому «хмарочосі Гінзбурга» на Інститутській, 16. Будинок мав 12 поверхів, і студія художника розташовувалась просто під дахом, на горищі — буквально над містом, ближче до світла.
Тут навчання будувалося серйозно й ґрунтовно: окрім живопису та рисунка студенти слухали лекції з історії та філософії мистецтва. Через студію Мурашка пройшли майбутні відомі митці: Ніссон Шифрін, Ісак Рабинович, Карпо Трохименко, Анатоль Петрицький, Тіна Омельченко.
Портретні замовлення від впливових людей приносили йому фінансову стабільність, але не натхнення.
Перша світова війна розхитала імперію й усе звичне життя. В умовах нестабільності Мурашко продовжував навчати студентів і все частіше звертався до інтимних портретів близьких і друзів — ніби намагаючись зберегти людяне серед руйнування.
Академія свободи: Мурашко і народження української мистецької освіти
Революційні події 1917 року змінили не лише хід історії, а й долю українського мистецтва. У цей час народжується те, про що інтелігенція мріяла десятиліттями: перша вища мистецька школа незалежної української держави — Українська академія мистецтв (нині НАОМА).
Серед тих, хто стояв біля витоків академії, — Олександр Мурашко. Поруч із ним працювали митці, які формували нову естетику українського модернізму: Георгій Нарбут, Абрам Маневич, Михайло Бойчук, Микола Бурачек. Першим ректором став Федір Кричевський. Урочисте відкриття відбулося 22 листопада 1917 року в будівлі Української Центральної Ради — символічне місце для мистецтва, що нарешті отримало власний голос.
Дослідниця Дар’я Добріян зазначає: саме революція допомогла Мурашку усвідомити свою українську ідентичність. Хоч він був відомий як портретист і звертався до жанрових сцен нечасто, національний стиль проявився не в сюжетах, а в емоції, світлі та внутрішній правді образів. Саме тоді з’являються полотна «Зима», «Дівчина», «Неділя», «Селянська родина», «Праля».
Паралельно Мурашко бере активну участь у формуванні мистецької політики держави — працює у художній раді при Народному комісаріаті освіти. Ця діяльність забирає майже весь час. У 1918 році він зізнається в листі:
«Майже два роки нічого не роблю, всього мене втягнуто в організацію художнього життя України… Але твердо сподіваюсь, що, віддавши належне суспільності, буду відпущений для тихої праці…»
Мурашко був не лише художником, а архітектором мистецької свободи. Він допоміг створити інституцію, яка й досі виховує нові покоління художників.
Голоси тиші: як більшовицький терор обірвав життя українського модерніста
1918 рік мав би стати для Мурашка роком спокійної праці та розвитку Академії. Але до Києва прийшли більшовики — разом із терором.
У січні місто поглинула хвиля розстрілів: за кілька тижнів убили понад п’ять тисяч представників української інтелігенції. Професори й студенти зникали без сліду, кафедри пустішали, Академія вимушено зачинилася.
Та навіть за цих умов мистецтво не замовкло. Освітній процес перейшов у приватні домівки: студенти приходили до професорів додому, працювали у вузьких майстернях, зберігаючи жар творчості там, де влада намагалася його згасити.
За спогадами Михайла Жука, найбільше молоді збиралося саме у майстернях Олександра Мурашка та Федора Кричевського. Вони тримали освітній фронт у місті, де панував страх.
1910 року, після смерті батька, Мурашко продав родинну квартиру на Малій Житомирській. Він купив невеликий будинок із садом на Лук’янівці та збудував там власну майстерню.
Художник мріяв перетворити цей район на «мистецьке містечко» й закликав друзів селитися поруч. Але мрія так і залишилася нездійсненною — Київ ніколи не дізнається, яким міг бути цей осередок українського модерну на теперішній вулиці Загорівській.
14 червня 1919 року, ввечері, коли Мурашко з дружиною повертався додому, до них підійшли троє озброєних чоловіків. Художника забрали силоміць.
Невдовзі його знайшли вбитим пострілом у потилицю неподалік власного будинку. Агенти ЧК поставили крапку там, де мала з’явитися нова сторінка українського мистецтва.
Олександру Мурашку було лише 44 роки.
Газети лаконічно й брехливо написали: «пограбований і забитий бандитами».
Доля Маргарити Мурашко теж склалася трагічно. Є дані, що вона в середині 1930-х удруге вийшла заміж за архітектора німецького походження й виїхала до Криму. 1936-го їх обох було заарештовано “як німецьких шпигунів”. За рік по тому чоловіка розстріляли, Маргариту вислали до Карлагу в Казахстані, де вона померла 1938 року. Доля дівчинки, яку виховувало подружжя, теж не дуже ясна: відомо, що вона рано вийшла заміж і виїхала з України.
***
Олександр Мурашко пройшов шлях від талановитого митця до реформатора української мистецької освіти. Він не боявся ламати застарілі системи, відкривав можливості для молодих художників і формував нову культурну енергію Києва. Попри війни, переслідування й небезпеки, він залишався вірним своїй справі — творити й навчати.
Його життя доводить, що мистецтво завжди знаходить шлях. І навіть коли світ навколо руйнується, народжуються нові ідеї, з’являються нові інституції, а твори — переживають режим і час. Мурашко показав, що українська культура має силу не завдяки обставинам, а всупереч їм.
***
У 2025 році минає 150 років від дня його народження — слушний момент, щоб знову звернутися до спадщини митця.
